щось глянути, то й удруге подумаєш-глянеш, така воля наче у цих берегах, де й людину не дуже то побачиш, наче вони знають, як йому треба побути самому з цього боку села. А тут вже про яку волю мова, коли треба стояти у цій канаві й чекати себе-батька. Та ще ж не думай кудись так дивитися, про інше що думати, бо в цій глибокій вуличці тепер тільки щось одне, називай його хоч очима, голосом; й про ці очі думаєш, що в них треба дивитися, й про це тіло думка — що воно хворе. А голос долинатиме, і ще не чуючи його, голосу, першого звуку, вже чутимеш єдине слово, яке не те що лякає, але робить тебе вже не іншими очима, тілом, голосом, а тими очима, тілом, голосом, про які думав допіру й які так важко ти сам наближаєш до себе з того верху маленької вулички, — кажеш сам собі .сину, знаючи, ким воно мовлене, серед глибокої вулички, й злість, що недавно осьо брала й виривалася проти когось, тепер могла бути злістю й проти самого себе. А ти тако ще раз розізлися на себе, — співало йому у бур'янах, аж він цей спів називав піснею бур'янів, а сам думав, що це як уже бур'яни будуть йому підказувати, то що воно далі буде у цьому світі, — ще й ще, та й побачиш. А то він не знав, що не така злість, коли вона десь береться на самотині, й далі хоч злістю її називай, хоч не-злістю, вона й не триватиме довго, ти аж забудешся, що це до тебе навідувалося. Але ж це, нове зовсім, після злості, страх, чи як його, — цього то він боявся більше, бо воно надовше вступало у нього й, бувало, навіть біжачи, не позбуваєшся його, — він собі просто зовсім не називав — боятися самого себе. Та що ж, не знав би він цієї дороги, то тоді інше діло, а так вибереться з канави, одіславши батька додому, й заспіває разом з будяками вже свою пісню, чогось навіть радіючи, що будякам нема як за ним устигати, хай собі там і стоять, як стояли. А то зразу була думка й будякам цю дальшу дорогу показати, щоб знали, — там на вечір чи на який інший день, коли йому ще цю дорогу долати, матимуть хоч таку втіху побачити його, заспівати тако, як настрій буде, свою будячину чи бур'янову пісню. Але гучніша й гарніша вродиться серед усього цього співу й музики, — думав він, стаючи на якийсь чи то горбик на цьому низу, чи на щось ширше, ніж та канава, й через те немов вище над усим, що перед ним виднілося, — серед усього цього співу й музики (аж немов уголос подумав ще з раз) його пісня-думка, що він до батька признався.
То чом, кажи, тепер не дати волі й собі трохи, тако вільніше обернутися, аж пританцьовуючи на цьому низу, якраз біля хати старого Папського, що й улітку в загаті стоїть, першої з початку вулички, де хати по один бік, а там далі, через подвір'їв п'ятеро, буде й хата його тітки, Гані. З тим присядом аж вернувся виглянути з-поза глиняного урвища, де там батько — стоїть чи вернувся додому, — й якби це ще стояв, то він, справді, сказав би таким добрим і тихим голосом: "Тат', чо ви не йдете вже?" Не стало батька зверху вулички, й там світ такий вужчий зробився, а туто все, що біля нього, мов пробувало з-під ніг повзти, не даючись ногам, та ще й хвалячись, буцім воно все не земля, а лід якийсь, хмари якісь, до річки пробує тебе односити, наче йому там добріше буде — що до води ближче; певне ж, як воно лід чи хмари які. Хапаєшся за ці нори осячі в глинищі під городами, але подумаєш, як тим осам, що поруйнуєш їм глиняні хатки, й не так осам більшим, а перш їхнім діткам, осеняткам, — то так шкода зробиться за той осячий світ, що аж собі вліз би туди й жив, як оса (хіба мало з ним є осьо — еге, й бідончик, і пляшечка, було б і цього хазяйства на який раз). Проте піде він далі, аж побіжить, лякаючи людей, хто є на подвір'ях, цим глиняним носом та чубом у глині, всією глиняною головою. Казатимуть йому: "Здоров, глиняник, ти чого до тітки йдеш, хіба не було де ближче, чи це ти так боїшся інших містечкових бабів та жінок, що аж вкрай села тебе несе, не знати, за чим". Він би їм хіба не відказав, добре він знав, але що ж це ці дурні хлопці його питаються, як вони всеоднак не повірять, а йому й не треба було їхньої віри, він став та й заплакав, що ті жінки на містечку, ще й його Марія, нічого йому не сказали — "куди йдеш" чи якесь інше слово, а дивилися на нього як на дорослого чоловіка, буцім йому відомо самому, куди йти й що робити, і їхніх порад ну не потребує. От це вони такі жорстокі, що аж бояться його й обзиватись не хочуть, думаючи, який він дорослий і чий він син — тітки ж Ярини. Стерпів на тому містечку, то що ж тепер бгикати, у цьому березі, й скільки не жалій себе, то не вернешся назад, щоб знов піти тією ж дорогою, й знов побачити тих самих жінок, але пройти іншою стежкою, не попід церквою, а до сільради ближче та біля всіх магазинів, а біля молочара наче звернути в бік річки, й якраз би десь опинився неподалік обох жінок, і по-іншому б вони обізвались,
