– Ось і не вгадала,— зрадів Закревський.— Його син, той, що навідується до нашої дівки Оксани, здобув недавно у гетьманських кнехтів безліч коней, зброї та возів з усяким добром. Причім зробив це так хитро, що навіть гетьман не може до нього причепитися. Там, Агато, і сукно, і шовки, і одяг, і хутра, і навіть столове срібло, награбоване кнехтами на Україні в якогось багатого поміщика. Фортуна! – затрясся з жадоби.— А хіба наші поселенці не належать до його загону? Чи, може, Височан не сидить на моїй землі? Слобода Височанська – не його, а мій маєток. Маєток Закревських, а тому мені належить частина здобичі. Я свого не подарую. Візьму, принаймні, півсотні коней і десять возів того добра, що його кнехти везли в свою Саксонію.
Пані Агата затаївши подих жадібно ловила кожне слово чоловіка, але на її обличчі не появлялась радість. Навпаки, воно стало суворим, гнівним.
Скромність чоловіка дивувала і дратувала її…
– Невже ж, Антосю, ми жебраки, щоб брати у хлопів подачки? – суворо скартала чоловіка, знаючи, чим найболючіше вразити його гонор.
Закревський нахмурився. Агата верзе бог зна що. Сильний бере у слабшого, розумний у дурнішого, пан у хлопа.
– Височан – шляхтич і мій осадчий, а не якийсь хлоп,— нагадав дружині.— А військова здобич – не подачка.
На устах пані Агати майнула ледь уловима посмішка. Антось клюнув на її хитрощі. Тепер, рятуючи перед нею свій гонор, він зробить геть усе, що вона підшепче.
– І все ж півсотні коней та десять возів для пана Закревського – подачка,— кинула холодно.— Ти повинен взяти щонайменше удвоє стільки. Показати Височану, хто тут пан, а хто слуга!
– Боюсь, що не дадуть,— покрутив головою Закревський.
– Не проси, а вимагай і бери,— наказала суворо пані Агата.— Та й не забудь про столове срібло. Інакше Закревські їстимуть з череп’яних мис, а їх хлопи – зі срібних. них. Ха, ха! Не чекай, Антосю, на Височана, а сам поїдь у Слободу,— порадила чоловікові.— Не довіряй нікому, бо кожна рука до себе крива. Нині такий світ, що всі аби собі, аби обманути. Навіть шляхетнонароджені забувають про свій гонор. Кажуть, що й між козаками є шляхта, яка йде проти ойчизни…
– Загродова галайстра, – кинув з досадою Закревський.— Вона навіть такого лицаря, як князь Ярема Вишневецький, називає перекінчиком і запроданцем тільки за те, що він перейшов на католицизм.
– Розумно зробив, бо нині він – перша в Речі Посполитій особа,— похвалила ренегата пані Закревська,— та й нам пора так зробити. Але не гайнуй часу і їдь у Слободу.
– Твоя рада, Агато, як хрін після обіду,— покепкував Закревський з дружини.— Я вже вчора побував у Слободі і довідався, що хотів. Тільки говорити з Височаном при хлопах про здобич було якось незручно, і тому сьогодні вранці я послав за ним гайдука. Ей! Стривай! Та це ж і він сам!-зрадів, глянувши у вікно.— Тільки якого біса він приволік з собою своїх "лицарів" та сина? Може, гадає, що я запросив їх на гостину? Добре, що Зосі "немає. Іди, Агатко, у садок,— запропонував дружині. – Як приїдуть Зося і Базилі, то хай побудуть з тобою. У нас з Височаном буде неприємна розмова, і, напевне, не обійдеться без суперечок.
– Будь непохитним, мій милий! – ще раз наказала пані Агата, покидаючи покої.
Вершники тим часом в’їхали на подвір’я і позіскакували з коней. Озброєні здобутими в боях мушкетами і шаблями у півпанцирах, на добрих, ситих конях, вони не відрізнялися від регулярних королівських вояк.
Ватажок був замислений, мовчазний. На новий будинок пана Закревського позирав якось вороже, насуплено. Порівнював його з нужденними хижами та землянками братківчан. Що ж задумав поміщик? Неспроста він приїжджав учора в осаду. Видно, пронюхав про трофеї побратимів. А можливо, хоче, нарешті, занести їх умову до міських книг? Цілий рік, находячи різні причини, зволікає з цим…
Закревський нещиро усміхаючись, вийшов гостям назустріч і вдавано сердечно потиснув їм руки, запросив до вітальні.— Полюбуйтесь, вашмосці! Кращої немає навіть у Пніві,— похвалився перед гістьми.
– Таких злиденних халуп, як у Братківцях, також ніде в околиці немає,— озвався Семен, обводячи похмурими очима зал.
Закревський насторожився, глипнув недобрим оком на Семена.
– То, вашмосць, вина ординців,— виправдався.— Я не проти, щоб мої кріпаки жили в гарних будинках, і кожному продам дерево на будову. Але як хлоп пробуде ще якийсь рік в землянці, то світ не завалиться. До палаців він не звик. Та й господь для того і сотворив хлопів, щоб служили шляхетнонародженим,— вдався до улюбленого свого аргументу.
