– Тато, не дими, будь ласка, в їдальні.
– Мені треба заспокоїтися, доню. Ти просто мене приголомшила, чесне слово.
– Ну добре, кури. – Вона нервово смикнула головою, подивилася в сторону. – Головне, що він без мене теж не може.
– Ти в цьому впевнена?
– Так. Він так поспішає до мене з роботи. І взагалі…
– А його минуле?
– Він забуде про нього, як про страшний сон.
– Страшні сни не забуваються.
– Ну, тату. Ну, що ти хочеш доказати?
– Я хочу, щоб ти була щаслива.
– Я теж цього хочу. Я буду щаслива тільки з ним.
Вона відійшла від вікна, пройшла в кут, до дивана, і сіла.
– Я сказала йому про заміжжя.
– Першою?
– Так. А що тут такого?
– Заведено, знаєш…
– Що заведено? Адже він інший, тату. І все у нас по-іншому, по-особливому.
– Ну, і що він відповів?
– Він сказав: добре.
– Він насправді хоче мати сім’ю?
– А ти як думав? Коли я йому розповідаю про наше майбутнє життя, його обличчя стає таким світлим і щасливим. Якби ти тільки бачив! Він так скучив за теплом, бідненький. Бідненький Габрик.
– Ну, гаразд. Я подумаю, – пан Річардсон випустив чергове кільце диму і відклав трубку. – Я не думав, що в тебе так серйозно.
– Серйозно, тату.
– А ти зовсім уже доросла, я бачу.
– Давно вже.
– Ну, добре. Мені пора. Нікуди сьогодні не підеш?
– Тільки з Габром прогулятися.
– Я повернуся рано, сьогодні скорочений день.
– Добре, тату, – відповіла Наталі, підводячись з дивана.
Вона прибрала посуд зі столу, заклала в мийну машину, витерла начисто кришку. Ввімкнула електрополив квітів. Потім лягла на канапу і стала дивитися альбоми. Не помітила, як заснула.
Габр лише мить постояв на порозі, вдивляючись у розгладжене спляче обличчя. Потім тихо зачинив двері й пішов, оглядаючись на стіну мегаполіса, до моря.
Із книги "Етика" Жака Пуассона
Видано в 14-му численні. Бібліотека Тихого Куточка. 10 примірників.
Наклад 50 тисяч екземплярів.
Із глави 3
Сила реальності і відповідальність людини
…Те, що ми називаємо силою реальності, є неминучість оточуючих нас обставин, які сильніші за нас. Є обставини, які в принципі подоланні, а є нездоланні. Ці останні і становлять силу реальності. Припустимо, залізобетонна стіна, яку ми хотіли би пройти наскрізь, є такою силою реальності. Вона змусить нас рахуватися з собою. Такою самою реальністю є і наша смерть. Не менш очевидна і така реальність, як обмеженість наших можливостей: ми не в змозі зупинити морський прилив, відростити людині ще дві руки, зробити похмуре небо блакитним. Отже, людина, народжуючись, потрапляє в певну клітку обставин, які їй ніколи не перемогти. Хоче цього людина чи ні, прилив буде, і на зміну дню прийде ніч, і до двох рук, даних людині від народження, ніколи не додасться третя, четверта. Все це є сила реальності, яка не тільки обступає людину з усіх боків, а й визначає людину, саму її суть і суть її життя.
То наскільки відповідальна в такому разі людина за світ? Вимога "людина повинна змінити світ на краще" ставиться в пряму залежність від питання про можливості людини. Не можна поняття "повинна" розглядати поза поняттям "може", інакше всередині людини виникає конфлікт, який роздирає її. Скажімо, людина, сповнюючись жалю, хоче врятувати всіх риб, які гинуть під час відливу, і вона бігає вздовж берега, кидає риб назад у воду. Але берег величезний, нескінченний, і завтра новий прилив залишить на піску нових риб. Людина відчуває, що "повинна", повинна діяти, щось робити. Але, зустрічаючись лицем до лиця з реальністю, вона одночасно бачить всю безглуздість своїх старань.
Питання етики полягає в наступному: як у такому випадку вчинити людині? Якщо світ створений вищою істотою, то що ця істота вимагає від людини?
Розглянемо три можливі варіанти відповіді. А. Людина не звертає уваги на викинутих риб. Б. Людина відчуває муки риб, що задихаються, але нічого не робить. В. Людина відчуває муки риб, що задихаються, і бігає вздовж моря, підштовхувана бажанням врятувати всіх риб.
Отже, який варіант етичний? Що, власне, є людина? Ми не помилимося, якщо скажемо, що людина є і А, і Б, і В. Що людина є потенція кожного з варіантів. Варіант А є варіантом бездушності. Варіант Б – варіант суміщення чуттєвості і глибокого розуму. Варіант В є варіантом апофеозу голої, "дурної" чуттєвості. То якою таки повинна бути людина?
