– Це знання просто дано, – сказав Окс. – Море, небо, сонце, птахи, ліси, хмари – я все це встиг побачити своїми очима. І тоді я зрозумів, що все, що не співзвучне цьому, що відрізане від цього, існує поза цим і всупереч цьому, – воно не повинно існувати. Це нарив на здоровому тілі. Мегаполіс – це огидний смердючий нарив, і він мусить бути знищений. Коли ж видаляєш нарив, завжди відчуваєш огиду, зокрема і до себе. Але навіщо хірург це робить? Ми з тобою, хлопче, такі хірурги. Неможливо далі терпіти наругу над істиною, красою, свободою. Люди, якщо вони мають право на існування, не повинні нагадувати сліпі опудала. Вони не повинні бути стадом баранів.
– Гвинтоплан готовий, мій Генерале!
Габр озирнувся і побачив чоловіка, який у шоломі біг до гвинтоплана, що вже лопотів гвинтами, піднімаючи з землі листя і пил.
– А ваше життя? – запитав навіщось Габр. – Ваше життя – це що?
– У мене немає життя, – промовив Окс, виймаючи з кишені невеликий предмет і простягаючи його Габру. – Я труп. Я давно вже труп.
Мати
Щось, що майже неможливо було розрізнити, ворушилося в кутку, а Габр мав будь-що-будь бачити. Він уже не міг і не хотів перебувати в темряві, спілкуватися, не бачачи. Якщо раніше він боявся дивитися, боявся істини, то тепер так само боявся втратити істину. Тепер, позбувшись колишнього життя, всіх тих почуттів, думок, які тримали його колись, він міг дихати тільки заради істини, нескінченно, щомиті її пізнаючи. Щойно Габр потрапляв у темряву, правда – жахлива, приголомшлива, але правда – зникала, відразу наставала криза, і він метався, не знаючи, за що вхопитися. Тепер зір став для нього єдиним порятунком, тією єдиною платформою, піднявшись на яку, він міг ще терпіти те, про що знав. Тільки спілкуючись із оголеною істиною, він міг зносити свою відрізаність, свою самотність.
Істота нарешті вибралася з ганчір’я в кутку і, що найдивніше, не пішла, а поповзла до нього рачки. І він, що сам покликав її, відступав, поки не вперся в стіну біля дверей. Якийсь слабкий відсвіт таки потрапляв сюди з коридору.
– Прийшов нарешті, – промовила істота.
– Так, – відповів Габр, прикувавши свій погляд до купи ганчір’я, яка крутилася біля його ніг. – А ти не рада?
– І що, ти одружився з цією дурепою?
– Вона не дурепа, мамо.
– Вона істеричка! Я її ненавиджу.
– Не будемо про це, мамо. Ти хвора?
– З чого ти взяв?
– Я… Мені здалося, ти…
– Ну, що?
– Тобі важко пересуватися?
– Я трохи ослабла. Але я… я пересуваюся так, як хочу. І чому ти вирішив, що я погано пересуваюся? А ти як пересуваєшся?
– На двох ногах, звичайно, – тихо промовив Габрі.
– А я, по-твоєму, як? Я точно так само стою перед тобою на двох ногах.
– Так… звичайно, – відповів Габр. – А де твій чоловік?
– Він прийде, скоро. То ти одружився з дурепою?
– Прошу тебе, не називай її так.
– А вона як мене назвала? Ти пам’ятаєш, що вона мені сказала тоді?
– Ні.
– Вона сказала: "Ви дурна мамаша, Габр мій, а не ваш. І взагалі ви не мати йому".
– Але мам…
– Так, я знаю, я погана мати, – заскиглила істота, заворушилася під ногами, і голос її ледве долинав звідти, з купи ганчір’я. – Мені не треба було тебе залишати батькові. Але так вирішила Нарада квадрату. Я перша пішла на сторону, порушила слово, а це позбавляє прав. Але я не могла жити з твоїм батьком, я любила Пінча.
– А де Оел?
– Вона теж прийде, пізніше. Коли померла твоя мачуха, я хотіла була тебе забрати. Піти до твого батька і наполягти, щоби він написав відпускний лист. Все одно він із ранку до ночі пропадав у Міністерстві, і ти йому був потрібний лише спочатку, щоби доказати щось мені і дотриматися правил.
– Не знаю, – промовив Габр. – Мені здається, батько – він…
– Навіщо про нього говорити… – Істота тепер лежала біля дверей, не рухалася. – Його вже немає. А тоді… тоді я не пішла до нього, сама не знаю чому. Народилася Оел, і Пінч поруч. І було так добре втрьох. Це жахливо, але я… я боялася, що щось зруйнується. Я хотіла, щоб ти був поруч, але…
Істота біля ніг ледве помітно здригалася.
– Що з тобою? Тобі холодно?
– Нічого. Ти не думай, що я зовсім забула про тебе.
– Мам… – Габр нахилився, потім присів поруч. – Я…
– Все так нерозумно вийшло, – звідкись із глибини звучав здавлений голос. – Все життя дурне.
