Тільки не любив ото, коли батько стане й дивиться, як він товче поросяті. Ну не знає, що зробив би, але ж то така злість, що й у думці не було заподіяти батькові лихо. Вони собі інакше й не думали, що — батько хворий, тому цю злість можна було пояснити й батьковим колишнім офіцерством, — а то ні: не може напевне сказати, але щось таке в голові крутилося, мамині буцім слова. От за це саме його офіцерство. Ну не згадає. Але якби ж то тільки й думок що про це; нема йому й так, кажи-но, роботи? Товчи цьому поросяті по три рази на день. "Він з того офіцерства такий прийшов, — хіба, може, так, — і до хазяйства руки не дуже лежали". Але ж ну що тут, як мама десь спересердя була сказала, й щось зовсім інше думала, але, бач, якраз найшло, що вже терпіти не мала сили. "Він на тій службі розбалувався", — або й так. Взяти до прикладу, то мамині слова не дуже чогось там багацько пояснювали, це спробуй тако уявити, як та служба розбещує, але все, що в його душі назбирувалося й просилося мовою у такій формі, що тільки дорослим властива (от коли про щось хочеш сказати одним-двома словами, як це чутно од людей, скажімо, те ж слово перестарок, почуте цеї зими на базарі, — забувся, чи до людини воно стосувалося чи до тварини, і вже так кортіло про себе подумати як про перестарка), було неминучим виявом і його ж дорослості; бо помічав це осьо і в своїх рухах, коли замішував поросяті, — така аж радість бувала,
що кропива, покришена й розпарена у картоплі, зовсім-бо не пече, ну то й поросяті ніякої шкоди не зробиться. А що вже на людях слова з нього не витягнеш, то це тобі не дорослий, кажи-но. Траплялося, отож, і йому долучатися до цього дорослого світу виношеним і виболеним словом, яке вбирало тільки його досвід, й це слово випадало промовити хіба от у присутності матері, людини, яка могла його зрозуміти чи втішити. "Я такий лихий на батька"; й слова людини були продовженням у формі того ж таки слова-символу: "То що ж ти зробиш". Іноді долучалося ще одне слово, яке з невідомих причин робилося для нього аж зайвим, вносячи ноту жалоби — "сину", — й коли йому доводилося почути "то що ж ти зробиш, сину", непевно якось зринало в душі роздратування, після якого неодмінно приходило усвідомлення легкої поразки. Тоді материна сила немовби перемагала його, й він мусив хоч як усвідомлювати, що він син цеї жінки і що за нею завжди буде право втішати його; тому й благав так часто в думках людину не доточувати слова "сину", щоб не завдавати ще більшого смутку його душі за того часу, коли він прагнув бути дорослим. Таке само-виправдання було досяжне, бо в іншому чомусь його проймала непевність або й страх. Але це такий страх, що можна було щось передбачити. Вгадати, навіть до слова. Навіть — коли це станеться. Але ще не осьдо-го, коли він обшкрябував руки од картопляної каші об край банячка, — в ньому не зникала злість, що батько дивиться. Було одне спасіння, й хоч зрідка воно рятувало, але хоч так міг висловити свій мовчазний протест, бо вголос то не випадало сказати, — пересипаючи картоплю у відро з посіченою лободою, повернутися до батька спиною. Наче аж у горлі стоять ці слова — "Ну чого ви дивитеся?" — готові зірватися на крик, але перша злість десь дівається, вгамована втечею од батькового погляду; а вже другій злості то сама обставина раду давала: повернувшись до батька спиною й низько схилившись до відра, він не тільки позбавляв батька можливості спостерігати за роботою своїх рук, але й собі затуляв світло з вікна. Ось уже батько занепокоївся, не усвідомлюючи зумисності його дії, обидві руки засовує до кишень і обходить його з іншого боку, од дверей, бо біля скрині недуже й пройдеш. Що сутінки за синовою постаттю, то батько аж нахиляє голову, щоправда, нітрохи не зрушуючись своєю худенькою рівною
(Продовження на наступній сторінці)