«Далекий простір» Ярослав Мельник — страница 38

Читати онлайн повість Ярослава Мельника «Далекий простір»

A

    Габр підвівся. Тут, у міністерському кріслі, він забувався. Але надходила мить, коли ні з того ні з сього стіни, що його оточували, починали насуватися на нього, погрожуючи задушити. Мені тісно. Я в клітці. Це почуття було нестерпним, відчайним. Невже це він, міністр? І невже цим має скінчитися диво його прозріння? Чи варто було прозрівати? Яким він був вільним тоді, на самому початку, коли вже не був сліпим, але був іще ніким… Так, він боявся, страх отруював його щастя, але так кликала далечінь. І хотілося втекти. Подалі. І там, у тій далечині, в далекому просторі, був весь сенс. Його перші хвилини біля моря: коли сонце ще не було сонцем, а було величезним, круглим. І те, що бігло з усіх боків до нього, до його ніг, задихаючись у радісній піні, – було таким незрозумілим і захоплюючим. Ще не названим. Все було вперше, все вторгалося в душу і заповнювало її до країв. А тепер? Він прилітає в Тихий Куточок і йде до моря, щодня він бачить одне й те саме. Кожен день. Він звикає. І, хоч як дивно, далечина вже не розриває йому серце, як колись. Чому?

    Пролунав дзвінок, і ввійшов секретар, маленький згорблений чоловічок у накидці міністерського службовця; обличчя, нахиленого до землі, не видно.

    – Пане Міністре.

    – Так.

    – Прийшли зведення з управлінь квадратів.

    – Покладіть на стіл, я працюю.

    – Слухаю, пане Міністре.

    Секретар повільно пішов у напрямку столу, за два кроки зупинився і, витягнувши руку, намацав край кришки.

    – Залиште мене.

    – Слухаю.

    Секретар розвернувся і так само повільно дійшов до дверей, намацав ручку.

    Зведення з управлінь квадратів. У чому ж солодкість влади? Хіба відчуває він бодай якусь солодкість? Хіба не душиться він у цих стінах? І це все, що дає влада? Влада – це контора… Лише контора. Щось відходить безповоротно. Чи це він біг від служб безпеки, стрибав у магніт-блок? Чи це він повз по холодній, яка прилипала до пальців, залізній балці? А той музикант із кав’ярні… І священик? А Нія? Дивна жінка. Вона… А професор Мокр… Коли це було? З ким?

    Габр підійшов до столу і, стоячи, набрав на комп’ютері дані професора Мокра. Ось його радіофон на екрані: 8-8-4-3-К-Р-10. Тремтячими пальцями він набрав номер.

    – Алло.

    – Так, я слухаю.

    – Професоре…

    – Так, хто це?

    – Ви не впізнаєте мене?

    – Габре, чи що?

    – Так, професоре.

    – Куди ти пропав? Я вже почав турбуватися. Наговорив мені всяких нісенітниць про галюцинації – і зник на стільки часу. Алло, де ти зараз?

    – В одному кабінеті.

    – Кабінеті?

    – Це довго пояснювати, професоре.

    – Щось сталося? Чому ти мовчиш?

    – Не знаю навіть як сказати. І сталося, й ні.

    – Але з тобою все в порядку?

    – Так. Ви пам’ятаєте нашу розмову?

    – Звичайно. А в тебе якісь нові думки?

    – Ви мали рацію тоді, щодо книжок.

    – Яких книг?

    – Книги, в яких нічого не написано.

    – А…

    – У них написано.

    – Зрозуміло. Але тобі це звідки відомо?

    – Професоре… У мене були не галюцинації.

    – А що ж?

    – Може, ми зустрінемося?

    – Я би з радістю, але я їду читати лекції у квадрат 16-ОД. А ти дуже зайнятий?

    – Трохи.

    – Ти мені передзвони на всякий випадок. Може, я відтягну від’їзд, тут у мене справи, дочка зібралася народжувати.

    – Зрозуміло.

    – Ну, то передзвониш? Може, ще встигнемо зустрітися.

    – Постараюся. До побачення.

    Він натиснув на важіль. Професор Мокр. Їде читати лекції. Дочка зібралася народжувати. Бадьорий розумний голос. Професор Мокр і його життя. Життя професора Мокра.

    Пальці його самі потягнулися до клавіатури. І ось уже йде виклик. Нікого немає вдома? Ну і добре. Це на краще.

    – Я слухаю.

    – Це Ліоз?

    – …

    – Ліоз… Це ти, я знаю. Не мовчи.

    – …

    Якийсь різкий звук, ніби впала трубка, чийсь різкий голос іздалеку, якісь збуджені голоси і все. Хтось натиснув на важіль.

    Він повернувся в мегаполіс. Габр Силк. Він подзвонив у минуле. Всі на своїх місцях.

