Фірман розгублено почухав потилицю. Про таких дивних панів він досі не чував. По одягу, зброї та конях видно, що вершники люди знатні, багаті, шляхетного стану. А от ненавидять ляхів і бажають їм погибелі. Дивні діла твої, господи.
– Від батька Хмельницького,— посмілішав.— Та й від народу. Вся Україна повстала проти панів і ляхів. Прийшла на них куца година! – вигукнув радісно, забуваючи про обережність.— Та й моїх два сини пішло до Хмельницького,— похвалився.-А мене пан Млодзєєвський примусив їхати з ним. Ще й чотирьох гайдуків узяв з собою, сіле вони по дорозі десь загубилися. Втекли. Та й я втік би, але жаль було коней. Погинули б без догляду. А ви хто такі?-злякався, що набалакав зайвого.
– Одної крові з тобою,— заспокоїв фірмана Семен.
Селянин, чудуючись, покрутив головою.
– Порадьте, добрі пани, що мені діяти? – запитав, підбадьорений словами Семена.— Усі втікають сюди, а мені треба туди,— показав рукою на схід.— Але, чого доброго, ще якийсь посіпака прийме мене за козацького розвідника та й повісить раба божого Опанаса Сірого.
– Залишайся у нас, а далі побачимо,— порадив Семен.— Доглядатимеш коней. А скажіть, тату,— звернувся весело до батька,— чому б нам не приїхати до пана старости, як личить шляхтичам, у бричці? Опанас нас повезе.
– Аби тільки не туди, куди завіз пана Млодзєєвського,— пожартував ватажок.
Синова пропозиція, мабуть, йому сподобалась, бо зосереджено став оглядати бричку.
– Поставте її на колеса! – наказав побратимам. Ті миттю кинулись виконувати наказ.
– Гей же, пане Гнате! Тут під сидінням якась скринька! – вигукнув хтось з побратимів.
– Ну-ну, подай! – зацікавився знахідкою ватажок.
– Важка, гаспидська,— поскаржився побратим.— Не підійму.
Батько та син сплигнули з коней, допомогли видобути скриньку, в якій щось задзенькало.
Скринька була залізна, масивна, стародавньої роботи, ще й обкована обручами. Побратими цікаво оглядали знахідку, пробували її підняти.
– Шкода, що немає ключа,— пожалкував хтось з височанців.— Кортить бодай одним оком глянути, що там усередині.
– Він у пана на шиї,— зрадив секрет Млодзєєвського Опанас.— В дорозі він декілька разів підіймав сидіння і відкривав скриньку.
Фірман нахилився над мертвим, розстібнув йому комір і, радий, що може послужити побратимам, подав Гнатові невеличкий ключ на срібному ланцюжку.
Ватажок не кваплячись одкрив скриньку, і побратими збуджено загомоніли.
Вона була доверху наповнена дукатами, цехінами, талярами, польськими червоними злотими.
– Людські кров і піт,-спохмурнів Семен і, ніби боячись забруднити руки, устромив у скриньку держак нагая.
Кілька дукатів випало із скриньки й покотилося по землі. Але ніхто з побратимів не схилився за ними, не підняв.
– Візьми, Опанасе, собі ці дукати,— показав на золото, що валялось на землі.— У них і твоя праця.
– Та й чимала,-сумовито хитнув головою Опанас.
– Ніби знав пан Млодзєєвський, що його золото так нам пригодиться,— замкнув скриньку ватажок.— За ці гроші ми озброїмо та посадимо на коней дві сотні людей.
Побратими не заперечували. Вони свято довіряли своєму ватажкові і знали, що жоден дукат не пропаде марно.
– Тепер вези, Опанасе! —сів у бричку Гнат, а за ним і Семен.
Бричка виїхала на шлях, і за годину ватажок з побратимами прибув у Галич.
У місті було людно й гамірно. Всюди вештались утікачі, їх слуги, рукодайні, гайдуки. Шляхта з підозрою поглипувала на селян та жебраків, вбачаючи в них переодягнених "емісарів" Хмельницького. Серед простого народу та міщан нишпорили старостинські і магістрацькі "довгі вуха", прислухалися до розмов, кидали підбурюючі слова, на які ловились необережні та наївні. У костьолах ксьондзи в чорних рясах служили панахиди по шляхетнонароджених, які полягли під Жовтими Водами й загинули від рук повсталих українських селян. Кріпаки з королівщини та галицькі міщани лагодили старі мури, що то тут, то там уже пообвалювались, гармаші приводили до ладу гармати і однороги, на замок із старостинських і королівських маєтків прибували вози з продовольством.
Хмельницький був далеко, навіть дуже далеко, галицька земля ще не взялася за зброю, але Галич уже готувався до оборони.
Вузька доріжка, що серпантином обвинула замкову гору, була захаращена возами і людьми. Але тільки дехто з тих, що поспішали, потрапляв до замку. У брамі стояли старостинські райтари і пропускали тільки вози з продовольством і найзнатніших вельмож. Це ображало інших посесіонатів з України, які вже отямились після першого переляку і до яких знову повернулася їх шляхетська бундючність. Вони лихословили старосту, хапалися за шаблі і намагалися силою пробитися в замок, але рейтари їх безжалісно відганяли.
