Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нікому слова не проронила, ні до кого ве обізвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янівки, та й до самого Куту не розгиналася. Ні широке поле, прикрите промінням западаючого сонця, ні дрімучий ліс коло Куту, ні самий Кут хороший, як картина, не підвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серці лежить важкий камінь, коли в душі темнота і тільки одні думки, як сичі, заводять свої страшні заводи, то і краса світова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.
Їй ще тяжче стало дома, ще безодрадніше, коли вона глянула на свою клітку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогі убори. А тут ще і Оришка підогріває: то забіжить з одного боку, прикро погляне, то з другого — допитується, чи сподобалося у Мар'янівці.
— Аякже. Сподобалося, сподобалося! — одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися від Оришки.
Та така й та, щоб від неї одмогтися.
— Що тепер у ній гарного? Побачили б ви її літ тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селі. Що за весело було у панському дворі — хліб свій, горілка своя, музика своя... їж, пий, хоч розпережися, а гуляй — скільки твоєї мочі! І людей тоді менше було, і люди кращі. Усе вкупочці, одно одного держалися. А пішло що накриво, коли хто почне одлучатися — пан зараз на сторожі. І вже винувате не просися і не молися.
І Оришка весело повідала Христі, кого і коли на стайні били, кого у дибки садили, кого у москалі завдали. Як одній жінці за крадіжку молока присудили цілий вік носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончареві зробити. Як матір чорної Ївги, коли дізналися, що вона непутня виходила заміж, — сам пан і дізнавався, — присудили обстригти, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям і так водити голу по селу. Люди казали, від того у неї така чорна і дочка уродилася.
То були страшні споминки, гіркі перекази. Христя аж жахалася від їх, а Оришка — байдуже... її очі горіли, старе лице займалося радістю, їй, видно, весело було згадати свої молоді літа, ті давні випадки, від котрих Христина кров холола в жилах.
— Отак'-то колись було! і добре було. Старший між людьми був, котрий Здержував їх. А тепер — усе те розлізлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пішло врозтіч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний... Кожний так і стереже другого, як би насісти, обаранити, одняти. Не розберешся у такій сутанині, хто свій, хто чужий. Всі чужі, кожен сам собі!
Так повідала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у світлиці перед самоваром і потягаючи солодкий чай. Христя сиділа, зігнувшись над своїм стаканом, слухала ті сумні приповістки, і перед її очима розстилалося ще непривітніше, ще гірше життя. З давнього-давну і до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячів, сотнів тисяч тих, кого сліпа доля обдарила своїм щастям. .Яка ж вона? Колись-то були одні пани, а тепер... тепер багачі, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами і неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.
— Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? — обізвався Кирило, увіходячи до їх у хату.
— А твоє яке діло? Сам дурний, то й усіх робиш дурними, — гарикнула на нього Оришка.
— Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухні та й обридло мені слухати. Піду, думаю, хоч спиню трохи.
— Звісно, за панства було краще! Звісно, за його було! Ти жив собі десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворі, побачив, що там було. Де тепер є так, як тоді було?
— Що, тепер водять з глечиками жінок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? — спитався спокійно Кирило. Оришка так і приснула:
— Так і слід було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж і крадіжка всьогосвітня. Хто тепер не краде? І мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.
— А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матір мазали? — усміхнувся Кирило.
— Зате ж і повій тих наплодилося! — гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повій, повій — аж свистіла їй у вуха та назва. Це і вона повія. Так, так... повія. Віється по світу без притулку, пристановища, від одного до другого.
— А тоді їх хіба мало було? — питає покійно Кирило.
— Тоді хіба так було? Не вспіе на ноги піднестись, материне молоко коло губів не обсохне, а вона вже э москалями водиться.
— Тепер "хоч сама водиться, а тоді на вервечці водили.
— Водили, та не було того, що тепер, — під тином здихають, по жидах, мов червиві собаки, шляються.
