— Ви сердитесь? — спитався, підходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нічого не відказала; спідня губа її тремтіла... Довбня понуро дивився на все те, а піп одно тер коліна та тихо хихикав. У хаті зробилося сумно та нудно — не добро, видно, все те віщувало!
Може б, воно і справді з того буча знялася, якби не Педоря... У кожушанці наопашки, закутана платком так, що з-під його тільки її очі та синій ніс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; підійшла до столу, вийняла з-під поли пляху горілки і, струснувши нею над світлом, скрикнула:
— Самий смак! Проценко засміявся.
— Чого ви регочете? — спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.
— Молодець ти у мене, молодець! — одказав, усміхаючись, піп. — Мчи лишень мерщій нам чарку та чого-небудь їсти.
Педоря кашлянула, утерла носа і мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в одній руці чарку, а в другій на тарілці печену рибу, хліба і солоних огірків.
Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жінку, що як сич надута сиділа, мерщій собі сів, обвів усіх очима, хихикнув і потер коліна.
— Як здоров'я вашої куми? — спитала Наталія Миколаївна у Проценка. — От не зберуся та й не зберуся ніяк до неї!
— То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.
— А може б, ти нас, Наталю, почастувала? — перебив її отець Миколай.
— Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! — додав Довбня.
— Чому ж се? — спитала вона.
— У женщин рука легка... Плавкіше чарка йде, не становиться руба! — перевів на жарти Довбня.
— О, у мене рука важка... Ви ще не знаєте її! — одказала попадя, згортаючи руку в кулачок і піднімаючи його вгору. Проти світла той кулачок як яблучко червонів.
— Ваша? Ота! — скрикнув Довбня, дивлячись, як кіт на мишу, на її кулачок. — А розгорніть, я подивлюся, — сказав, підходячи до неї.
— Що ви там побачите? Хіба ви знахур?
— Знахур.
Попадя розтулила жменю і подала Довбні. Той бережно узявся за пальчики і, прихилившися, роздивлявся долоню, ті невеличкі борозенки, що покарбували її.
— Довго мені жити? — граючи очима, спитала вона.
— Сто літ! — скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, він приник ухом. — Притуліть міцніше! — промовив.
— Отже ви справді, мов знахур! — защебетала вона. — Що ж ви там почуєте?
Довбня нічого не одказав — слухав. Потім підвів голову, наложив знову свою долоню і, дивлячись прямо у вічі Наталії Миколаївні, усміхався. Кров, пробігаючи під її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долоні; мов мишка сіпала, лоскотала її; він дослухався до того.
Попадя чогось зареготалася дзвінко та радісно. Піп весело підскочив угору і скрикнув:
— Могорича! могорича!
Один Проценко сумний стояв і пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Він бачив, як її очі загорялися, як бліде обличчя червоніло помалу... Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
— Колдун! колдун! — кричав піп, бігаючи по хаті, радий, що Довбня розвеселив Наталію Миколаївну. — За се випити! їй-богу, випити!
— Що ж ви там дослухались? — пристала Наталія Миколаївна до Довбні, як той зняв руку.
— Почастуйте! — указав Довбня на пляшку.
Попадя мерщій схопила чарку і, наливши, піднесла Довбні.
— Капелечку! одну капелечку! — слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з півчарки і мерщій долила. Довбня одним духом вимчав повну.
— Усіх! усіх! — гукав піп, плещучи в долошки. — Ура-а-а!
Наталія Миколаївна скинула на нього непривітний погляд.
— І вас, Григорій Петрович, частувати? — стрільнувши оком на Проценка, спитала вона.
— Усіх! усіх! — глухо одказав Довбня.
— Мені небагатечко. Я не п'ю, — прохався Проценко.
— Треба робити, як знахур каже! — одказала попадя, усміхаючись. Горілка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очі; вона почула якийсь веселий шум у вухах.
— Не все то правда... — почав було Проценко, беручи чарку.
— Або не кожній чутці вір! — перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.
— Та ви справді наче той знахур говорите. Мені аж страшно стає! — обізвалася попадя.
Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився і поставив чарку на стіл.
— А мені! — обізвався отець Миколай.
— Ще й тобі? Не добрав хіба на хрестинах! — гримнула попадя.
— Усіх! усіх! — прогув Довбня.
