— Де ти був? — крикнув він на увесь двір.— Ти гроші покрав?
Хомка якось чудно моргнув і оком, і усом, і, зразу усміхнувшись, ударив себе по кишені.
— Він, він… їй же богу він. Хоч не сам, то підговорив когось, — догадувався Йосипенко і мерщій від народу подрав до будинку.
Народ реготав з штук, які Хомка викидав. Хтось крикнув Хомі:
— Хомко! та ти глянь, що з конторою сталося. Глянь на вікно.
Хомка, як ведмідь, повернув голову. Побита рама висіла тілько на одному прибої. По лиці Хомки зразу забігали якісь чудні смуги, то його кривило набік, то розтягало вподовж. Очі божевільне бігали то по вікну, то між народом. Це Хомка зразу кинувся і побіг у контору. Дехто хотів за ним піти, та Хомка зразу зачинив і засунув засовом двері. Народ стовпився коло вікна і передні раз по раз викрикували заднім, що Хомка вироблював.
— Бач, бач, — дивується. І слова не скаже, тілько руками розведе. Упав чогось. Плаче. Гроші ліче. Бач гроші — бумажки. Хова у сундук. І свої туди. Так. От дурний! Де б ті ховать до своїх, а він свої мішає з чужими… О, закрив скриню і сів зверху.
— Та хто б се такий був тут? Похазяїнував добре.
— Може, й Хомка? — одказував хтось.
— Куди йому!.. А втім, бог його знає. Хоч він і дурний, а колись допитувався мене, чи швидко воля.
— Бачили, бачили… Йосипенко вже справився у горницях, кудись зовсім пішов з двору.
— Куди ж це?
— Аж побіг. По дорозі на город.
— Чого се? Послано, видно, чи тіка без вісті.
— А кат його бери. Тепер воля. Хоч на всі чотири сторони. Я сам думаю: куди б його собі податься.
— Куди? Хіба отак робив, робив, служив, служив, та ніякої тобі нагороди й не буде?
— А дзуськи!
— Чого дзуськи! Що ж мені кусати?
— Чого ви змагаєтесь? Ходімо краще до шинку женити волю.
— Ходімо, ходімо.
Добра частина одрізнилася і пішла до Лейби в шинок. Непитущі зосталися і розмовляли — хто ж то се похазяїнував у панському добрі.
— А не дурне!
— Та глядіть лиш, чи минуло воно Йосипенкових рук? — сказав Василь.
— А справді — старий хитрий.
— Цить. Мовчи. Мені страшно чогось, — тремтячи, сказала Мотря.— Ходімо відсіль.
І вони пішли у парі до кухні. Другі до самого вечора усе сновигали коло розбитого вікна контори, заглядали, що там робе Хомка і одгадували, хто б то справді украв гроші.
IV
Пізно повернувся назад Йосипенко. Уже давно стояла ніч над землею, і зорі виблискували з темного неба. Хто не ждав і хто діждав волі — потомилися і полягали спати. У трьох місцях ще тілько не погасло світло: в будинку, де над помершим паном, курникаючи, читав дяк, в Лейби в шинку, звідки почувався гомін, а часом і протяжна пісня пізніх гуляк:
Горілочка п'яна,
Суча журба, впряма,
— виводив хтось охриплим голосом… та Одарка Йосипенчиха ще не гасила і не лягала спати. Вона знай сновигала з одної хати у другу, часто припадала своїм широким лицем до вікна і заглядала в нічну темноту. Кожен раз їй робилося непокійніше, якась тривога обнімала душу, то їй здавалося, що хтось стука, то почувалися крики охриплого кріпацтва. Ну, що як прийдуть, що як силоміць уломляться в хату, піднімуть струс? Десять раз вона переносила з місця на місце, з одної хати у другу, якусь чималу в'язанку всякого ганчір'я.
Тихо, роздивляючись на всі сторони, пробирався Йосипенко попід людськими хатами на гору, у двір. Йому чогось усе здавалося, що коли не з-за тієї хати, то з того огороду вискоче засада і кинеться на його. Часом тріска, луснувши під його ногою, обдавала його, наче кип'ятком. Він зостановлювався на хвилину, обдивлявся кругом і знову тихо простував далі. Ось він уже поминув кріпацькі хати. Ось уже збирається і на гору. Ясно світе огонь з панського будинку, чорніє церква гострим шпилем, піднявшись угору; а дворище, наче хто вимазав його сажею. Всюду тихо, так тихо, що Йосипенко чує, як б'ється у його грудях серце. Ось він покрався попід високим забором і вскочив через невеличку хвірточку в двір. Йому відразу полегшало. До того ще і в хаті світло пробивається крізь шибку. "Одарка не спить", — подумав він і підійшов до вікна. Тихо стукнув він раз і вдруге. Щось за тінь замелькала у хаті.
— То ти? — чується голос Одарки.
— Я. Одчиняй, — одказав Йосипенко. Не забарилося світло згаснути у хаті. Ось воно показалося у сінях. Засув стукнув, одчинились двері, на порозі з свічкою у руках показалася Одарка.
— І де ти ходив досі, — сказала вона, впускаючи чоловіка у сіни, і засунула двері.
— А що, не чуть нічого? — спитав він, роздягаючись.
