Відстань між воюючими сторонами все меншала.
Шоймійон, двадцять, десять кроків... Пролунав новий сигнал — і, розмахнувшись, гопліти метнули у повстанців списи.
Упали вбиті, застогнали поранені. І вже за мить почався рукопашний бій.
Приземкуватий гопліт устромив меча в груди високого худорлявого повстанця, але той, зібравшись із силами, ударив напасника молотом, розколов його шолом. Обидва упали поряд, але навіть мертві не випускали з рук зброї, ніби вона могла їм ще пригодитися. Поранений молодий єгиптянин, упавши на землю, в останньому пориві так полоснув ворога ножем по незахищеному підколінку, що той упав як підкошений, і сотні ніг затоптали обох.
Каміння ослизло від крові, живі спотикалися об мертвих. Правда і кривда зійшлися в танку смерті, а крики і зойки поранених, удари молотів і сокир об панцири, щити і шоломи неслися над містом.
Розлючені несподіваним завзяттям своїх противників, еллінські старшини вводили в бій все свіжі сили. Так само діяли й Меріб, Шамеш, Птагмес, і Менхепер, і нові повстанські загони грудьми закривали шлях ворогові. Вони були гірше озброєні, ніж ті частини, які прийняли на себе перший удар гоплітів, знали, що загинуть, але гнів і ненависть перемогли їхній страх.
Воля або смерть!
Усі три епістратеги, одягнені в панцири й шоломи (їх заздалегідь роздобули Птагмес і Менхепер), час від часу кидалися в бій, щоб підтримати дух повстанців, хоч не повинні були цього робити. Особливо лютував Шамеш, він молотом розтрощив шоломи двом гоплітам.
— Ви не маєте права встрявати в бій, а зобов'язані керувати, бо без вас ми станемо тілом без голови,— картав епістратегів Меріб.
Він рішуче відмовився від панцира й шолома — був простоволосий, у білій льняній спідничці.
— Я безпосередньої участі у битві не беру, то нехай мій панцир і шолом захистять од еллінського меча когось із наших воїнів,— підкреслив Меріб.
Хоч гоплітів було втроє менше, проте військовий досвід і краща зброя допомогли їм у кількох місцях відтіснити повстанців. Це дозволило грецьким воїнам розгорнути повніший, зручніший для наступу бойовий шик.
Раптом сталося непередбачене... Один з новоприбулих, ще не втомлений битвою гопліт, мабуть, неабиякий атлет, з такою силою метнув списа, що той, пролетівши півстадії, але по древко вбився в груди Меріба. Учитель, навіть не скрикнувши, упав. Наконечник пробив серце людини, яка так любила свій знедолений народ і вболівала за нього.
Смерть Меріба хоч дуже засмутила повстанців, проте не зламала їхнього пориву. Бій тривав з неослабним завзяттям, одначе до надвечір'я греки встигли зайняти кілька вигідних для оборони і наступу ділянок у Єгипетсько-Сірійсь-кій дільниці, і лиш ніч припинила кровопролиття. Полягло понад десять тисяч повстанців, багатьох поранено, а серед них і Птагмеса, якому спис елліна проколов руку, але епістратег не залишив поля бою. Втрати греків були значно менші, проте дошкульні. Загинуло чимало старшин, чий військовий досвід забезпечував гоплітам успіх.
Битва не завдала нищівної поразки й не принесла перемогу жодному із супротивників, і повстанці не втрачали надії на успіх. Тим паче, що до них приєдналося ще кілька тисяч вільних злидарів і рабів, які досі стояли осторонь повстання, певні, що гопліти швидко придушать його. Переконавшись, що елліни зіткнулися з рівносильним ворогом, вони теж виступили проти гнобителів.
У гоплітів надії на підмогу не було. Грецькі гарнізони стояли далеко від столиці, на кордонах держави, і мине багато днів, поки вони прибудуть до Александра. Повстанці ж не сидітимуть бездіяльно: вже завтрашня битва стане вирішальною.
Шамеш, який після смерті Меріба очолив повстання, скликав до святині Сепедет — богині першого дня року — старшин на раду. Більшість з них були поранені, закривавлені і ще не встигли змити з себе своєї і ворожої крові.
— Боги ще вагаються, кому дати перемогу,— проказав збуджено головний епістратег.— Полягло дуже багато наших побратимів, але ще й тепер нас удвічі більше, ніж еллінів. Зараз обміркуємо, як діяти нам завтра: наступати першими чи чекати наступу гоплітів?
— Яка твоя думка? — запитав Птагмес, притискаючи до грудей поранену руку, що висіла на ремінці, закріпленому на шиї. Обличчя його раз у раз нервово сіпалося.
— Ми першими повинні атакувати еллінів,— відповів без вагання Шамеш, і старшини схвально загомоніли.
— Греки не сподіватимуться наступу, і це позначиться на ході битви,— висловив думку Шамеш.
Поранених і втомлених не лякали завтрашня битва, нові рани, може, й смерть, бо світла мета кликала на подвиг.
