До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється.
— Випила... випила, — нетвердо вимовляє. — А все своїм ворогам не піддамся, не піддамся... Ось тут вони у мене сидять, — показує стулену руку. — Я не Горпина, що всім мовчить. І не Федір, що їх оббігає. Я знаю їх і думку.
— Які ж у вас вороги, бабусю? — питає Горпина.
— До чорта у мене ворогів. Усі в мене вороги. І чоловік — ворог. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цілувати... — і стара усіма своїми зморшками усміхнулася.
Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх.
— А ти в мене не регочи, — повернулася до його баба. — Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. І ти, Горпино... А ти, — повернулася вона до Христі, — твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся... А я все знаю. — І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: — Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.
— Що ж ви знаєте? — дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.
— Те знаю, — почала Оришка знову пророче, — що спати хочу, — і, усміхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу і уклалася аж поза дітьми спати.
— Знемогла старенька. Випила лишню, — зітхнувши, сказала Горпина і кинулась тітці помостити.
Обід скінчився. Кравченко і Федір пішли надвір походити, сучка посмоктати, а Горпина і Христя зосталися у хаті. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний — все це не мало уразило Христю, До того і саме пророкування: "Твоє ще тільки заснувалося..." Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почім вона знає, що мене жде? А каже — мов певно знає... і Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати — і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди — і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір'я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки гряЗюка та смердота? їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини — от і сьогодні. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте — її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім'ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра... може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона.
Сум та туга дужче і дужче давили її серце, їй хотілося перед ким-небудь висповідатись, вимовити своє лихо.
— Горпино! — почала вона сумно.
— А що скажете? Може, і ви спочили б? — спитала учасливо Горпина.
— Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке... Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш.
— Оце, як ви страшно почали, — сказала Горпина. — 3а віщо б я вас з хати виганяла?
— А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нікому того, що я тобі скажу?
— Кому 6 же я сказала?
— Як кому? Може, у тебе хто з жінок подруга е? Чоловікові...
— Нема в мене нікого ближчого, як ото діти, — указала Горпина на дітвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.
— А побожишся, що не скажеш?
— Та що се ви? Господь з вами! Хіба чию душу загубили, так я й сама не повірю.
— Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притиківну?
— Аякже. Ми ж з нею дівували, товаришували.
— Де ж вона тепер, не знаєш?
— А ви хіба її знали? — спитала Горпина.
— Звала— І мен! хотілося б знати, де вона тепер.
— Де? Господь її знає, була колись дівка гарна і з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. Давня то річ — забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити... Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її... І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем Зналася. А пані помітила та й вигнала з двору.
— А худоби ніякої після батька-матері їй і не зосталося?
— Худоба... Яка ж худоба? Знаю, що був город і наділ був. Видно, Христя припоручила все те Здорові, там коло іх Здір жив. Здір і володів ними. Люди кажуть, що буцім він з того і розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном... Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.
Христя слухала, нахилившись.
— Отак, — сказала вона, — у Христиній хаті жид шинкує, а в душі — християни.
— Як саме? А ви ж коли і де знали Христю? — спитала Горпина.
— Де? — сказала та і підвела свою голову. — Хіба ти мене, Горпино, не пізнаєш? Хіба я так перемінилася? Я ж і є Христя. Та сама Христя, що колись жила між вами. Бач, тепер яка я стала.
— Ти... ви... Христя, — забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того світу, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христі.
У ту саму мить проснулася Оришка.
— А що, вже пізно? Не пора б їхати? — спитала.
— Пора, пора, — заговорила перша Христя. А тут Кравченко і Федір на двері.
— Василю! Пора їхати! — повернулася до його Христя.
— Я сам за тим ішов. їхати, то й їхати. Зараз коня прилаштую. І він пішов з хати. Через півгодини вони поїхали. Намучилася Христя ті півгодини. Вона все сиділа в хаті і стерегла, щоб часом Горпина не завела з бабою річ за неї. Горпина собі як у воду опущена... Коли вже сіла на віз і виїхала з двору, Христя вільніше здихнула.
VIII
— Тепер я вас іншим шляхом провезу, щоб ви бачили всю Мар'янівку, щоб ви знали, яка вона е! — сказав Кравченко, як вони усілися, і повернув свого Невіру до церкви.
Вони проїхали тим шляхом, що вів з міста через Мар'янівку. Зиайомий той шлях Христі, добре знайомий! По йому бігали її малі ноги, вона і переміряла його ще дівкою, швендяючи з села у місто, з міста додому. По сьому шляху її Кирило у найми одводив, по йому напасть котилася слідом за нею. Отут вона з селом колись прощалася, а там материну домовину стріла. Доіхали-таки її добрі люди, добило те лихо, якого вона сама не сподівалась, понесло у рідне гніздо. Все то нерадісні споминки, невеселі думки!
За майданом повинна бути і її хата. Де вона? Тепер тут ціла улиця, а колись вона кінчала село. Ото Карпів двір. Карпа Здора... Він, він. Біля його і їх хата. Невже та довга будівля, над котрою висить на хмизині пляшка, її колись оселя? Місце те, та хата незнайома: доступ до неї не через хвіртку, а прямо з улиці; там, де колись у неї був квітник, рожа високо піднімалася угору, барвінок слався по землі, тепер голе бите місце, і замість вікон — двері у хату. Рудий жид стоїть на порозі і прикро позирає на їх Невіру, що так прудко котить шляхом. Що то він, зориться на коня-скакуна чи дивується, чому сі прочани не звертають до його шинку?
Христю ще більша туга пройняла, коли вона уздріла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хаті — жид шинкар, а в душі — християни... Хіба не правда? Свята правда! Он куди воно ішлося, он до чого привела її сліпа доля. І це після того, що вона перетерпіла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!
Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високі гори та глибокі яри. Тільки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, під котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землі, де батько-мати, де всі уже не одну сотню літ лежать та тліють? І для сього жити, для сього мучитись, терпіти?! "Ох, життя, життя!" — зітхнувши, прошептала вона і склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвівша квітка додолу, так гнеться її тонке стебло.
(Продовження на наступній сторінці)