Не обминув би він і Марії, вона сама це знала, але щось же його вдержувало, і це її тішило і разом з тим завдавало якогось жалю, — вміла вона прогледіти, — коли в ній зринало це жіноче, що вона дозволяла думати про себе; хоч вона й не була такою і вміла себе побороти, але за що вона собі боялася признаватися, то це те, що їй приходило в найближчий рік, як уже почула, що потроху вмирає. Він її боявся. І хай хтось тобі скаже, що воно не так, який там страх, йому ще не такого бувало, тепер вона вже не повірить, хоч сказися. Бо вже вона чула право таке за собою так думати, що він боїться. Десь вона була збоку од усього на світі, — так їй кортіло теперечки думать,— але ж ні, диви: де що не робиться, то й вона прикладе рук і тепер би ланки не покинула, якби не впала на ноги. їй часом аж присниться щось таке, буцімто вона думає не за себе одну, а за багато таких, як вона, і їй од цього важче у всьому — жити важко, але могла б вона тільки за себе й думати, і був би їй час на щось друге, і не мучилася б вона, й було б у неї, як у других жінок, що й по другому, і по третьому десь чоловікові повидирають, і нічого — живуть собі; але втіха була замість цього всього одна — що можеш думати, і не так, як інші, до прикладу чи як хвилина вільна, але й всією душею думати — і ніхто ж тобі не заборонить, але й не спитає. Та все одно вона сторонилася всякої іншої роботи, де що не до душі було, хоч і то робота, бачила вона, і там треба рук докласти, — а яка ж та робота, яка... що Омельчук скаже, ми тебе, Маріє, в президію оберемо, а що ж я там буду робити, як на мене ж усі люди зглядаться будуть, дамо тобі протокола вести, й не треба на людей дивитися, ой, не хочу, вибирайте собі, кого вам треба, бо я й не обізвуся і втечу з клубу; чи чого він припрошував секретарем у сільраду йти — вона грамоти знала, а далі щоб і вчилась заочно, — вона й того не схотіла; але заздрила вона тим дівчатам, що вчиться їхали, і самій кортіло, проте виду не подавала; та скільки там чого не було, а вона або відмовиться, або змовчить, щоб не чіпали її, і так воно й перебувало. Й того жалю потроху не ставало, як вона думала, що це він хотів її ближче до себе мати, а там уже як не є — свої люди, і що в президії сидітиме, і що вчиться; вона б тоді дурняла себе, що од дівчат пішла, і хто ж би за неї робив, — бо сиділа б оно в сільраді чи де, то хіба б пішла з дівчатами виспівувати, — коли б ні. Але що їй тепер втрачати, — що її, то вона того не збавить за віком, так воно й буде, — хіба пожартувати злегенька, де її влада, бо далі вже страшно, не пускаєш саму себе. А який жарт, коли вона раз подумала за Омельчука, який же це він насправді, що так видає зо всі боки, — попустила вона трохи жіночого, та й годі, буде.
То як це ти з ним пожартуєш, сидячи отак через стіл, — а ще ж вона побачила, що дівчата кидають роботу — додому йдуть, і трохи посунулася стільцем до дверей, щоб бачили її, як вона сидить, щоб же і цим не було роботи балакати; хіба зачепиш яким словом, чого він прищепок уже не чіпляє, як став їздити на мотоциклі, або іншого якого чорта — скажи-но слово, та й буде тобі те, що й ти не мовчиш, жалко тобі його; але ж якби знав, чи вийде воно на жарт, чи візьме сказиться — якби ж вона його знала, що казати, а так то й мову їй потягло, тільки й всього, що дивилася та за губи себе чіпала пучками, так лякалася, що вже дівчата повиходили і це вони вдвох, а так більш нікого. Омельчук, проте, й уставав, і за спину їй заходив, але б вона нізащо не оглянулася, щоб не показати, як їй страшно. Бо було вже хіба не одній таке-го, — і Ярину аж тіпало колись, як вона в емтеесі робила, і хтось казав, що застали її з кимсь там у майстерні, а вона його й близько не бачила, тільки жінку його добре знала, бо вона в шкільному буфеті торгувала; але що більше Омельчуком водило з кутка в куток та більше балакав, то Сікорській одлягало на душі, й де той страх дівався. А як спирався на вікно і плечима якось так двигав, аж летнік ворушився на ньому, як живий,— скільки вона себе знає, то він у цьому летніку — ще в тридцятих роках до клубу бігав, і любив розказувати, як вони тоді жили, не плакали, як оці тепер, а буряка якогось звариш, бігом наївся, і вйо, і ще й веселитися уміли, — то вже Марії й думати десь виходити не хотілося, сиділа б тридні отако. І це тобі не так, що хтось там сказав, а вже й до такого гріха доходило, що діти балакали — то це горе було. Нінин хлопець, чи й у школу аби ходив,— такий, як вчепиться "цьоцю, пустіть Славку погуляти", вони ж сусіди, і в того мати швачка, а Ярині жаль як не хотілось одпускати, і бачила вона, що й синові охоти великої не було, — чогось за ту Ніну стільки вона переживала, бо та не раз їй підішле когось — бачте, бачте, це вона шиє вдома, а не я,— то й не хотіла, щоб і діти гралися, хоч що вони там винні. Але Нінине таке вредне — як не по йому, то він ще й так: я-но знаю, чого це ваш Славка в шароварах ходить — бо в нього ноги криві; а потім не вдержалася і нагримала на Ніниного, ну то й він сказав. Не забуде довіку. "А вас бачили з дядьком у майстерні, бачили".
