І вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина — темно-зелена липа, товста і висока, широко розставила, мов руки, свої рясні гілки, від котрих густа тінь спускалась на землю. Ген від неї збоку купа багаття між двома сішками, і на перекладині чорніють казанки; коло їх молода дівчина з переписаним сажею лицем зігнулась і, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гілки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову — вона не примічає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця і, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дівчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бік кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якій травиці. Лице молодиці біле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квітками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дівчини — і сорочка товста, брудна, і тільки дві лихеньких дерги обвились кругом стану. Так і видно, що дівчина — наймичка, а молодиця — господиня. І лице її Христі якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя підійшла ще ближче.
— Гляди, Килино, не перевари, — тихим голосом обізвалася молодиця. Дівчина посунула ложку в казан, захопила щерби і, подувши разів скільки на неї, сьорбнула.
— Ще, господине, раз закипить, та й буде, — повертаючись до молодиці, сказала дівчина.
— Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, — знову сказала молодиця і, усміхнувшись, зиркнула на дівчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невідому, що рукою подать стояла проти неї.
— Христя! — скрикнула молодиця і, кинувши шитво, знялася з місця.
— Одарка! — здивувалась Христя і кинулась до молодиці. Міцно вони обнялись і поцілувались. Дівчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невідомо де узялася і тепер цілувалась з її господинею.
— Боже! А я вже думала, довіку не побачу ніде Христі! — скрикнула радо Одарка. — Сказано: "Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком стрінеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так він коло їх. А як же він бажав тебе бачити, Христе! Як навідалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церкві... Боже, як він шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, які великі мої діти виросли. Ото Миколка спить, набігався по жарі, знемігся, сердешний. А то — Оленка. Оленко! Пізнала тьотю Христю? — повернулася вона до чорнявої дівчинки.
Христя підійшла до дівчинки і, поцілувавши в чорняву головоньку, сказала:
— Пізнаєш, Оленко, хто я?
Оленка блиснула оченятами і, показуючи два рядочки своїх дрібних зубків, промовила: "Не знаю".
— Не знаєш? — сказала Одарка, узявши дівчинку за щічку. — Це тьотя Христя. Мала ще тоді була ти, як тебе вона на руках носила.
Оленка ще утішніше усміхнулась.
— Сідай же, Христе! сідай, моя голубко! — повернулась Одарка до Христі, — та розкажи, як же тобі живеться? Бач, ти стала тепер якою? і не пізнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко і важко зітхнула.
— Чого ж ти так важко зітхаєш? Хіба не добре тобі? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобі, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Гріх бога гнівити, живемо — не тужимо. І люди нас знають — не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко — повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, біля бджіл зостався, а я до косарів виїхала... Миколка у школу ходить, тепер у нас і школа в. Уже уміє читати і писати. Раяли і Оленку дать, і батько таки намагався, та я подумала: навіщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нічого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братові і без грамоти багато діла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слід ішло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! — і вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.
— Ходімо проходимся, — тихо вимовила Христя.
— Ходімо, голубко, ходімо! Коли б ти знала, яка я рада тобі! Килино! Чи не пора кашу здіймати?
— Ще трохи не впріла, — відказала Килина.
— Ну, ну! Гляди ж мені, пожалуста. Щоб косарі не сказали; ото мудрі хазяйки — і каші не вміють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тільки й сама, гляди, не наший матері такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз і вернемось, — порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.
— Кажи ж мені, Христе, розказуй усе за себе, — замовила Одарка знову, як вони удвох одійшли вже геть од липи і пішли по свіжих покосах. — Не втаюй нічого. Ти знаєш, як я тебе любила і люблю. І матір твою любила, і тебе за рідну сестру маю. У селі, як дозналися, що то ти була у церкві, — Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажіть, будь ласка, Федорові. Як призналася, — каже, — що вона Христя, то мов мені ніж у серце вгородила. Так у той час і подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селі про тебе: "Нічого, — кажуть, видно, вірою і правдою Колісникові служе, що в такі шовки нарядив її". Одні завидують, другі лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе ніхто нічого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила ті шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловік дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", — весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя — похилилася. Іде і, мов граблями, волоче за собою ногами свіжі покоси.
— Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? — повертаючись, питає Одарка. — Хіба воно справді так недобре тобі живеться? Кажи ж бо!
— О-ох! — зітхнула важко Христя. — Що мені казати тобі? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Після того разу, як побувала я у Мар'янівці, як своїми очима побачила своє давне, не найду собі я покою. Усі люди — як люди, у всіх е про що клопотатися, об чім боліти, є те, що тягне до себе, життя скрашає... і в мене не без його. Тільки другі ним живуть, а я — я ночами боюся пригадати... У других воно під боком, а в мене... глибокий яр... непроходимий яр нас розділяє. Я — по сей бік, воно — по другий. І видно мені його, і мане воно до себе, і хочеться мені перейти. Та от і досі тиняюся, не знаходжу переходу. І не знайду, здається, ніколи. Так і тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий... — Христя зітхнула і замовкла.
— Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалієш, за чим шкодуєш?
— Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобі розібрати? Добре тобі, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловік і діточки. А в мене? Оце шовкове ганчір'я, що почепили на мене, щоб я другим очі скрашала? І ніхто тебе не спитає: чи до душі воно тобі, чи по серцю? Носи та тіш другого.
— Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобі шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловіка, дітей?
— Ні, не того! Не того! —замахала руками Христя. — А того, що немає мені притулку на всьому світі.
— Та ти ж живеш — і дай, боже, всякому так жити — і не холодна, і не голодна, і зобута, і зодіта, — умішалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотіла слухати і далі гукала:
— Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну... Яке діло їй, що та невеличка пташка буде гибіти під листям на дощі. Аби їй було тепло і покійно... Хіба ж це життя, Одарко? Хіба такого життя мені бажалося?
Одарка задумалася. На її білому та повному личку лягла глибока думка, тонкі та рівні брови її зсунулися докупи.
— І як подумаю про те, Одарко, — знову почала Христя, — як подумаю, то не знаю, де б і ділася. Куди мені втекти? Де сховатися?
— Нікуди не втечеш ти сама від себе, нігде не сховаєшся, — похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
Христю наче холодом пройняли ті слова.
— Що ж мені робити, Одарко? Як бути? — боязко замовила вона. — І чого мені досі се ніколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено мені? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова— жінка. Страшна така. З першого разу вона мені відьмою здалася. І сни на мене такі посилала... страшні сни! У Мар'янівці, як сміялися чогось, а вона і каже: "Не смійся, не смійся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". І з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу... Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподіяла мені се?
— Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такі очі, бувають і слова такі. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хіба не можна її відіслати?
— Як же її відіслати?
— Як? Сказала б своєму старому. Невже він тебе не послуха? Він же, кажуть, кохає тебе — душі не чує.
Христя задумалася. Пройшла скільки ступників мовчки. Це ззаду щось залопотіло.
(Продовження на наступній сторінці)