– Ніякий я не хворий. Перестань верзти нісенітниці, – твердо промовив Габр. – Я бачу світ.
– Не можна бачити світ, – сказала істота.
– Але ж я його бачу.
– Це неможливо.
– Звідки ти знаєш, що означає "бачити світ"?
– Мені пояснили.
– Хто?
Мовчання.
– Ну добре, послухай мене уважно, – сказав Габр. – Ти ще пам’ятаєш наші зустрічі біля орієнтатора?
– Так.
– А два тижні в Квадраті Відпочинку? Як ти говорила мені: "Я твоя, Габре. Я давно вже твоя". Ліо…
– Не треба… Я все пам’ятаю. Все. Я нічого не забула. Я буду це вічно пам’ятати.
– То чому ти тоді… Це хіба був не я?
– Я люблю тебе того, – мовила Ліоз. – А того, який ти зараз…
– Ну, що? Говори.
– …Я боюсь.
– Що за нісенітниця? – схопився на ноги Габр. – Я той самий!
– Ні, ти інший, – тихо відповіла Ліоз. – Ти став іншим. Це все хвороба, я знаю. Ти не винен. Але ти ж не хочеш піти до Міністерства контролю… Лягти в диспансер…
– Щоб мене знову закрили в бокс-камеру? Тебе закривали коли-небудь в бокс-камеру? Як ти можеш мене туди посилати?
– Я хочу тільки, щоб ти був здоровий.
– Ліо… – Він знову сів поруч. – Дай свою руку, не бійся. Послухай мене, я не можу тобі доказати, що я здоровий.
– Мені говорили, що ти будеш говорити, що ти здоровий…
– Хто тобі казав? Навіщо ти їх слухаєш, Ліо? Вони все і зруйнували між нами, невже ти цього не розумієш?
– Ні, – похитала головою Ліоз. – Вони хочуть допомогти.
– Кому?
– Тобі, мені. Нам обом.
– Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.
– Ти тоді не був хворим.
– Я не можу, Ліоз.
Сльози душили його.
– Я піду, – тихо сказала Ліоз.
– І ти отак кинеш мене?
– Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.
Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.
– Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?
– Це не гидота. Це заспокоювачі.
– Ліоз, прошу тебе востаннє. Заради всього святого, що було між нами: ходімо зі мною. Я ще не знаю як, але я вирвуся звідси, з мегаполіса, я мушу вирватися. Але я не можу бути один, розумієш? Тебе ніхто більше не буде так любити. Я б носив тебе на руках, я б розповідав тобі про все, що бачив, і це все одно, що ти сама бачила б. Я годував би тебе, напував би тебе. Ми були б такі щасливі.
– Де?
– Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.
– Не треба!
– Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?
– Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!
– Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я… я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!
– Лікуйся! Лікуйся!
Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. Її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.
– Не вбивай мене! – театрально закричала вона.
І тут щось обірвалося всередині у Габра, бо він раптом збагнув, що вона насправді не вірить у те, що кричить. Навіщо вона це робить? І він, не розуміючи себе, зі всієї сили вдарив її долонею по обличчю, ніби підтверджуючи той свій образ, який вона йому пропонувала.
– А! – закричала Ліоз. – Люди, рятуйте! Мамо!
– Припини! – зашипів Габр. – Я насправді вб’ю тебе. Припини кривлятися!
Тоді вона викинула руки і впала на землю. Впала і почала битися усім тілом, хриплячи.
– Ліо, припини. Ну прости мене, чуєш? Я не хотів тебе вдарити. Навіщо ти мене провокуєш? Навіщо ти мене просиш, щоб я тебе не вбивав? Хіба я здатний? Ліо!
Що більше він говорив, то більше вона дриґала всім тілом, кидаючи голову зліва направо, справа наліво…
– Ліо, я люблю тебе, чуєш? Ну, не муч себе і мене. Не обманюй себе і мене. Адже я бачу, ти любиш мене. Ти все пам’ятаєш. І я той самий, клянуся тобі. Твій Габр. Ти мені потрібна, інакше я збожеволію. Я жахливо самотній, жахливо, Ліо. Ну пожалій мене, чуєш?
Нахилившись, він гладив її по руках і ногах. На секунду вона принишкла, ніби прислухаючись до його промов. І раптом, не сказавши ні слова, різко зірвалася і з усіх ніг кинулася бігти.
– Ліо, зупинися! – закричав Габр. – Ти розіб’єшся, Ліо!
Але було вже пізно: Ліоз налетіла на залізну стіну одного зі складів. Вона не могла не налетіти на неї, сліпа, біжучи.
