— Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. — Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце — то все ж воно вкупі... Одному допомогло — і другому допоможе!
— Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, — повернувся до мене пан становий... — Се самі і є капельки жіночі! — додав він.
— Се отих біленьких... кріпких? — спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. — І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, — повернулася вона знову до мене.
Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, — то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, — бо був певний, що вже не порає чого лихого — та й віддав бабі, додавши: "Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель".
Баба аж у ноги поклонилася та дякує:
— Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!
— Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! — каже їй становий.
— Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. — І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.
— Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш — скрикнув на неї пан становий.
— Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! — затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.
— Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, — мовив до нас становий. — Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! — похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.
— А ви і Стороженка читали? — спитався його той.
— О-го! У мене ціла книжка його писань є, — почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.
— Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, — при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, — страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.
— Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, — і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику — отаку болячку на саму пику! — показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.
— От загаяла, бісова баба! — мовив становий. — А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і — й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? — сказав він і очі зажмурив.
— Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? — обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.
— Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? — повернувся до нього пан становий.
— Я? — злякано спитався Пищимуха... — То в мене звичка така, — поправився він далі: — і усом моргаю, і бровами поводю...
— Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, — усміхнувшись, каже становий.
— Аж нічогісінько. — одмовив Пищимуха, похнюпившись. — І чого б їм у ті печінки лізти?
— А от, бачте, і полізли, — граючи очима, мовив становий. — Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, — додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.
* * *
Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.
Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.
— Спати хочеться? — питав його становий.
— Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? — спитався Пищимуха.
І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.
— Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, — мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: — Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? — повернувся він до мене.
— Ваша воля — ваша й сила! — одказав покірно я.
— Та воля — то моя... А я вас питаю, чи згодні?
— Якщо не довго будете держати у себе — то згодний, — одказав я.
— Держатиму, скілько буде треба, — неласково мовив становий. — Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може — десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!
Дивлюся — Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, — згоджуйся, мов.
— Згоден, — відказав я.
— Ну, добре! Ми так і зробимо, — каже становий. — Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.
— А як мені якої книжки буде треба? — угинаючись, замовив я.
— Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? — спитав становий.
— Іноді справитись треба, — кажу я.
— Пусте! — рішуче одказав становий. — Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! — рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.
— А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! — додав мені.
Я одімкнув одну, висунув.
— Тут, — доводжу йому, — розхожі гроші.
— Не треба! — мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
— Звісно, — одказую. — Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.
— Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
— Твори волю пославшого мя! — увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
— Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
— А се що за книжка? — витягаючи її, спитався становий.
— Се — щоденник, — одказав я. — Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, — і її писнеш, щоб не забути, — доводжу йому.
— Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, — мовив становий — У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
— Та й безпечніше! — увернув Пищимуха.
— І то правда! — згодився становий. — А то що за бомаги під книжкою? — запитав мене.
— То, — кажу йому, — моє писання, що до газет колись засилалось.
— Печатались? — спитав становий.
— Були такі, що й печатались; а другі — з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
— І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, — рішив він.
Висунув я третю.
— А се, — доводжу, — документи всякі: то про службу, то на землю.
— Засувайте! — не дивлячись, одказав становий. — І більше в столі немає нічого?
— Більше, — кажу йому, — нема нічого.
— То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! — додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
(Продовження на наступній сторінці)