— Огледілись, як наїлись! — одказала, запишавшись, кума.
— От і опізнились! Саме тепер в смак! — виправляється жартами Колісник.
— Не в вашу дяку! — укоряє крамариха.
— З наймичками йдіть спершу христосатись! — уколола дячиха, сверкнувши злими очима.
— З наймичками буває часом краще, ніж з ким другим, — додав гнилозубий чоловік.
— Ще й ти туди! Ще й ти! Не гніви вже хоч бога! — призро одказала його жінка.
Гнилозубий чоловік зморщився, скривився й ще миршавіший здався, ніж був до сього.
— Що ж я? Я нічого. Не личком же, бач, шитий! — виправлявся він.
— Коли не ликом, то валом! — скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другі жінки теж зареготалися.
— Коли ж так, — мовив Загнибіда, — коли вони нас не приймають, — не хочемо ж і ми бути з ними! Хай вони собі осібно, а ми — осібно. Ходімо. — І, взявши за поперек гнилозубого чоловіка, Загнибіда напрямився в кухню.
— Куди ж ви? — неспокійно на них зиркнувши, спитала Загнибідиха.
— На просторе... Хай вам! — мовив Загнибіда. Олена Іванівна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблідло, очі похмурилися.
— Куме! куме! — крикнула навздогінці крамариха і завела:
— Ой куме, куме, Добра горілка.
— Випиймо, куме, для понеділка, — товсто одказав Загнибіда, вертаючись назад до куми, котра уже й місце для його одібрала. Загнибіда сів.
— Отак буде краще! Посідаймо рядком та побалакаймо ладком; посідаймо близенько та вип'ємо по чарочці повненько! — сказала гнилозубого чоловіка жінка, Колісникова кума.
— Сам бог глаголе вашими устами! — скрикнув Колісник, опускаючись коло неї. Товстий крамар і гнилозубий чоловік собі примостилися до гурту.
— Жінко-голубко! — мовив Загнибіда. — Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мій, люблю посидіти з добрими людьми, погомоніти, поспівати.
— Уже ж коли співати, то божественної, — сказала дячиха.
— Божественної! Божественної! — загукали кругом.
Крамариха завела "Христос воскресе!"; другі підхопили. Жіночі голоси тонко-тонко виводили; чоловічі, мов жуки, гули; один Колісник гукав товстого баса, аж вікна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колісник мов і не чув тих духопеликів — співав; зате на кінці так придавив, що кума не здержалася і з усього маху стусонула Колісника межи плечі; той векнув. Усі зареготалися, а Колісник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стіл... Пляшки й чарки захиталися, попадали... Почувся брязкіт битого скла.
— Стійте! стійте! не бийте! — хтось скрикнув.
— Нічого, нічого. Де п'ють, там і б'ють! — одказав Загнибіда. — Жінко! попотчуй ще.
Після сієї уже не примічали, як слід співати, якої держатись. Дячиха завела "Удівоньки"; крамариха — "Куми"; червонопика Колісникова кума — "Не чіпайте мене, хлопці, — по телята я йду"... Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибіда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловік, приткнувшись до стіни головою, хропів на всю хату; Колісник підгукував Загнибідиній кумі. Одна Загнибідиха, біла-біла, як крейда, позирала на всіх палкими очима та болісно усміхалася...
Христя, почувши нестямний галас, підійшла до дверей подивитися. Вона Зроду-віку не бачила нічого такого! "Це подуріли люди, показилися! Один на одного лізе, один другого не бачить. І це багатирі, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", — подумала Христя й мерщій проскочила повз двері до столу, щоб хто не примітив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогодні не їла; у роті засохло; зачерствіла паска становилася руба. Під гам, гомін і чужі співи їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним світом обдаючи землю. Обпершись на стіл і позираючи в вікно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася...
Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до світлиці. Там серед хати копицею лежав крамар. Він поривався було устати, та не здержався — поточився і — як два зняло! — розпластався серед хати. Загнибідиха скрикнула.
