їй хіба не цікаво було, чого це з Солом'яної Ганя носила серце на Прокопчуків, але що Марія могла їй сказати, як вона сама боялася думати: не думала вона туди йти; але Петро її оно підвозив до лікарні — і як ти йому скажеш не хочу, як просить прийдіть-но, Марія, там ми Ігоря в армію оддаємо; але це так зарані чого просять — вона догадувалася, їй таке вже було раз, що треба йти та помогти, — Марина там буде і Вєра — ці вміють, Марина то куховаркою вже давно, її кличуть до всіх, ну й Ганя — сама недавно провела хлопця в солдати; проте в неї чогось не вийшло — хоч там усього було, ніхто не скаже; але дворик маленький, вони взяли повирубували кущі смородини, щоб було де столи поставити — й так не вгодили; вона тоді всім сказала, що взяли повирубували, дурні, смородину, хтіли, щоб добре було, а вони понапивалися, наїлись та ще й обговорюють, що не так. Марія на кухні стояла й чула, як Ганя цій Гані вишіптувала, що чого це було аж два кабани різати, й одного стачило б. Що їй було невгодно — ніхто ж не думав; вона тоді давай згадувати, що чого це ви, Гань, до мене на вечоринку не прийшли — хіба я вас погано просила; а Ганя й собі: а я вас хіба погано просила. Ну в тої чоловік — куди з ним підеш, нап'ється, хіба ви не знаєте; а вдома ж сідав за стіл — то чо' це, не мона було й сюди прийти, і вже аж сердилася, як з кухні йшла: "Ой, ідіть, і ви мені геть не розказуйте, бо я не люблю..."
Богиньці то є вже хвалитися, знала ж, що тут вже нічого не скажеш, бо що вже їсти було — то гріх щось казати; Прокопчуки люблять і в когось погулять, але щоб і до них прийшли; й це що треба було до матері в село їхати, у другий район, сестра Іра посиділа трохи біля неї, а потім, каже, треба їхати, бо що я буду тут сидіти — вдома ж не палено, і Грицько слабий — ще вмре, ніхто й знати не буде, самий в хаті лежить, — а Гані страшно було, щоб це материна смерть не перебила.
Марія сама боялася, щоб ніякого горя не сталося, наче це вона свого сина в армію віддає, — Ганя на один день поїхала в Яроповичі, а звідти вже рвалася на Житомир, бо покупці ще не приїжджали, і він там якийсь день ще побуде, але вона не знала коли й що; і матір шкода, і серце до сина рвалося, бо вона б собі не простила, що не попрощається з сином, — тако знати, що він десь тут і скоро його заберуть, і — не поїхати.
Марія добре запам'ятала Ганині слова, — і це думала, чи казати Богиньці; якийсь же страх іще жив у тілі після сільради — вона ж, може, догадалася за щось, даром би так не зайшла — боже, які там фартухи, вона їх зроду у швейну не носила, Іра вдома стулить і грошей не візьме; але хай знає, що там такого: мати вмирає, а в дочки музика грає. її жінки втішали, що ж ти зробиш, як таке життя, що тут сина треба проводжати, й там — горе, це правда, але й тут не покинеш на людей. Бачила Марія, які цим хлопцям весілля роблять — що й дітвори понабігало, старші сердилися, бо цю малечу ніхто й не кликав, за ними й сітра не вхватиш, а горілку п'ють як великі, — вона Ганю в коморі застала, за чимсь вона там ходила: Ганя їй призналася, що це як Оліка провела, й зайде в комору, намне, намне рукава — робоча його там сорочечка висіла — та пла-а-че. Але той такий мамин, і поцілувався, і сказав не журіться, чого ви ревете; а цей уже не так — ждав, ждав Петра, що той побриється, а потім на молоковозі одвезе на дев'ять годин, — сам ходить з рюкзачком по подвір'ю, каже, вже б їхати скоріше, а то так у ту армію хочеться. І не поцілувався з матір'ю, тільки притулився, а хліб уже не давали, на стовпчику лежав, — Марія на руки взяла, а потім Ганя сказала їй покласти на стовпчик, бачили ж, що з хлібом нічого не вийде. Марія тоді змовчала, вона сама аж плакала — що це час такий, то й весілля тобі, як не знаєш, коли його там виглядати; як того Оліка послали у Казахстан на жнива, а потім пише, що, може, заїдуть на Україну, і вони тільки й виглядали, звідки він повідомить, — Петро каже, я сам зразу геть поїду, де він буде.