Осіріс забрав до себе багатьох стратегів, і на їх місце призначено інших. Новачків, які тільки що приєдналися до повстання і не брали участі в битві, очолив визволенець — сотник Ганан. Його пан, умираючи, подарував рабові волю, але не залишив навіть драхми на прожиття, і той ледве животів: виконував за мізерну плату найчорнішу роботу, якщо її знаходив. Таких злидарів, як він, було в Александра більше, ніж праці для них. У битві Ганан проявив хоробрість, військовий хист, чим привернув до себе увагу Шамеша. Ще нинішньої ночі новий стратег повинен був пробратися в тили гоплітів і на світанку зненацька атакувати їх.
Переформовано і зміцнено загони, які зазнали найбільших втрат. Шамеш передбачив, що найзавзятіші бої розгоряться саме біля святині Сепедет, і тут треба зосередити добірні повстанські частини під командуванням Менхе-пера.
— А якщо завтрашню битву ми програємо? — запитав хтось із старшин.
— Загинемо, але вільні! — вигукнув завзято його товариш зі свіжою раною на обличчі.
— Ваша і наша доля — однакова,— підтримали його стратеги вільних злидарів.— Тих, що потраплять в руки гоплітам, чекає страшна смерть. Тож завтра дорого продамо своє життя.
— Вони не пощадили б наших сімей,— зажурився молодий стратег у грецькому шоломі. — У мене дружина і двоє дітей. Не хочу, щоб гопліти знущалися над ними, як мене покличе Осіріс.
— І в мене сім'я... І в мене... І в мене...— збуджено волали старшини.— Вони є в більшості повстанців,— нагадували головному епістратегові.— На випадок нашої поразки їх не мине страшна доля,— з тривожною надією чекали, що скаже Шамеш.
Головний епістратег мовчав, натужно щось обмислював.
— Завтра вранці всі повстанські сім'ї вирушать у верхні номи,— ошелешив старшин. І продовжував: — Дамо їм для охорони дві тисячі повстанців. Гопліти навряд чи переслідуватимуть їх, бо вони теж обезкровлені, виснажені битвою, і кожен воїн потрібен їм тут.
— Як і нам,— нагадав хтось Шамешові.
— Правду мовиш,— не розгубився головний епістратег. — Але, як я вже сказав, нас удвоє більше, ще й прибуде до нас кілька тисяч поповнення. Воно замінить охоронців. Якщо переможемо, то завернемо ваших рідних з дороги. А програємо завтрашню битву — також не всі загинемо. Хто врятується — приєднається до втікачів. Іншої ради я не знаходжу, хіба ви придумаєте щось путніше,— розвів руками.
Старшини на хвилину замовкли, а тоді збуджено загомоніли. Шукали і теж не знаходили іншої можливості, яка врятувала б повстанські сім'ї на випадок поразки.
Голоду, сказав головний епістратег, утікачі не зазнають. Від Дельти аж до Фів — усюди грецькі поселення багаті худобою, зерном, олією.
Серед повстанців було чимало поранених, яких на випадок поразки не можна кинути напризволяще. Такого злочину, мовили старшини, не пробачили б їм боги, навіть Осіріс не прийняв би їхніх Ка до свого царства.
Вихід зі скрутного становища знов-таки придумав головний епістратег.
— Не всі кораблі згоріли,— сказав він.— Перенесемо туди поранених, підберемо людей, які знають море, і ще цієї ночі вони відпливуть з Александрії. А тепер негайно повідомте повстанців, що ми тут врадили, бо час не жде,— розпорядився. — Хай вранці, як почнеться битва, повстанські сім'ї залишають Александрію.
Тієї ночі було багато жіночого плачу в хижах александ-рійських злидарів, особливо в Ракотісі, але вранці вони спустіли. Наказ головного епістратега було виконано.
Втомлені повстанці перепочивали на теплій землі, але не спали: заспокоювали голод в'яленою рибою, якої чимало було в магазинах на пристані. Там зберігались тисячі амфор з вином, але Шамеш поставив біля них вартових. Воїн, у якого задурманена хмільним голова, сам небоєздатний і для інших — завада.
Загартовані важким життям і злиднями, звиклі до голоду і втоми, повстанці переносили безсоння легше, ніж їхні вороги.
Вночі трапився прикрий випадок: вартові зловили вті-кача-раба, який намагався непомітно вислизнути з табору. На допиті він зізнався, що хотів видати грекам повстанські таємниці, сподіваючись одержати за це волю і золото, стати заможною людиною, купити рабів. Сподівання зрадника не збулися.
Ще не згасли зорі, як старшини підняли повстанців на битву. Тихо — без сурм і рогів... Задум був такий, щоб якомога непомітніше добратися до позицій гоплітів і вдосвіта атакувати їх. Вирушив зі своїм загоном на тили грецьких військ Ганан. Одначе тупання тисяч ніг і брязкіт заліза зрадили повстанців. У грецькому таборі засурмили тривогу, і гопліти зустріли супротивників готові до бою.
(Продовження на наступній сторінці)