Пізнавши Височана і здогадуючись, що ватажок прибув у якійсь важливій справі, а може маючи такий наказ, рейтари без зайвих перешкод пропустили бричку і побратимів.
Видно, що Височана тут чекали, бо назустріч йому вийшов рукодайний Гербурта.
– Пан староста в малому залі,— повідомив ватажка.
Гнат і Семен стрімкими сходами піднялися на поверх
і зупинилися перед масивними дубовими дверима, з яких долітали збуджені голоси і дзенькіт келихів.
– Панство уміє найти слушний час для веселощів,— їдко посміхнувся ватажок, стукаючи у двері.
– Прошу заходити! – гукнув хтось схожим на гавкіт голосом, і Гнат з сином зайшли у зал.
За столом, заставленим дзбанками, ритонами, келихами і срібними кубками, сиділо підхмелене товариство, але, всупереч здогадкам Височана, ніяк не можна було назвати його веселим. Видно, щось дуже турбувало старостинських гостей, бо навіть вино їх не розвеселило, і вони сиділи понурі, люті.
– Чолом вашмосцям! – привітався з старостою та його гістьми ватажок.
– Честь вацьпану! – зрадів Височанам староста.— То є той шляхтич Височан з Боднарова, про якого я вашці згадував,— звернувся до кремезного з пишними вусами військового у півпанцирі.— А це пан королівський регіментарій, князь Прокіп Сапіга,— показав на вусатого, щоб ватажок знав, з ким має справу.
– З Сапіжанки! – рявкнув регіментарій, ніби бажаючи відмежуватись від інших Сапіг.
Про князів Сапіг Височан чув уже й раніше. Вони володіли великими маєтками у Львівському воєводстві та на Поділлі, займали високі державні пости; одні з них, подільські, трималися православ’я, інші вже окатоличились, і Прокіп належав, мабуть, до цих останніх.
– Сідай же, вацьпан! – ласкаво запропонував ватажкові староста.— А це, зразу видно,— вацьпанів син,— здогадався, зиркнувши на Семена.— Це добре, що він теж приїхав, бо для обох вас знайдеться робота. Наливайте собі, вашмосці вина, не кремпуйтесь[26].
Ласкавість Старости і присутність серед його гостей Сапіги насторожили батька й сина.
– Вацьпан, їдучи сюди, бачив, що діється, і знає, що сталося? – приступив до справи Гербурт.
– Та чув про якусь там битву,— махнув зневажливо рукою ватажок.— Певне, зробили з мухи вола.
– Вацьпан, як бачу, не знає всього. До нього докотилася вістка лише про Жовті Води,— сумно похитав головою староста.— Здрайця Хмельницький проголосив себе козацьким гетьманом і підняв бунт проти Речі Посполитої. Ще й з татарами злигався. Хлопство підтримує його і звідусіль поспішає до нього.
– То таке військо, що не знає, з якого боку за мушкет узятися,— підбадьорив Гербурта ватажок.— Жовтими Водами війна ще не закінчилась. У нас на бунтівників є ще славні королівські війська, є німецькі кнехти-найманці, є реєстрові.
Ватажкові важко було на душі від того, що змушений так говорити про повстанців і грати роль чорного віщуна, але того вимагала справа.
– Реєстрові також нас зрадили! – вдарив кулаком об стіл регіментар, аж дзенькнули келихи та кубки.— Повбивали своїх полковників, які були вірні Речі Посполитій, і на чолі зі здрайцею Кричевським перейшли до Хмельницького. То вічна ганьба для Речі Посполитої і всієї католицької шляхти, бо Кричевський не тільки шляхтич, але й католик, хоч колись його рід був православним. Але ж зараз тисячі колишніх православних шляхтичів стали ревними католиками і героями ойчизни. Досить згадати преславного князя Ярему. Та й не тільки його…
Регіментар, мабуть, мав на думці себе, але скромність не дозволяла того сказати. А може, й рештки сорому…
– На кого нам тепер надіятись? – розпачливо повів очима по присутніх, ніби не довіряючи навіть їм.
Про перехід реєстрових на бік Хмельницького ватажок і Семен чули вже від Завірюхи, так би мовити, офіційне підтвердження цієї вістки викликало в них нову радість, яку обидва насилу стримували.
Та й було чим радіти. В армію Хмельницького влилися тисячі людей, які перевершували шляхту і військовим досвідом, і відвагою, і витривалістю, і військовою дисципліною.
– Милий боже! Хто ж тепер воюватиме з Хмельницьким? – жахнувся ватажок.
Його переляк нікого особливо не здивував. Адже Височан досяг найбільшої честі, яка в Речі Посполитій можлива для підлонародженого,— удостоївся нобілітації. Тепер кожного, хто загрожував би його шляхетству, він може вважати своїм ворогом.
(Продовження на наступній сторінці)