— Та ти краще скажи — то ваша така пелька прожорлива, утроба навісна. Здержки на вас нема, он що! Тоді вас силою водили та й привчили бігати так, що тепер ви і самі, як піняві, мчитесь, та тоді хоч плакали, а тепер регочетесь.
— Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вміє! — стрибнувши, скрикнула Оришка і кинулась З хати. — Хоч би панночки пострамився! — на ходу додала і окрилася в темноті сіней.
— От тобі й на! — розвів руками Кирило. — Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще і мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсім дурна баба! їй одній, може, й добре було за панства, так вона дума, і всім так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що ніхто не стоїть за твоєю душею, ніхто тебе ні арапійком не вчисте, ні на стайню не поведе. Бува, правда, і голодно, і холодно, зате вільно. Вільно тобі як хоч жити: боїшся бога — по правді живи, а не боїшся — ну, тоді як знаєш.
— А хіба баба Оришка неправду сказала, що тоді ви знали одного пана і його береглися, а тепер кожного стережись, — обізвалася Христя.
— Та, бачите, і тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не підкусив, бува, перед паном. І тепер стережись. Тоді тільки шкури стерегли, а тепер — кишені. Он у чім усе діло.
Знову перед Христею одкрився інший світ, інший погляд на життя, не такий гіркий та непривітний, який лила баба Оришка. Досі їй нічого такого і в голову ніколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старішала на цілі десятки літ. їй стало якось ясніше на душі, веселіше на серці, вона наче росла, піднімалася, виростала цілою головою вище всього миру і озирала людей з своєї високості.
— Може, й ви, Кирило, вип'єте стакан чаю? — ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утішним чоловіком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у місто на службу. Як він і тоді її утішав і яким він добрим здався.
— Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, — одказав Кирило.
— Сідайте ж. Я зараз.
І Христя метко налила Кирилові чаю і посунула до його.
— Сердита моя стара, палка, як порох! — почав Кирило. — А все скажу, що дурна. Якби вона звідала те, що мені приходилося звідати, може б, і порозумнішала, а то — баба, та й годі. Примірно, каже, тепер гірше стало, чим колись давно було. Ну, гірше, то й гірше. Та хоч сама ж ти не роби людям гіркого. Ніт же, по її гірко, а вона ще й сама гірчить.
— Як сама? Кому ж вона яке лихо заподіяла? — здивувалася Христя.
— Хіба мало було! Та от і ви бачили недавнечко. Підбила ж пана ставок та городи Вовкові та Кравченкові віддати. Зиісно, воно на перший погляд і добре — то землею дурно володіли, а то оренди сімдесят п'ять рублів дає. Тільки, по-моєму, воно не по-божому... ні, не по-божому. Панові воно нічого яе стоїть, а слобожанам то потрібна річ. Дуже потрібна річ, хоч семидесяти п'яти рублів і не стое.
— А чого ж ті сімдесят п'ять рублів дали? — спитала Христя.
— Щоб ті кровопії не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоці, то на сироватці своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопій свій, і город е. А тепер скрутять. Та вже такі як піймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Ні, не по-божому! — замовив Кирило, припадаючи .до чаю.
— Та я ще й другого боюся, — передихнувши, почав Кирило.
— Чого? — спитала Христя.
— Коли чоловікові нічого теряти, то він на все рішиться.
— На що ж? На що? — запитала швидко Христя.
— На все.
— Як, і зарізати можуть?
— Та як різати, то то, певно, і самому треба виставити. А от темної ночі півня пустити, то інша річ.
— Як то півня? — не догадалася Христя.
— Так. Позвозять, примірно, хліб у тік. Тільки що збираються молотити, я тут не знать звідки огонь узявся — і все дощенту згоріло.
— Так вони підпалять? — злякавшись, скрикнула Христя.
— Я не кажу, що певне се вони зроблять, тільки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! —додав він, допиваючи чай. — Спасибі вам, — подякував Кирило, підводячись.
— А може, ще стаканчик? — попитала Христя.
— Ні, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добраніч вам! — уклонившись, сказав Кирило і пішов з хати.
(Продовження на наступній сторінці)