може, перша Ліда сказала б слово. Аж звідси, з найнижчого місця в селі, він трохи ширше побачив того батькового світу, й такий він був йому схожий на осячий, хоч однаково незрозумілий, що той, що той. Торкнеться осьо він і цього бабиного світу й, одійшовши позад нього ще далі, думатиме вже й про цей світ, порівнюючи його з тим, раніше відомим, — то кінця всьому цьому не буде, як тако не спинятися й аж на край землі йти. Ще голові погано стане, — починав вірити у цю думку й за чиїмсь прикладом, батьковим, може, шукав собі, де зупинитися, щоб більше ну навіть не думати. Йому цей бабин світ щось інше підказував, аж хотілося швидше почути усе й робити, що той світ навчає. Думай тако, що то баба сидить, яка вже нічого не бачить, а ти повітайся до неї, та й вона тобі слово одкаже, а ти далі потупцяєш й думатимеш, що йшов, бачив бабу Секлету, повітався до неї, а вона одказала на добридень, а ти далі пішов, прийдеш до тітки, скажеш, сидить баба Сеіслета й нічого не бачить, але сказав до неї добридень, то вона голову повернула й щось губами поворушила; о, скаже тітка, то це вона тебе не впізнала. Тітка дослухалася його мови й собі сміялася, — це Юіаві ще не таке було. Раз їде з Житомира, думає, баба не бачить, собі мовчки пройшла, в потім чують, комусь баба жаліється, що Клава не повіталася. Ну ти диви на цю бабу, — каже, нічого очам не видно. Йде Клава раз, уже знає, що баба її впізнає, підходить до неї, кладе їй у пелену грушку, хліба житомирського. Та як добре йому не бувало у тітчиній хаті, — колись навіть так хліба печеного закортіло, що дядько Петро посадив його на раму й повіз до себе, а він по дорозі ногою вперся між шпиці, — проте не міг цього разу радіти знайомому духові тітчиної хати, такої під соломою, у якій ще й дід Андрій з бабою Марійкою жили. Бо потреба ж була щось казати — таке, аж од самої думки про це робилося ну незатишно, наче це ти дядько й тобі осьо десь чи на війну, чи ще кудись, і от знаєш, що ніхто вже нічим не поможе, треба та й треба. То хіба тих жінок на містечку не їхня правда була, коли вони думали про нього як про дорослого чоловіка, а йому здавалося, що він ще малий. І за цим великим столом йому так незатишно робилося, хоч іншого разу хотілося тут посидіти, бо щось дадуть, немов аж смачнішого, ніж дома, — пирога з молоком чи борщу з п,ечі (свою ж піч то вони давно розібрали). Але не так би подумав,
що незатишно, — сказав би страшно, бо сидить тут і не може радіти, як ці всі люди за столом, куми тітчині зі станції, й сама тітка, й баба Марійка, — боявся того часу, коли наважиться вимовити слова, сто разів подумані й вивчені напам'ять дорогою. Кожна хвилина цього сидіння здавалась йому хвилиною-велетнем, якщо згадати батькові хвилини-чекання. Йому здалося, що вже потроху розуміє, чого тітчина кума так на нього поглядає та не така балакуча зробилася. А може, то його позирки щось їй промовляли, хоч він то не думав нічого казати, ні вголос, ні поглядом; або це самі думки його такі виразні, що їх бачать. Аж радісно немов стало, коли станційна тітка до всіх якось, але на нього дивлячись, сказала: "А Славка на мене чогось так дивиться". Й не треба було нічого відповідати, бо знов весело зробилося за столом, — його ж рідна тітка Ганя сказала, що Славка прийшов по молоко й зара буде йти додоми. Але й устаючи з-за столу не з такою важкою душею, він собі дивувався, чого це не вистачило сили висловити завчене. Хоч що-небудь, але щоб це трохи пояснювало оцю страшну обставину, що десь тамо лежить його батько й чекає, а тут сидить ця станційна тітка, яка колись батькові наливала в буфеті й ніколи не казала "Грицю, не пийте", а коли батько попався, то ще й хотіла на нього списати якісь давніші свої нестачі. "Сказав би, ви мені так подобаєтеся", — учила його тітка Ганя, й за цими словами поверталася давня втіха од цієї теплої, запашної хати, аж вій сам починав виправдовувати тітчину куму, бо якби ж на ній була якась провина, то це б вона туто не сиділа та не жартувала з ним. Вже й молоко беручи до рук, починав вірити в таку аж несправжність усього пережитого — що батькові нічого не треба, застане його вдома зовсім не такого, як був, й тітка ця ні в чому не винувата, бо вона собі торгувала, а ти як не хоч, то не купуй. Забувся б тако про все на світі, побіг уже не вуличкою, а берегом, та ще тітка чогось не пускає, й не дуже допитуючись од нього, що він ще хотів, але й він з цим молоком як уві сні — не знає, скільки стояв би заніміло. І тут порятунок його перейняв, тітчиними словами питаючись: "Це ви в нас брали?" — "Та то батько щось хтів", — "Скажеш батькові, що в нас нема". Ще коли — ще думаючи про батька, який, замикаючись, брів через хату до свого ліжечка під грубкою, — він жив цим передчуттям відповіді, знаючи, що, якою б вона не бул— принесе йому втіху
(Продовження на наступній сторінці)