    ЗАТВЕРДЖУЮ:

    ГЕНЕРАЛ ОКС НЮРП

    Постанова Об’єднаного Штабу Збройних Сил

    На виконання наказу Головнокомандувача Об’єднаний Штаб постановляє: розробити і найближчим часом здійснити операцію з виявлення точного місцезнаходження Габра Силка, виконавчого агента. З подальшим його захопленням і доставкою на базу. Завдання виявлення покласти на агентурну мережу групи розвідки. Завдання захоплення і доставки покласти на оперативну групу Пірка Чойса. Постанова набирає чинності з моменту підписання.

    Начальник Об’єднаного Штабу полковник Запр Очк

    Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"

    Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.

    Доросла донька, зовсім доросла, вона каже тобі: "Тату!" "Тату", – каже вона тобі, ти це зрозумів? І ти заткнув нею дірку свого життя, цим ось народженим і доглянутим тобою пишним тільцем вагою в шістдесят кілограмів – як багато – заткнув ти темну діру, відходячи. Встиг, встиг ти виготовити її, о врятований.

    Доросла донька, яка говорить тобі: "Тату, допоможи мені натягти ці джинси", – що це, яка червоніє від своєї першої сміливості, розвернута до тебе задом. Джинси насправді тісні, затісні, мабуть, ці джинси. Зараз, зараз… Але ти все зрозумів, ти все зрозумів, звичайно, остовпівши.

    Доросла донька, яка говорить тобі "тату", яка називає себе Аллою, яка телефонує, бігає, влаштовується, вже влаштовується собі, яка дивиться на тебе трохи поблажливо: батько. Ніби це не ти зробив її – сліпучий спалах, білу, білу зовсім, червону всередині. Повну гарячої крові. Начебто вона могла з’явитися, називати себе якось Аллою, охати в гарячій ванні і все інше – без тебе. Без тебе.

    Начебто вона могла би писати ці листи, бігати на побачення, плакати і ковтати млинці, якщо би ти не захотів її. Якщо б ти не захотів.

    Начебто не ти подарував їй життя – все.

    Мій тато? – Добрий, але смішний. Ще.

    Начебто вона якась Алла, а не твоє бажання.

    Наталі (ІІІ)

    – Але ти ж розумієш, що такі справи не робляться швидко.

    Сказавши це, пан Річардсон відклав ложку і подивився на дочку.

    – Тато, я не можу без нього. Він же тобі подобається.

    – Так, але я не думав… Нам не вистачало мужчин для управлінської роботи. Тому ми…

    – А мені не вистачає чоловіка.

    Вона нервово кусала губи, упершись руками в підвіконня за спиною.

    – Ти так хочеш заміж?

    – Так, тату. Я думала… Я думала, ти сам про все здогадуєшся. Невже ти нічого не бачиш?

    – Я бачив, що ви подружилися, але я… – Пан Річардсон знизав плечима. – Я не думав, що з цього… А як же…

    – Я його більше не люблю, – вона не дала йому договорити. – Тато, Габр…

    – Що?

    – Він… Ми з ним…

    – Ти хочеш сказати…

    – Так.

    – Але…

    – Це не він, це я. Я сама захотіла, щоб….

    – Ну, ти мене дивуєш, моя дівчинко.

    Пан Річардсон підвівся, вийшов з-за столу.

    – Ну, що ти маєш проти нього? Чи ти хочеш, щоб я взагалі не вийшла заміж?

    – Ні, звичайно. Але я не думав, що…

    – Ти не думав, що твій зять буде з колишніх сліпих? Так, чи що?

    – Ми не знаємо його, Наталі.

    – Але ви ж призначили його міністром. Його, який хотів знищити…

    – Але це ж різні речі, як ти не розумієш! Ми пізнали його добре, все дослідили, всі обставини. Знищити… Це була дурниця, те, що він хотів зробити. Дитячі штучки. Коли він сказав, що зовсім не збирався цього робити, ми йому повірили, так. Тому що так і було. Його буквально втягнули в ЦЕУ за руку. А він…

    – Ну от бачиш, тату! А ти кажеш – ми не знаємо його.

    – Почекай. – Пан Річардсон заперечливо замахав пальцем. – Я повинен це все обміркувати.

    – Тато, я вже не можу уявити себе без нього. Я хочу мати дитину від нього.

    – Ти? Дитину?

    – А що тут такого? Хіба жінки не повинні народжувати дітей?

    – Ні, просто… – Пан Річардсон витягнув із кишені трубку і почав набивати її тютюном. – Просто ти завжди була така тиха…

    – Що значить "тиха", тату?

    – Ну, ти ніколи зі мною так не говорила.

    – Тому що мова не йшла про життєво важливе для мене. Ти пропадаєш цілими днями на службі і не помічаєш, що зі мною діється.

    – Діється? – глянув на неї пан Річардсон. – Вибач тоді. Я насправді перевантажений справами. Значить, ти хотіла б за нього заміж?

    – Так, тату.

    – А він?

    – Він… Він іще погано знає, що йому потрібно.

    – От бачиш, – мовив пан Річардсон, закурюючи.

    (Продовження на наступній сторінці)