Нехай він собі мучиться, як йому так вгодно, ніхто ж його не силував до цієї роботи; як оно Візнюк поробив трохи бригадиром та ще й на пенсію не вийшов, а вже сказав, що краще молоко по людях збирати підводою, тільки не командувати; а інші дядьки в таких самих летніках, що котрому жінка випрасує, то ще й нічого, а в інших — кишені аж не вивернуті, поволі котять велосипедами, нікуди ж їм бігти, й пообідати заїжджають; а цьому дуркові хіба страва в голові. Однако Сікорська з жалем якимсь дивилася на ці летніки, аж білі од прання, і їй, бувало, цілі химери вставали на пам'ять, що от тільки в такій одежі чоловікам і ходити, — ще в когось вони з борошновим духом на плечах, а в кишені зернин з кілька й зимою найдеш, таких, що на зуб не візьмеш, а в кого від гною слід на рукаві — вже й не одпереш; аж затишніше в селі робиться, як чоловіки в цих летніках, такі вони вічні, затишні; хіба в Омельчука він трохи чистіший, конторою чуть од нього, примерхлим таким духом паперів, поскладуваних десь у комірчині, що й сили від них вже ніякої — так, бабі якійсь роки на пенсію пощитати. Диво, ще й велике — чого це їй закортіло порівнювати, що цей летнік такий, а в тих — інші, і щоб це вона хтіла, щоб у неї був чоловік і який дух був у його летніка — такий чи такий; зі спокоєм вона відчувала, які ці руки легкі на її плечах і пальці, що попали не на матерію, а трохи торкалися шиї — вогкуваті, аж крейдою чуть од них; бо й видніше зробилося за вікнами, церковну огорожу побачила і металеві шпичечки на ній, хоч саму церкву не дуже то й видно, але й бачила трохи емтеесу і вищерблену по верху кам'яну стіну, що огороджувала церкву од емтеесу і до якої з вулиці кріпився дерев'яний паркан емтеесівський, і так якось було ніяко. Сікорська знала, що просто так воно не буває, щось має всередині бути, не інакше, і це б прислухатися до себе, й хотіла вона цього, аж не ворушилася, — та тихо було на душі. Тільки всередині, десь із-під рук, трем легенький пройшов, аж плечима вона сіпнула, буває од холоду так. Якби десь давніше знаття за таку долю, ще б, може, бідкалася, але на цю пору — сумно зраділа. Це вже її, отак воно буде, не жди іншого. Друге їй, однак, пекло: що це, може, він такий, і так воно все. І він розумом торкався, бо ще боявся її — аж з-поза спини став; і як тоді в президію намовляв, то балакав кудись убік, але далі її думки не йшли, бо що це виходило — що вони чимсь однакові обоє; та де. Якби вже не цей вечір, — якраз та пора, коли не те щоб сутеніло, а розвидняється на якийсь час, наче бахнуло десь й засвітило весь куток аж до неба, — їй би, певне, ще цей сон не пройшов, а так все більше оживало те, друге, на вулиці, — де там хто стоїть і що кажуть, і чи знають за неї, що вона тут.
Йшла б вона з цьої хати, чого ж сидіти, якась там робота є, і це б полежати, бо вже чогось падала на ноги, — і це ще треба бабі Богиньці її перейняти, чогось же хоче — вторгувала вона там що чи ні, — в очі так заглядає, а зігнутим пальцем помуляла їй в бік, як все робить — немов лоскотала; чого це, Манько, у тебе плаття розірване, а я зайшла води напиться, вона в сільраді така холодна, ніде на містечку такої нема, хтось же не лінується з берега принести; а я оно яблучко в артіль несу — вони мені фартушка шиють, а це позачинялись чогось. І я заходила, каже Марія, а вже зачиняно, хтіла, щоб застрочили, з автобуса сходила, і чимсь продерло. Та це й я вже гляжуся, каже баба Богинь-ка, як де йду, бо нема спасу, — хіба на них напасешся, чув.
(Продовження на наступній сторінці)