Відповідь на це питання залежить від відповіді на інше: чого вимагає від людини вища істота – власне почуття чи власне дії? Варіант А є поверхневе життя, яке не вловлює глибини антиномій буття. Але починаючи з варіанту Б починає говорити глибина, глибина думки. В ідеалі будь-яке сильне почуття виливається врешті-решт у дію. І в дії воно знаходить свою смерть, бо етична людина, що бігає вздовж моря, все більше відчуває власну фізичну втому, шум крові у вухах, а почуття вселенського жалю, яке її охопило в бездіяльному спогляданні, випаровується під впливом утоми і роздратування. На жаль, найсильніші, найглибші почуття переживаються в бездіяльності, а дія, спровокована ними, виступає їх, почуттів, істинним убивцею.
Отже, запитаймо себе ще раз: що потрібно вищій істоті, яка узаконила і це море, і цей прилив, і цих риб, що їх море викидає на берег? Наша реальна "допомога" в порятунку риб? Їй, всесильній, чиє ворушіння пальцем викликає зрушення в земній корі? Істоті, яка фактично створила і може змінювати основоположні закони буття, ні до чого допомога з порятунку сотні рибок. Очевидно, справа не в наших діях, принаймні, не в їхній силі. Не в тому, що людина, яка підняла і кинула у море десять рибок, більш етична, ніж той, хто те саме зробив із однією рибкою. А людина, яка врятувала сто рибок, більш етична, ніж та, котра врятувала десять. Напевно, не цим вимірюється ступінь етичності. Тоді чим? Чим же ще, як не силою і глибиною внутрішнього почуття, почуття, що може, виходячи на поверхню, натрапити на "інтелект, який усе розуміє" і перейти в глибоку споглядальну печаль. Бо що ж піднімати 10 рибок, якщо вздовж моря їх мільйони? Що ж іти за почуттям – сліпим почуттям? Чи вищій істоті потрібні ці підняті тобою 10 рибок, чи – твоє почуття? І мертвий механізм можна змусити піднімати і 10, і 100 рибок. Якщо і потрібні вищій істоті ці 10 рибок, то лише як чистий символ, символ твого почуття, але аж ніяк не як твоя "реальна допомога". Почуття ці потрібні не рибкам, яких мільйони, а людині: вища істота хоче бачити людину людиною. Ну, а порятунок мільйонів риб, як і руйнування старих і народження нових гір, залежить від ворушіння пальцем цієї істоти. Не людині з її мурашиними можливостями виступати рятівником світу і організатором всесвіту. Вже ж не їй, чиє життя – мить, ставити за мету змінити силу реальності, сотворену не нею, зробити залізобетонну стіну прохідною.
Питання про нашу відповідальність стане менш абстрактним, більш насущним, якщо ми від рибок перейдемо до найсильнішої нашої рани – до існування мегаполіса, населеного мільйонами сліпих.
Із газети "Життя Тихого Куточка"
"Член Вищої Державної Наради пан Б.-М. Річардсон і його родичі запрошують усіх охочих відсвяткувати одруження його дочки Наталі з Габром Силком у Палаці Урочистих Веселощів післязавтра, 2593 дня 8-го сектора 17-го числення. Чекаємо вас о 36-й годині".
Коридор
Спочатку Габр хотів доїхати до Мічхока, як робив це раніше: спустившись до пішохідної доріжки, яка бігла до станції закритого експреса. Йому дуже хотілося вирушити у квадрат, де жив професор, знайомим шляхом, щоб усе згадати. За кілька годин він був би на місці. Хай би все повторилося, як тоді, коли він, рятуючись від страху, "галюцинацій", мчав до професора. Ще б раз зануритися в грізну стихію минулого, щоб… Щоб що? Скинути теперішні шати? Відчути звільнення? Від чого? Хіба він так уже прив’язаний відтепер?
Габр натиснув на кнопку і промовив у мікрофон:
– Ліфт на злітний майданчик.
Він полетить гвинтопланом, як усі зрячі. Йому більше не влізти в цю, що стала тепер жахливою, залізну трубу пневмопоїзда. Від однієї думки, що він ступить у неї і опиниться на довгі години ув’язненим у суцільну темряву, в якусь подобу ящика, у його серці щось обірвалося. Тепер він розуміє, чому зрячі не бувають у сліпих, чому між ними і сліпими немає жодних людських контактів. Звиклий до світла не може витримати мо'року. І виду голого заліза, потворності меблів, бруду всередині. Але для сліпих не існує голого заліза, не існує потворності речей і тіл, не існує бруду на стінах. Світ матеріального обмежується для них тим, що вони можуть обмацати, а вони так мало можуть обмацати за все своє життя. Жахливо мало.
– Ліфт подано, пане Міністре!
– Добре.
Габр підвівся і попрямував до ледве помітних дверей у стіні, оббитих точно таким, як і вся кімната, деревом. Стулки безшумно розійшлися в сторони, щойно він вступив у зону дії світлового реле.
(Продовження на наступній сторінці)