— Де тобі нічого. Перемліла я та переболіла душею. Панич виходив, допитувався усіх. Василь брякнув, що то ти підхопив гроші. Я, каже, був у садку, бачив би, коли б хто біг, та й слідів нема ніяких. Народ зразу поняв віри і вже хотіли струс робити, та панич задержав.
— Нічого. Ось я їм завтра нароблю струсу! — тихо промовив Йосипенко.— Завтра москалі увійдуть смиряти бунтовщиків. Нічого. А проте — заступ де?..
— У сінях.
— Гаразд.— І Йосипенко, засукавши рукава і одкотивши водянку, почав рити яму. Потім, заложивши у старий чавун ту в'язанку, з котрою носилася Одарка, поставив у яму і зарив. Одарка ще зверху примазала, а Йосипенко накотив знову водянку.
— Тепер хоч і спати, — сказав він, зітхнувши і перехрестившись. Ліжко луснуло під його грузьким тілом. Одарка дмухнула на свічку і темна непроглядна темнота зразу все покрила. Чутно було, як вона помацки полізла до своєї постелі, як лягла, позіхнула. І зразу все затихло. Нешвидко вона обізвалася.
— Ти спиш?
— Ні. А що?
— Шкода, що дітей у нас немає-сказала Одарка, зітхнувши.
— Спи краще, — сердито одказав Йосипенко і повернувся на ліжку.
Рано-рано устав Йосипенко і кинувся зразу до вікна. Сірий світ уже носився над землею, і в його димчатій млі ще не видно було нікого. У дворі пусто-тихо, всюди позапирано, всюди позачиняно. Ще позавчора у сю пору дворище вже гуло, людський гомін мішався з гомоном скотини: там волів гнали до водопою, рички бігли з дійницями у загін доїти коров, Василь на аркані вів жеребця до Псла. Тепер тихо, наче все вимерло, або кинуло і розбіглося, не знать куди. "Воля, досипляють", — думав Йосипенко і скинув очі на контору, що якраз проти його вікон стояла. Розбита рама висіла на прибої, виставивши, наче зуби, гострі скалки побитих шибок. З чорної дірки виходила сиза пара, осідаючи на віконниці інеєм. У Йосипенка щось тяжке під серцем навернулося, коли він скинув оком на контору, і він мерщій одійшов від вікна.
— І чого так рано схопився? — спитала його Одарка, ще потягаючись на постелі.
Мовчки Йосипенко умився, одівся, зняв шапку і пішов з хати. Він, як і давно, обійшов спершу усе чорне дворище, потім напрямився до будинку. Двері у йому не були зачинені і в великі вікна блищали два огоньки. Йосипенко піднявся нагору, увійшов у велику хату, де завжди були гудючі бенкети, ситні обіди. Серед неї на довгому столі лежав тепер старий Гамза, схрестивши на грудях руки, у котрих блищав позолотою восковий хрест. Очі у його закриті, уста склепились, високі сірі брови одстовбурчились над очима, мов стріха, задрана вітром. Два здоровенних ставники горіло над його головою, кидаючи неясний світ нагорілих ґнотів на лице, — воно здавалося якесь жовто-чорне, наче з міді вилите. Коло ставників примостився дяк і охриплим, ослаблим голосом вичитував молитви. Йосипенкові чогось стало сумно, так сумно, як ще йому ніколи не було. Жаль не жаль ущипнув його за серце, а якась досада здавила його. Він підійшов до пана. Колись і стояти близько біля його було страшно, а тепер от тихо, покійно лежав він. Морозом пройняло спину Йосипенкові і він, склонивши голову низько, поклонився. Потім став навколюшки і почав молитись. Голос дяка наче подужчав, забачивши живого чоловіка коло себе, кожне слово його, мов гвіздок, доходило Йосипенкові до серця і драло морозом по жилах. Йосипенко щиро і прикро припадав до землі, здіймав очі угору, молився, потім встав, підійшов до трупу, подивився у лице і, припавши до руки, затіпав головою. Він плакав! Швидко почувся його стривожений плакучий голос: "Паночку-благодітелю!"
Сонце саме вставало, червоним заревом горіло небо якраз проти вікон і, наче кров'янії коники, забігали по стіні його перші іскорки. Дяк одійшов до вікна подивитися на світ, дати одпочинок натомленим очам. Крізь прозоре повітря ясного ранку виразно з другої гори виглядало місто з своїми білими високими церквами, кам'яними будинками, шпилі і спуски рудих глиняних гір чорніли, а долина і глибокі западини курилися туманом. Унизу гори, мов ластів'ячі гнізда, примостилися кріпацькі хатки. Білі, вони горіли тепер проти сонця і різали очі. Серед їх невеличких дворів було тихо, ні з одного димаря не піднімався дим, видно, що житці ще спали. А то що чорніє, колишеться в тумані? Наче мутна вода, суне з гори прямо на Горішок і тілько її верхів'я виблискує на сонці. Ні, то не вода, то люди, живі люди. Що ж то за щетина блищить у їх над головами, одкидаючи від себе тисячі ясних іскорок? Дяк так прикро задивився, що не чув, коли до його підійшов і Йосипенко, положивши руку на плече.
— Ідуть! Ідуть! — скрикнув Йосипенко, і лице його просіяло.
— Хто то — пита дяк.
— Москалі.
— Чого?
(Продовження на наступній сторінці)