— Лягай краще спати, — мовила до його Олена Іванівна.
— Хто? Я?.. Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду... Після сього та мені спати? — Він затрусив головою.
— Яке його діло, хто як наймичок наймає? — помовчавши, замовив він знову. — Яке його діло? Я не йду до його справлятись, чи він за гроші найма, чи без грошей? Може, я і без грошей найняв, та візьму й заплачу Зразу... Христе! — гукнув він на всі хати.
Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. Спершу вона не розібрала, про кого та річ ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матір'ю оплутали, он як обійшли ці дуки-багатирі!.. Серце її наче хто у жмені давив, — так воно заболіло... Проснулася туга, устала ненависть... Коли її кликнув Загнибіда, вона назнарошне не пішла, не окликнулась.
"Ні, не треба! — рішив Загнибіда. — П'ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам... Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!" — І Загнибіда сам собі усміхнувся.
Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті померки.
— О-ох! хоч випити, — почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.
— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда. — Світла дати! Чому світла й досі немає!
Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.
— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.
— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної... Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.
Гіркі думки знялися в Христиній голові... "Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають... Ой, добрі та любі!" — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп'явши очі у кінець ґнота, божевільне дивився на світло.
Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову... Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна... Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося... Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку... Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.
— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї. Вона тріпнулася, мов уражена.
— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.
— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.
— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.
— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.
— Що ти чула! То — брехня! їй-богу, брехня... А от що я тобі скажу... Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті? Христя мовчала.
— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити... Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. — їй день віку, та й того я ще укоротити маю... Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла...
Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.
— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п'яними устами цілував її лице, очі, шию... Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату... Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.
— Вон, вонюча! — скрикнув .Загнибіда і знову кинувсь до Христі.
— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.
Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав... Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: "Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?.." Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.
— Ох, уб'є ж він її, уб'є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: "Тікай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Загнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею...
Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі — щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір... Роздався гук і посвист... Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.
— Христе! — почувся охриплий голос Загнибіди. — Де ти? Озовися! Усе віддам тобі... Що є в мене — все твоє... У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо... Бо найду — гірше буде! — сварився він.
— Петре! Побійся бога, — ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.
— Ти знову устала? — скрикнув Загнибіда. — І не доб'єш прокляту! Лиха .година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
— Легше, легше! — донеслося з улиці.
— Ось не займай лиш, хай йому! — казав другий голос.
— Чому? — допитувався перший.
— То Загнибіда бенкетує. Причепиться — не одв'яжешся! Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.
Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. їм не під силу було утягти його п'яне тіло — і хазяйка кликнула її допомогти.
IV
— Ти не потурай, Христе, на те... Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свічки, а звалить, — уговорювала Загнибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.
Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з'їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла — та що їй було казати? І кому казати? їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?
— От тільки чого буду тебе прохати, — помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. — Що він тобі буде казати — не втаюй від мене... — І Загнибідиха заплакала.
Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш?
Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо:
(Продовження на наступній сторінці)