Це їй така неохота була до баби йти — але терпи; ще й пробувала сміятись, чи це Богинька спродала все, чи що несе; але баба тільки спинялася та дивилась на неї — смійся, смійся, осьо їдне яйце несу для тебе, проти гріха добре діє. "Ой, де ви на мою голову були вже взялися, як мені це сьогодня ще скільки йти в больницю", — сміялася знов Марія, але баба вже й змовчувала, дивилася вперед себе, їй то вже й байдуже, йди собі, як ти така стала розумна, що нікого тобі не треба й слухаться не хочеш людей, — вона в хустинці налапувала одне гусяче яйце. Марію аж холод брав, як вона здумає, що це баба ногам її зробить — покачати то покачає, що вже тим литкам не робили чи на ті гулі не клали; але ж бабі цікаво за бородатого знати, хоч вона там, може, й так усе бачила — що ти їй будеш розказувати, — як він приперся з жінкою, й ніхто не допитувався, чи сам він собі надумав, чи Ганя з Петром кликали, та й так чогось за них мови ставало менше — їхати думали вже з села. Марія то не знала, але розмови були; Олік же там у самодіяльності щось робив, а за ним Ігор трохи походив, то й їм цікаво прийти подивитися — хай собі люди гуляють, — це вже вона десь на третій день пішла помагати, бо люди хто й заходив по дорозі на роботу; музика побула тільки один вечір, ще й допізна ждали їх, колгоспна; а потім вони свою музику придумали, гармошка, тарілки, ложками — хто вміє; і треба було їй з бородатим піти, жіночка його чогось не танцювала, і Марія вже знала, що це буде після цих танців; і перший раз вона подумала за неї погано, бо, диви, ти ж на гулянці, це тобі не в клубі командувати. Де він тільки понаучувався по-їхньому, по-сільському, чи що вже дуже веселий був, на жінку плюнув, бо й навприсядки пішов, і руки правильно розставляв, як обкручувався на місці, — вона вже думала, хороба з ними, з тими ногами, хай болять, відгупувала за ним, але не здалася, і потім одбігла до жінок, що була б і впала, та когось намовила через сміх: "Ой, дайте, дівчата, бо я вже, як річка..."
Хоч це за бабиною спиною тепер їй як у запічку — про що вже ти будеш думати, йди собі; вона тобі повикачує гулі, що й сліду не буде; але й диво велике — вона вірила бабі, бо нащо цей гріх їй у цю пору, щоб усі балакали. І щоб його жіночка не здоровкалася на містечку, — як вона собі прожила, нікого не зачіпала, то що це, тра воно їй на старість. І ще ж не знала, чого той од неї хотів; баба Богинька трохи щось чула за його сварку з учителями, то хіба це тобі не правда; того й ходив, думав, щось вигорить і йому — так, може, вірив у її силу, а там за Омельчука щось трохи знав — та й таке тобі, — Марія аж трохи боялася розкутаної баби на лаві біля столу: коли це ти її розкутану де побачиш; ріденькі сиві кіски позачісувані на потилицю, а ті скроні ще біліші від кіс, м'якенька шкіра там така, а Марія аж тепер придивилася, яка бульбашка в баби на оці виростала, може, вона нездужала на те око й дивитися. Хай каже, яка це Марія розумна, що не хотіла йому помогти, бо кому він тут треба, його в селі ззіли, хай собі їде, тільки що танцювала — то це погано, — Марії так страшно зробилося у цій хаті, що це вони з бабою обидві з цими бульбашками ще повмирають отуто, то хто їх найде, й кому вони, старі, треба. І перше вона простила бабі за ту бідність, бо як ті житомирські тоді, після базару, роз'їхалися, вони нічого собі не взяли, а в бабиних сінцях бачила Марія дощечки з базару, — хай уже, як їй так треба...
(Продовження на наступній сторінці)