Налетіла і впала, обличчя в крові. Габр кинувся до неї. Але вона почула тупіт його ніг і знову зірвалася, побігла в інший бік.
– Ліо! Стій! Ліо!
І знову удар – тепер вона розбилася об якийсь стовп, що стирчав між складами. І кров густо текла по її обличчю на безладне ганчір’я, яке служило їй одягом.
– Ліо! Ліо, що ти робиш?
Габр стояв на колінах і плакав.
А Ліоз, зробивши ще кілька ривків і знову боляче вдарившись об одну стіну, об іншу, повільно, хитаючись, пішла нарешті між складами до бульвару: раптом прислухавшись до свого близького простору, до випромінювання маяка над університетом.
Габр стояв на колінах, не здатний поворухнутися. Його всього трясло.
Нарешті він підвівся і рушив у протилежний бік, до контрольної смуги. Перейшов її і перехилився через бар’єр: дивився і дивився вниз, на магніт-блоки, що пролітали в глибині каньйону.
Скільки він так стояв, вслухаючись у гуркіт коліс, не пам’ятає, як раптом хтось сильно штовхнув ззаду, і його тіло перемістилося вниз. Чиїсь руки схопили Габра за ноги, підняли високо – так що він тримався на одних пальцях, учепившись з усієї сили за основу бар’єру.
Йому вдалося вирвати одну ногу і вдарити нею когось, хто стояв позаду, і відразу його тіло змістилося ще далі, а Габр, вивернувшись, звалився по іншу сторону, повис на руках над прірвою. Лише тепер він побачив тіні в ковпаках із пошуковими індикаторами в руках. Витягнувши кінцівки, вони крізь прути бар’єра намагалися намацати його руки.
Не зволікаючи ні секунди, Габр на самих руках почав рухатися вбік. Ще за кілька секунд підтягнувся і перестрибнув назад за бар’єр, на контрольну смугу. Тепер він був метрів за п’ять від групи істот, що досі ловили його між прутів. Відбігши про всяк випадок подалі і зійшовши з контрольної смуги, він дивився, як пересувалися вздовж бар’єра невідомо ким послані вбивці. Вони хотіли скинути його в прірву! Як усе просто вирішується в цьому світі: йшов чоловік і кудись зник, навіки.
Не чекаючи, поки вони збагнуть і почнуть направляти в усі сторони антени індикаторів, Габр звернув за найближчий склад, пішов у сторону, протилежну пневмостанції. Він вирішив пішки пройти до наступного кварталу і лише там сісти в пневмоекспрес. На душі у нього знову було порожньо.
Із книги "Незатребувані діапазони почуттів"
Автор – Зарх Лінк. Час видання – третій сектор 14-го числення. Інвентаризаційний номер 18-ЛЗ-44387. Ящик №36744495. Два примірники. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Глава 5. Зовнішність
У цьому розділі я хочу розповісти про поняття, невідоме більшості людей. Ми співвідносимо себе цілком із нашим голосом, рухом почуття, думки. Що для нас є стіл, наша квартира, дружина? Питання не такі вже й безглузді, якщо вдуматися.
Візьмемо, наприклад, стіл: доторкнувшись до нього, ми відчуємо твердість, визначимо, можливо, навіть матеріал, з якого він зроблений. Але з якою формою ми маємо справу? На це ми відповімо не раніше, ніж обмацаємо всю поверхню предмета. Обмацавши з усіх боків шухляду, ніжки, кришку, пройшовши туди і назад, ми нарешті зможемо скласти уявлення про те, що перед нами. Якщо поряд знаходиться шафа, вона для нас, що обмацали стіл, просто не існує. Щоби шафа стала для нас явною, ми мусимо і з нею виконати ті самі операції. А якщо в кімнаті ще десяток речей? А скільки речей і предметів на вулиці, в усьому квадраті, у всьому мегаполісі?
Тут я поки що тільки повторюю відомі речі. У коледжі всі ми вивчали, що форма є умоглядний образ, що виникає в мозку внаслідок обмацування тих чи інших частин. Ми також учили, що форма не є сутнісною характеристикою предмета. Сідаючи за стіл, нам не потрібно "пам’ятати" про його форму. Точнісінько так, говорячи з дружиною, з дитиною, ми відстороняємося від їхнього зросту, ваги, форми тіла, обличчя і так далі. Те, що в однієї жінки губи маленькі, а в іншої великі – нам байдуже, та чи інша жінка для нас – це не її губи, не її вага і тим більше не її одяг. Адже, щоб дізнатися, що є ця жінка, ми не будемо обмацувати те, що у неї на тілі! Будь-хто назвав би подібні дії абсурдними.
(Продовження на наступній сторінці)