— Не лякайтеся, Олено Іванівно; не візьме його лиха година! — сказав Колісник і, ухопивши крамаря за ногу, поволік його в кімнату.
— А цей чого тут куняє? — забачивши гнилозубого чоловіка, каже Колісник і, взявши на оберемок, поніс до крамаря.
— Очищайте, очищайте місце! — гукає йому услід гнилозубого жінка і, коли той вернувся, наділяє його поцілунком.
— Отакого б мені чоловіка! А не гнилозубого та сопливого! — цілуючи, шепче вона, так що всі чують.
— О, матері його дуля! Вони цілуються, а мені й не можна! — скрикнула крамариха й кинулася до Колісника з Другого боку.
Обаранили Колісника; одна в одну щоку цілує, друга — в другу. Колісник гукнув, ухопив обох на оберемок і поніс по світлиці. Жінки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна одній Колісника цілувати.
Загнибіда сидів і похмуро дивився на Колісника: досада щипала його за серце.
— Костянтине; — гукнув він, засовавшись на місці. — Покинь! Колісник підняв жінок аж під стелю, звів докупи і зразу опустив на землю. Воно б, може, тим і скінчилося, коли б Колісникова кума незнарошне не збила з Загнибідиної куми очіпка.
— За що ти, сучко, збила з мене очіпок? — скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жінці. Другий очіпок полетів додолу. Колісникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоці рукою, аж виляски пішли!
— Так ти ще й битись! — скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.
— Що це ви! Господь з вами! — сказав Колісник, становлячись між ними.
— Матері твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, і всі такі! — кричала одна.
— Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! — одказала друга, плюючи на свою супротивницю.
— Бач! Це ти, Костянтине, наробив! — скрикнув Загнибіда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колісника не так той гук, як стук уразив.
— А по какой такой причині я? — беручись у боки, спитався Колісник.
— Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! — гукав Загнибіда, мотаючи п'яною головою.
— Та годі вам... Петре! — мовила жалібно Загнибідиха.
— Він! — гукнув знову Загнибіда. — Він всьому виною! Куди він не встряне — добра немає!
— Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?
— Виродок! Виродок! — ледве повертаючи язик у роті, мовив Загнибіда.
— Трясця тобі в пуп! — гукнув, червоніючи, як буряк, Колісник. Загнибіда, похитуючись, підвівся. Очі в нього, як гострі ножі, блищали.
— Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб і твій дух поганий не воняв! — крикнув несамовито Загнибіда. Колісник прикро подивився йому у вічі.
— І-і, хазяїн паршивий! — призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки.
— Брешеш! — скрикнув Загнибіда. — У мене чесні люди бувають, благородні; один ти з усіх єхида вирискався.
— Який же я єхида? Ану, скажи... — підступаючи, допитувався Колісник.
— Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговір за рибу перед Різдвом?
— Ну, пам'ятаю... То що?
— Що ж ти — узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся...
— То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш — тебе підведуть.
— В усьому ти такий! — гука Загнибіда.
— А ти кращий.
— Що ж я?
— Що? А розписки які там писали? Га?
— Які розписки?
— Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячі, а на п’ять рублів бідної дівчини полестився!
— Що це ти патякаєш?
— Що? Он кого спитай, що. Он! — указуючи на Христю, мовив Колісник. — Вас за се у тюрму посадити слід. Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося... У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! — скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати.
— Постій... постій! — мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті... Кругом — ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали... Ззгнибіду досада їла.
— Жінко! — скрикнув він.
Бліде лице з блакитними очима визирнуло з кімнати.
— Чого тобі?
— Ти чула?
— Що чула? Попились — полаялись; завтра зійдетесь — помиритесь.
— Хто? Я? Я? З ним? Скоріше вода з огнем побратається, ніж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
Загнибіда схилився і довго сидів похнюпившись. Що його схилило? Хміль, образа чи, може, прокинулась совість?.. Довго він сидів так сумний-похилий. Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті.
(Продовження на наступній сторінці)