– Невже ж так написано в святому письмі? – іронічно кинув Семен.
– Еге ж! У нашому, шляхетському!-запевнив лукаво поміщик.— Там є така притча про пана й Івана. Одному дав бог шаблю, а другому – ціп. Ще й наказав: "Працюватимеш у поті чола свого",— додав з насмішкою.
– Господь знає, що робить,— похвалив всевишнього Семен.— У добрих руках ціп навіть певніший від шаблі. Вилами під бік, ціпом по голові – і одного вже немає, – люб’язно пояснив Закревському "хлопську" стратегію.
– Ей же, про кого вацьпан мовить? – визвірився на гостя Закревський.
– А вашмосць як гадає? – з неприхованим глумом звернувся Семен.— Звісно, про татар.
Закревський уже був лихий на себе, що, замість приступити відразу до справи, вдався з Височанами у розмову. Хлоп є хлопом, навіть якщо він і багатий, нобілітований та вчений. Цей молодий явно опришківським духом дихає. Говорячи про вила і ціп, не татар він має на умі… Стривай, небоже! Ще не таких приборкувала караюча рука Речі Посполитої, Вкорочувала на цілу голову. Треба буде старості доповісти, якого небезпечного опришка виростив Височан.
– Зайдемо у референдаж, поговоримо,— запропонував сухо.
У референдажі – кабінеті – вже стояли скромні меблі: простий дубовий стіл, крісло для Закревського та дві лави для відвідувачів. На столі стояв оздоблений сріблом ріг з вином та кілька келихів.
– Прошу сідати! – сухо запропонував поміщик гостям, показуючи на лави, і сам сів у крісло.— Вацьпан, певно, здогадується, в якій справі я велів його покликати? – звернувся до Височана.
– Я людських думок не читаю,— знизав плечима ватажок.
Закревський нервово забарабанив пальцями по столу. Цей ватажок поводиться так, ніби не він – осадчий у Закревського, а навпаки, Закревський – у нього.
– То шкода,— їдко посміхнувся, ховаючи від Височана очі.— Ми уникли б зайвої розмови. Пан Семен здобув під Бринем у бою з кнехтами чимало всякого добра,— приступив до справи.— Кажуть, що одних тільки коней є понад півтисячі. А мушкетів, а шабель, а возів з усячиною…
– У Бринь ми ходили не за кіньми та возами,— перебив його Семен,— а рятували беззахисний народ від свавільників.
– Знаю, знаю!-замахав руками Закревський.— То дуже похвально, що вацьпан не забуває за народ. Але й собі ніхто не ворог.
Ватажок значуще перезирнувся з сином. Його передбачення підтвердилися. Закревський нагострив зуби на бринську здобич.
– Вацьпану всього не сказали,— озвався глухо, насилу стримуючи гнів.— Значну частину здобичі побратими залишили бринцям, які багато лиха витерпіли од кнехтів.
– Бринь – не мій маєток,— скривився Закревський, даючи зрозуміти, що йому вже набридли розмови про кріпаків.— Про своїх хлопів хай пан Крицький турбується.
– Не забувай, вашмосць, що "нині мені, а завтра тобі",— нагадав поміщикові стару істину Височан.— Ніхто з паном богом контрактів не підписував, і нікому не відомо, де на нього і коли чигає небезпека. Вашмосць про це пересвідчився на собі.
Поміщик нервово засовався в кріслі, насупився. Височан повчає його, ніби вчитель недоумкуватого учня. Натякає, що визволив Закревського з татарської неволі і, певне, вважає своїм боржником.
– Що було, те загуло,— процідив зневажливо крізь зуби.— Добрий осадчий передусім дбає про безпеку осади. А пан Семен що зчинив? Га? Зібрав поселенців, озброїві повів на Бринь. Одного з них кнехти навіть поранили, і я втратив пару робочих рук,— дорікнув Височанові.
– Вашмосць перебільшує,— заперечив Семен.— Рана за тиждень загоїться – і знаку не буде.
– Нині поранили, а завтра можуть убити,— невгавав господар.— А кому збиток? Га? Мені, Закревському. Де тут справедливість? Мої поселенці воюють, проливають кров, гинуть, а інші на тому багатіють.
Обличчя Височана перекосилося від гніву.
– Кожний міряє на свою мірку,— відплатив за образу Закревському.— Поселенці ще не кріпаки, вони до закінчення вольностей люди нічиї,— нагадав поміщикові.— Можуть повернути до свого колишнього пана.
– Пусте базікання! – вигукнув люто Закревський.— Від мене не повернуться, бо вони вже мої. Давайте по-божому! Мої поселенці допомогли синові вацьпана здобути під Бринем перемогу, і мені, їх панові, належить частина здобичі!
Вимога поміщика була нічим не обгрунтована. Поселенці ще не були його кріпаками, та й у битві під Бринем їх було всього десять чоловік.
(Продовження на наступній сторінці)