За чаєм ще веселіше пішла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартівливий. Хоч без крутих слів не обходилося, отже він так непримітне уплітав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував персні дорогими камінцями. Регіт не стихав, коли він говорив, а він мовчав мало. Пригадалися йому давні часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої каші та веселого товариства. І він розказував, як трохи не кожної ночі, накинувши на себе лихенькі хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчиків, пили вольну горілку, крали сало, а раз живого кабана на вулиці спіймали, закололи, затягли до річки і до світу упоралися так, що і сам чортяка не знайшов би слідів. А то в пана украли дочку. Поки одні співали під вікном канти, а старий слухав, другі з дочкою вже сиділи в попа і могоричили звінчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нічого не вдієш — прийняв з зятем до себе. Старого попа тільки вижив із села, замість його настановив свого зятя.
— Тепер благочинним уже... розкошує! — додав Довбня. Наталія Миколаївна важко зітхнула, її вразило не те, чим потім став зять того пана, а те, що украв дочку.
— Що ж, вони раніше любилися? — спитала вона.
— Звісно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидів.
Наталія Миколаївна ще більше пройнялася дивуванням. "Отже і пошле господь таке щастя другим! І чому з нею не лучилося того?" — думала вона.
— А воно, мабуть, разом і весело і страшно тікати? — спитала далі, дивлячись на Довбню.
— Не знаю, ніколи ні від чого не доводилось тікати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповідати. Наталія Миколаївна зареготалася.
— Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! — скрикнула і ще більше залилася реготом.
Довбня тільки скоса дивився на неї, як її на всі боки хитало. Чай попили.
— А що тепер зробимо? — спитався Проценко. — Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталія Миколаївна, почули, як він грає!
— Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! — скрикнула вона і почала'упівголоса виводити якусь веселеньку пісню.
— Давайте заспіваємо! — спохопився Проценко.
— Давайте, давайте! — радо загукала попадя. — Тільки й ви, Лука Федорович, будете підтягувати.
— Якщо знаю пісню, то можна, — засмалюючи папіроску, відказав той.
— А яку заспіваємо? Знаєте, оту, що у ваших співали, — пригадувала попадя.
— "Выхожу один я на дорогу"? — спитався Проценко.
— Лєрмонтова! Лєрмонтова! — запорощила вона. — Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурні! От якби він тепер був живий?!
— То тепер би ще й насміялися з нього, — увернув Довбня.
— Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! — скрикнула вона. — Скільки-то таланів непризнаних гине! — І, глибоко зітхнувши, вона зціпила зуби і посварилась комусь кулачком.
Тільки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай і, ні з ким не здоровкаючись, почав басом підтягувати. Він не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив — гукав... Видно, добрі були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно підгукував попові; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався і рів, наче бик, на всю хату.
— Та перестань! слухати не можна! — скрикнула попадя, затуляючи вуха.
— Не слухай... Далі як? — розпалившись, гука той на Довбню. — Кажи: далі як?
Довбня усміхнувся своїми суворими очима.
— Це вже кінець, — одказав.
— Кінець? — перепитав отець Миколай. — Шкода! Потім кинувся до Довбні, обхопив його, поцілував:
— Ми ж з тобою давні товариші... училися вкупі! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупі. Він тільки одним курсом вище йшов... Та чому ти, братику, не пішов на попи? Ех, ти!.. Непривітне, брат, і наше життя, та все краще, ніж отак тинятися... Жінка, брат, діти... Постій, підожди... брехня! Дітей нема... Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жінка? — провів він тоненько, хотів щось сказати, та тільки скрутнув головою і попитався Довбні: — Горілку, брат, п'єш?
— Чому ж такого добра не пити? Можна, — одказав той.
— Можна, кажеш? Гей, жінко! Давай нам горілки, давай закуски, усього давай! Що е в печі, то все на стіл мчи!.. А я вас і не примітив, — скинувши погляд на Проценка, повернувся він до нього. — Вибачайте мені, голубчику! вибачайте! — І кинувся цілуватися з Проценком.