Попадя подала чарку попові; той не тільки повну випив, а ще й в денце поцілував.
— Згода! згода! — загукав Довбня.
— Що ж ви наслухали? — допитувалася у нього попадя.
— А ви хочете знати?
— Авжеж — хочу.
— І не розсердитеся, як правду скажу?
— Тільки не брешіть!
— Нащо брехати? Слухайте ж... Усі насторочллись.
— Ні, давайте ще по чарці! — сказав Довбня.
У попаді розгорілися очі, мов угілля, обличчя пашіло; під очима тільки невеличкі круги синіли. Мерщій вона ухопила чарку і пляшку і почастувала Довбню і чоловіка. Проценко не схотів пити; він дивився на Довбню, як той ходив по хаті, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб і насунувся аж на очі; він того не примічав. Видно, що горілка вже брала своє.
— Тепер, цур, не сердіться! — повернувся до попаді Довбня.
— Миколо! признавайся по правді, — і він щось почав шептати на ухо попові.
Піп зареготався; а Проценкові аж дух у грудях захопило... "Оце ж і піде!" — подумав він, переводячи очі на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.
— Признавайсь: давно? — уголос допитується Довбня.
— Та ну, вигадав таке! Не треба... Давай краще вип'ємо! — одмахуючись руками, мовив піп.
— Не признается? А порадував би тебе!
— Ну, а як давно, то що буде? — граючи очима, пита попадя.
— Син колись буде!.. — рубнув Довбня.
— Браво-о! Браво-о! — гукнув піп і кинувся обнімати Довбню.
Попадя соромливо усміхнулася, опустила очі і скоса глянула на Проценка:
той стояв і понуро дивився, як піп виціловувався з Довбнею.
— Нам весело, а тобі сумно? — тихо спитала Наталія Миколаївна, підскочивши до нього. — Бач, який він гарний! —додала уголос, кинувши очима на Довбню. — Веселий, балакучий. Уже не тебе — мов ґаву ковтнув!
Проценко ще став хмурніший.
— Годі, перестань!.. Ти сердишся?.. — спитала і, прихилившись до його уха, промовила: — Що, як то Довбня угадав?!
Проценко побачив, як у неї руки тремтіли, очі горілії, як вона вся огнем пашіла; йому здалося, що вона наміряється кинутися йому на шию. Він мерщій одскочив і, підбігаючи до попа, мовив:
— А знаете, що Наталія Миколаївна каже?
— Григорій Петрович! — скрикнула попадя, стукнувши ногою. — Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!
— Наталія Миколаївна каже... — почав Проценко. Попадя, як кішка, стрибнула до нього і обома руками загородила йому рота. Тоненькі пальчики так і впилися в його уста.
— Наталія Миколаївна каже... випити ще по одній, — гукнув Проценко крізь її пальці.
— Добре! добре! — гуде Довбня.
— Можна випити! слід випити! — гогоче піп.
— І я! І я! — гукає Проценко і, наливши собі півчарки, випив. Довбня та піп не заставили себе ждати і випили по повній. Усім стало так весело та радісно! У хаті стояв крик, гам та регіт. Піп прохав у Довбні завести тона на лаврську алілую; а той, слоняючись по хаті, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидів у куточку і світив очима; попадя бігала по хаті, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка під боки, щипала за руки.
— Будемо грати в носа! — скрикнула вона і кинулася за картами. Уже і карти здала.
— Ходіть!
— О-о, спати хочу! — загукав, хитаючись, піп і подибав у другу хату. Гості, побачивши те, мерщій узялися за шапки.
— Куди ж ви? Хай він спить, а ви посидьте, — запрохувала попадя.
— Пора! пора!
Довбня випив ще на дорогу і, не прощаючись ні з ким, похилив через кухню.
— Не ходіть туди! Я вас на другі двері проведу, — гукнула йому вслід попадя.
Довбня, мов не розуміючи, глянув на неї, махнув рукою і, накинувши на плечі пальто, пішов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
— Чого ти сьогодні такий невеселий був? — спитала вона у сінях, припадаючи до нього. — Голубе мій!.. — Роздався жаркий поцілунок. — І приведе ж лиха година коротати вік з нелюбим чоловіком! — скаржилася вона, припадаючи до нього. — Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
(Продовження на наступній сторінці)