— Уводити волю, — радо одказав Йосипенко і мерщій побіг з хати.
Дяк ще, ще раз подивився.-Москалі, так, вони, — промовив і мерщій кинувся до книжки.— Да воскреснет бог й расточатся врази его, — почувся його сумний Голос серед хати, і зразу якоюсь темнотою вкрилася вона, то сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ним.
Рівною лавою, неначе по шнуру витягненою, піднімаються москалі на гору, нога у ногу ступаючи, і тілько глухий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Уперед з правого боку, нахнюпившись, ішов офіцер, і його довга шабля, б'ючись об мерзле груддя, стрибала, бряжчала. Мовчки, мов не живі, а машини, ішли вони. Не доходячи Горішка, офіцер скрикнув:
"Заході!" Уперед вискочив один москаль, за ним другий, третій, — мов з мички виводила молодиця довгу Нитку, — так одним словом офіцер витягав у довгу вірьовку москалів. Перший повертав, усе завертав набік, і незабаром усі двори і хати сонного кріпацтва довкола були оповиті москалями. Гей, всі горішани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.. Горішани справді почали прокидатись, — там у вікні замаячив жіночий очіпок, у другому скривлене заплакане лице дитини, з сіней виглядали розкудлані чоловічі голови.
— Москалі, глянь. Чого се? — допитувались самі між собою кріпаки.
— Где ж бунтовщики? — кричав на гору офіцер до Йосипенка, що, знявши шапку, мчався до москалів з гори.
— Здраствуйте, ваше високоблагородіє! — низько Вклонившись, мовив він, — пожалуйте у горниці.
— Да где бунтовщики? — допитується офіцер.
— Тут вони, здєсь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора, як розходилися — трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.
— Стоять здесь. Никого не выпускать, быгь наготове, — скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.
— Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.
Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одділилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, Йосипенко.
Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок… далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах, другі посходилися в купи і сунули до шляху.
— Не подходи! не подходи! — гукали на їх москалі.
— Що се? — здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В деяких жінок забилось болісно серце, і вголос вони почали викрикувати свою образу.
— Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.
— Мовчіть! — здержували їх чоловіки.
Деякі діти кричали на весь рот.
Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке? що буде? Ніхто нічого не знав.
Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник, слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови, здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.
— Тітко Оришко! Тітко Оришко! — стиха гукнув Василь, заглянувши того ж таки ранку у кухню.
— Хто там? А що? — спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка, немолода вже молодиця.
— Та се я, — обізвавсь Василь з-за дверей.— Мотря спить?
— Спить.
— Хай же спить. Не будіть її.
— А ти куди? — спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і рішуче лице Василя, знову скрикнула:
— Ти куди?
— Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще простують.
— Москалі? Чого? — ще більш дивувалась Оришка.
— Про те їм знати, — і Василь напрямився іти.
— Василю, постій! — скрикнула Оришка, вискочивши у сіни. — Куди ти?
— Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.
— Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її. Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть — вона з собою що-небудь подіє. Не губи молодого віку.
Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних брів, і його ще дужче морозом брало.
— Ні-ні. Не бійтесь, — заспокоював він Оришку.— Не кажіть тілько Мотрі, коли попитає. Скажіть — пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду. Може доб'юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? — і Василь пішов з сіней.
Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і вона забачила насупроти його москалів.
— Стой! куда? — кричали москалі.
— До панича! — донісся до неї голос Василів, і зараз же почувся якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.— Це ж за ним женуться! — зломивши руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.
Через хвилину все стихло, а через другу — вона побачила, як валка москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку перехрестилась…— Господи, що це воно затівається, — скрикнула вона. — Що? що? — не менше злякано схопилася і Мотря, що досі спала на полу.— Тіточко, що там?
— Москалі, — упавшим голосом промовила Оришка.
— Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь, тітко? Він не приходив?
— Як не приходив? Був.
— Де ж він, де?
— Казав, піду у горниці, до панича пішов.
— У горниці? До панича? Чого? його покликано туди?
— Еге-ж, покликано, — нескоро, роздумуючи, як його сказати, одказала Оришка.
— Покликано? Пропав же він! — скрикнула Мотря.
— Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
— Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.— І Мотря почала швидко одягатись, прибиратись.
— Куди? — питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.— Куди ти підеш? Хто тебе пусте?
— Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, — і кинулась було з хати.
— Постій, — стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.— Оханись! Не я тебе не пускатиму, другі не пустять.
— Хто другі?
— Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і залилася сльозами.
Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре. Це неначе що лусне і — роздається високий крик гіркого плачу. Оришка тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті. Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи кричали:— Куди? — наморгували і насукували, — вернися, мов. Так не такий Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до панича.
— Паничу! Що це за напасть на вас.
— Как? какая напасть?
— Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на руках були, — той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу терпітиме.
— Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
— Відкіль вони — про те не нам знати, а тому хто кликав їх. Певно, з города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
— Солдата пришли? — обернувся він до дворецького, що стояв у порога.
— Прийшли, ваша милість.
— Кто же их звал? Зачем?
— Не могу знать.
Панич тілько здвигнув плечима.
— "Исправник, следователь й стряпчий приехал", — доклав новий лакуза, уступаючи в хату. Панич аж скривився.
— Хорошо. Принять их, а мне скорее одеваться! — І, вхопивши рушник, побіг на свої покої.
Василь стояв і думав: — що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так — це штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людоненависник!
І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він почув крики.
— Де Йосипенко? Не бачили його?
— Не знаю. Нащо?
— Панич кличе.
— Там десь надворі.
Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка кликано.
Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве поспішав за вертливим, як в'юн, лакеєм.
— А не знаєте, чого?
— Почем мне знать.
Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись, готовитись до стрічі.
— Ти чого тут? — призро глянувши на Василя. спитав він.
— А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром Йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
(Продовження на наступній сторінці)