— І це добрий чоловік, — хвалився він Довбні. — Добрі тепер люди настали; усі добрі! А що його моя жінка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борідку поцілую, — слебезував, припавши до Проценковоі бороди.
— А ти, жінко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!
— Що ти верзеш? — спиталася Наталія Миколаївна, докірливо дивлячись на нього. — Заллє очі та й варнякає не знать що.
— Правда твоя, що залив очі, їй-богу, правда. Не можна, брат, було... Кум... Постій, хто кумом був? Як-бо його? От і не згадаю... Ото випивака! Усіх перепив... такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку білу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцілую... твої оченьки ясні, твої устоньки рожеві, твій носочок... Як там у пісні?.. Як що?.. Як солоний огірочок! — скрикнув і зареготався.
Попадя мерщій одхилилася: від нього несло таким хмелем!
— Ти б посоромився хоч чужих людей!
— Яких чужих! Це, брат, усе свої... Ото чужий? — спитався, указуючи на Довбню. — А то не наш? — повернувся до Проценка. — Ще й який наш!.. А хоч би й чужі? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послідня!.. Не сердься, брат, дай нам горілочки... — І він моргнув так кумедно бровою, такого пустив бісика оком, що всі не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись і, стрибаючи на одній нозі, вигукував: горілочки! горілочки!
— Де ж її взяти? — спиталася Наталія Миколаївна. — Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати... кого я пошлю?
— Як кого? а Педорю!
— Вона мені і так дозолила: ти їй слово, а вона тобі десятеро!
— О-о, матері її заковиря! Педоре! — гукнув піп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
— Ти у мене слуга? — спитав піп. Педоря мовчала, сопла.
— Слуга?! Я тебе питаю! — гукнув він удруге.
— Кажіть уже, чого треба? — чухаючись, одказала Педоря.
— Слухай: ти тільки мені барині не будеш слухати, то я... — І він затнувся; брови його нахмурилися.
— По горілку, чи що, йти? — пита, позіхаючи, Педоря.
— А-а, догадлива, бісова! — усміхнувся отець Миколай. — Ну, скажи мені: по чім ти догадалася?
— Он казав жид, що більше не всипле без грошей! — одрубала Педоря.
— Матері його дуля! Жид — невіра... Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чім ти догадалася, що горілки треба?
— По чім догадалася? По тім, що у вас гості! Може, хто і чарку горілки хоче.
— А ти хоч?
Педоря усміхнулася, утираючи носа:
— І я вип'ю, як дасте.
— Молодець! — похвалив отець Миколай. — На ж тобі... — І він почав ритися в кишені, брязкаючи грошима. — На полтиника. Чуєш? цілого полтиника... Скажи жидові, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї і не бери. Покуштуй попереду... Тільки не з нашої посуди, — погана ти дуже! — а в жида з чарки... і тільки одну чарку. Чуєш, тільки одну!
Віддавши Педорі гроші, він ще почав її виряджати.
— Отак у нас усе, — жалілася тим часом попадя Довбні. — Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузі, — він жартує. Отак і сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
— Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розірватись, — огризнувся отець Миколай. — У тебе нема одного діла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобі се! біжи за тим, та не мини й цього!.. Ні, ти в мене не хазяйкатаки!
— О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, — уколола Наталія Миколаївна.
— Наша, брат, служба така, — одказав піп. — Ми і по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколієш.
— За таким хазяїном! — сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.
— Не слухай, брат, її, — повернувся він до Довбні. — Жінка, брат, і чорта проведе! — сказав він йому над ухо так, щоб усі почули.
Наталія Миколаївна пустила на чоловіка гострий і призрий погляд; зціпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, і, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець біля столу. її свіже рожеве обличчя поп'ятнилося, очі похмурились. Вона мовчала; здається — і не дихала. Отець Миколай, глянувши на жінку, мерщій опустився на диван, тер коліна долонями і чудно хихикав.
— Як дурник! — процідила попадя крізь зуби.
(Продовження на наступній сторінці)