— Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель — становий? Осе вигадали! — відказую я йому.
Тут у сінешні двері хтось як застука, — аж одвірки затряслися!
— Відчиняй! — гука з-за дверей хтось щосили.
Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.
— Хто там такий? — питаю.
— Відчиняй, тоді побачиш! — чую голос наче мого приятеля.
— Се ви, — питаю, — пане становий?
— Та я ж, я. Відчиняйте! — спокійніше відказує мені. — Діло до вас маю.
Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се — так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один — з одного боку, другий — з другого. За ними і сам пан становий суне.
— Здрастуйте! — вітаюсь я до його. — То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.
— На сей раз і без вашого прохання обійдемося, — понуро одказує становий, роздягаючись. — Діло до вас... получив наказ — вас обиськати, — ще понуріше доводить мені.
— Що ж, — кажу йому, — як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, — додаю йому образливим голосом.
— Там, — одказує він, — побачимо. Само діло покаже. — Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.
— Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! — наказав пан становий жандареві.
— Слухаюсь! — одказав той і вмить вискочив надвір.
Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.
— Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви — робіть те, що вам буде наказано, — суворо звернувся до мене становий.
Дивлюся я на його і — не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, — суровий та гордий.
— Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, — наказує він мені, вступаючи у світлицю.
Я — за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.
— О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, — каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.
— Я, пане становий, за понятого не можу бути, — одказує Пищимуха своїм гучним голосом.
— Цікаво знати, чому? — пита його, усміхаючись, становий.
— Мені треба додому їхати, — доводить той.
— Пустяковина! — одказує байдуже становий.
— Пустяковина, як свиня не кована! — забубонів Пищимуха. — Мене дома ждуть.
— Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, — якось глузуючи, мовить становий. — Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.
Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! — аж склянки дзеленчать на столі.
— Я нікому ніяких позовів не складав, — ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.
— Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, — усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.
— Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.
Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар — за ним, я — за жандарем, оглянувся — коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.
— Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, — язик у роті кілком став! — бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.
Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.
— І навіщо ви отаку силу книжок набгали? — звернувся до мене пан становий. — Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати — що воно та до чого, — дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...
— Список, — одказую йому, — є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.
— А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? — спитав мене становий. — Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! — похвалявся далі. — Ось ке ваш список.
Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.
— Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського — "Історія Малоросії"? — беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. — От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.
— У мене, — одказую, — Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.
— Кого? — здивовано спитався становий.
— Костомарова, — кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: "Богдан Хмельницький"... "Виговщина"... "Руїна".
— Читав, — перебив мене становий. — Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?
— Нема, — одказую.
— Ну, то що ж! — радісно промовив становий. — Та чого ви стоїте передо мною? — повернувся він до нас. — Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.
Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха — на канапі.
— А є у вас така рідкісна книжка, як "Звичаї і обичаї малоросів"? — спитав, повертаючись до мене, становий.
— Ні, — одказую, — і такої нема.
— Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, — додав далі.
— То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? — спитав його жартівливо Пищимуха.
— А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? — одповів йому згорда становий. — Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... "вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки — пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... "Звичаї і обичаї малоросів"... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так — через рік, чи що, — приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу "Кухня малоросів"... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, — усе дочиста напечатано... Он воно що! — додав становий. — Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.
І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.
— Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... — прочитав він уголос. — А ке сю книжку! — повернувся до мене.
Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.
— Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, — сказав він мені, віддаючи книжку.
Я мовчки поставив.
— Дре-дре-дре... Дрепер! — аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. — Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?
Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, — подав становому.
— Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.
— Та в мене, — кажу, — безцензурних немає.
(Продовження на наступній сторінці)