— Мамо! Мамо! — почувся крик дітський. Одарка і Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очі грають.
— Ось і Миколка, — обізвалася Одарка. — Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
Миколка, веселий, підскочив до Христі і протяг руку. Та взяла його за голову і поцілувала у лоб.
— А який він великий виріс! І не пізнати.
— А я вас зразу пізнав! — одказав Миколка.
— О-о! Хіба я все однакова? І не постаріла?
— Ні, не постаріли. А ще мов стали кращі — молодші.
Одарка дзвінко зареготалася:
— О-о, ти в мене розумний! Тільки без шапки бігаєш по сонцю.
— А учитель казав, що по сонцю бігати здорово. Що панські діти бояться сонця, то такі вони і блідні, замлілі. Одарка ще дужче засміялася.
— А що там Килина робе? — спитала.
— Килина уже поздіймала казанки. Жде вас, щоб скликати обідать.
— Так ходімо, ходімо скоріше, — приспічила Одарка, повертаючи назад. Христя собі потяглася за нею.
— Мамо! і тьотя Христя будуть з нами обідати? — спитався Миколка.
— Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообідав косарської каші.
Христя ішла ззаду й мовчала.
— Ви, мамо, попросіть її обідати. Хай вона з нами буде обідати. Та й за ліс попросите... Зря ви що батько казали? — підстрибуючи, плеще Миколка.
— Цисс! — засичала Одарка, і густа краска вкрила її біле лице. Христя глянула на сина, глянула на матір і почула — щось гірке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привітність Одарки, та її ввічливість та шаноба мали за собою якусь скритну надію, котру вона досі не показувала і котру так несподівано розмолов балакучий Миколка.
Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обідати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
— А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пізнав її, я її зовсім не пізнав, — плескав Миколка матері, стрибаючи на одній нозі, коли вони вернулися під липу.
— Геть! Не в'язни, осоружний! — скрикнула мати і сердито подивилась на сина. — Хіба ніхто не знає, який ти брехун? І не пізнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобі діло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'яті або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. — Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
— І трохи не солона! А куштувала, кажеш? — гримнула вона на Килину.
— Я ж мов до смаку солила, — несміло одказала та.
— До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солі! — і по цілій жмені вона бурхнула в той і другий казани.
Хоч потім косарі, зійшовшись на обід, і казали, що каша з сільцею, та Одарка не чула. Зігнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже мені оці діти! Що не задумаєш, як не криєшся від них, а вони зразу усе розплещуть... Ну вже і діти!"
Х
На третій день Колісник вернувся сердитий та хмурий; діло за спаш він програв. "Що воно за суддя? Який він суддя? "У вас, — каже, — нема ні свідителів, ні поличного". Нащо ті свідителі, навіщо поличне? Хіба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совісті! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборів. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! — толкувався він, лаючи і суддю, і лісника, і слобожан.
На четвертий зрана сидів він у світлиці і пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вікно доносився якийсь гомін: чувся чужий чийсь голос і Кирилів.
— Тут такої, парубче, немає, — казав Кирило.
— А мені хазяїн і хазяйка веліли у двір іти і спитати Христі Притиківни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вікна. Підійшов і Колісник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок і держав у руці щось кругле, у білу хустину загорнене.
— Що там таке? — гукнув Колісник.
— Та се парубок з Мар'янівки, — одказав Кирило. — Шука якусь Христю Притиківну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а він одно домагається, що сюди.
— Хто ти, парубче, від кого? — спитав Колісник.
— Та я з Мар'янівки, від Здора.
— Чого ж ти?
— Хазяїн і хазяйка прислали Христі стільників. Ще й наказували безпремінно доставити і самій Христі до рук дати.
— А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала і комерцію завела! Бери ж, коли до тебе, — гримнув Колісник і, повернувшись, пішов у кімнату.
Христя перехилилась у вікно і взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтіли,. сама вона, як огонь, горіла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того світу батько.
— Чудеса з вами, жінками, та й годі! — вернувшись у світлицю, виговорював Колісник. — Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобі то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди наші шагонули. Знай наших! Дивіться, мов, чи пізнаєте Христю? Ось я, ось... Яка уже бісова жіноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобі з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, — на що шкарбун, — наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно... — Він не договорив і знову пішов у кімнату.
Христя сиділа як на ножах або на угіллі — голова її горіла, лице пашіло, серце так страшно билося. І підвернулася Одарка з своїми стільниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?
— Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? — спитався у вікно па рубок.
Христя заметушилася. Ухопила мед і помчалася з ним у кухню.
— Оце, бабусю, стільники. У вас чиста мисочка е?
— Нащо та мисочка? — не дивлячись, спитала суворо Оришка.
— Спорожнити треба.
— Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звісно — е. У нас не так,. як у других, що часом і ложки в хаті немає. Давайте! — і вона своїми корявими руками так і гребезнула з рук у Христі зв'язку.
— Від кого се? Ну та й стільники! — ласкавіше заговорила вона, уздрівши три пласти здорових, на всю тарілку, липових стільників.
Христя мовчала І нащо їй знати, від кого? "Спорожнила б скоріше, щоб хоч одіслати того нарубка, що стояв там коло світлиці і, наче докір, заглядав у вікно", — думалося їй.
Не швидко спорожнила Оришка посуду — Христя все стояла і дожидала.
— Чого ви ждете? Хіба я сама не принесу? — гарикнула Оришка, перекладаючи третій стільник.
Христя мерщій ухопила тарілку з хусткою і помчалась в світлицю.
— Та підождіть! Постойте! — гукнула Оришка. — Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матінко! — і, ускочивши в світлицю, вона знову узяла посуду і почовгала в кухню.
Христя важко-важко зітхнула. Докори Колісникові боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пішла до своєї скриньки.
Поти вона там рилась, чогось шукала, і Оришка вернулась в світлицю, несучи в одній руці миску з медом, у другій випорожнену посуду.
— Нате вам і те, і друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, — гарикнула вона і, переступивши поріг, поплигала через сіни.
Христя вся затіпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вікно парубкові, ткнувши йому в руку щось біленьке, кругле.
Парубок, почувши подарунок в руці, уклонився низько-низько, трохи не до землі, подякував щиро.
Далі вона вже не могла здержатись. Як одвернулась від вікна, сльози градом полили з її очей. Наче підстрелена, помчалась вона до ліжка і, як сніп соломи, повалилась лицем на подушку.
— От і починається! Уже і починається! — гірко вимовив Колісник, увійшовши в світлицю і чухаючи потилицю. — Ну, чого ти? Христя підкидалася на подушці.
— Ми все так... усе так, — казав Колісник, міряючи світлицю вздовж і впоперек. — Самі наробимо, та ще й сльозами надолужимо.
— Що ж я наробила таке? — крізь сльози глухо спитала Христя.
— Чого ти в Мар'янівку їздила? — гукнув Колісник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона підвелася і заплаканими очима призро-призро глянула на Колісника.
— У Мар'янівку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.
Колісник вилупив на неї очі.
— А вчора... позавчора чи то четвертого дня де була?
— У любовників. Тут їх у мене ціла метка, а ви, бач, з Оришкою і прогляділи.
— У нас ніколи не так, як у людей... Або сльози, або крик, — одказав тихо Колісник і пішов з хати.
(Продовження на наступній сторінці)