– Не треба. Все добре.
Він говорив якісь потрібні слова, але відчував їх не до кінця. Він навіть не розумів, навіщо він прийшов сюди, в цей бункер.
– Хочеш, я наллю тобі оргнапою?
І, не чекаючи відповіді, істота поповзла вглиб печери.
– Ні, ні! Не треба, чуєш?
Він злякався темряви, страшної темряви, в яку треба було зануритися. Там, на кухні, панував абсолютний морок.
Істота застигла в нерішучості.
– Що з тобою? – запитала вона співчутливо. – Ти такий нервовий. Щось сталося?
– Так, мам.
– Щось погане?
– Так, дуже.
– Ти захворів?
– Ні, це гірше. Ти просто не зрозумієш.
Гора ганчірок розвернулася і поповзла до нього.
– Я хочу знати.
– Я не знаю, що мені робити. – Габр сидів, опершись спиною об холодну стіну. – Я зовсім розгублений.
– Що сталося? Говори. Хто-хто, а я тобі зумію порадити.
– Ні, мам, ні, – похитав головою Габр. Він раптом уперше за багато днів відчув себе слабким. І на мить йому здалося, що мати знову всесильна, як у дитинстві, і все само собою вирішиться, варто їй тільки розповісти. Вона мати, і вона повірить йому, а це вже багато. Якщо повірить, то зможе і щось порадити, зможе. – Я почав бачити, мам. "Бачити" – це майже як чути, тільки очима.
Істота мовчала і не рухалася.
– Ти чуєш мене?
– Так, – відповіла істота.
– Я от зараз сиджу поряд із тобою і бачу тебе. Тебе і твою квартиру, і бачу всі вулиці, весь мегаполіс. І це так страшно… Страшно, бо все правда.
– Яка правда?
– Що ти… що ти вся в ганчірках і… повзаєш навкарачки.
– Звід… звідки ти знаєш? – В її голосі звучали і подив, і страх.
– Я бачу, мам. Я впізнаю тебе тільки з голосу, а сама ти… – Він перевів подих. – Ти мені чужа. Я знаю твій голос, але не твій вигляд.
– Ну так, я чужа, я тобі чужа, я завжди була чужа.
– Ні, ти не зрозуміла…
– Я все зрозуміла. І ти зневажаєш, що я дозволяю собі повзати. Але я… я втомлююся ходити. Зранку я ходила в експлуатаційний комітет, потім на групу активістів Наради квадрату, потім я готувалася до завтрашнього об’єднання в бібліотеці. Якби ти знав, як я втомилася.
– А навіщо тобі це?
– Я не можу без цього. Для мене це важливо. Ти читаєш газети? Там…
– Ні, – перебив її Габр. – Я не читаю тепер газет.
– Чому?
– Там живуть світом, який… Я теж раніше ним жив. Він дуже вузький, розумієш? Є ще інший світ, поза газетами – море, ліси, далекий простір. Зовсім інший світ. Я його бачу.
– Але треба щось читати. Я читаю переважно тільки "Новини квадрату" і "Кур’єр п’ятсот десятої вулиці". Але вже прочитую все від і до.
– Мам, ми відволіклися, – сказав Габр. – І мені треба скоро йти.
– Так, так.
Така спочатку вольова, зла, вона, здавалося, розгубилася.
– Мам, – сказав Габр, – можливо, я бачу тебе востаннє.
– Як це?
– Я хочу, щоби ти вислухала, зрозумієш чи ні, але вислухай. Мені дали завдання, страшне завдання: зупинити мегаполіс. Державне Об’єднання зникне, розумієш? І ти, і всі зникнуть – всі. Я відчуваю, за мною стежать із обох боків: одні мене прагнуть осліпити, позбавити істини, а інші хочуть штовхнути на цей крок.
– На який крок?
– Я ж тобі розповів, зупинити все, все переплутати. Ні, навіщо я тобі це говорю? Не можу більше, не можу.
Габр плакав, притулившись щокою до холодного металу.
– Заспокойся, сину.
– Мамо, вони мене осліплять, – мовив крізь сльози. – Я вже боюся темряви. Я боюся навіть піти за тобою на кухню, мені страшно. Я хочу бачити. Хочу. А вони занурять мене в темряву назовсім. А якщо я спробую втекти з мегаполіса, намацають мене локаторами і все одно спіймають і осліплять. Я можу врятуватися тільки в Прозорій Плямі – це далеко за мегаполісом, там живуть люди, які колись бачили очима. Але там… Там мені немає місця, вони мене виштовхнули звідти сюди, щоб я їм допоміг зупинити мегаполіс. І мені… що мені залишається?
Настала тиша. Коли за п’ять хвилин Габр, трохи заспокоєний, витер очі і подивився перед собою, він побачив, що істота не зрушила з місця, так і лежала, розпластавшись на підлозі.
Минула ще хвилина.
– Я нічого не зрозуміла, – почув він нарешті голос. – Про що ти?
(Продовження на наступній сторінці)