«День на пастівнику» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «День на пастівнику»

A- A+ A A1 A2 A3

— Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,— почав знову Грицько.— Розказують, що покійний пан дітей не любив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам віддати.

— Як, живе? — скрикнув Івась.

— Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть.

Івась аж затрусився, так йому стало страшно.

— У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.

— Так він і з чортами знався? — спитав Івась.

— Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,— одні золоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому — череп'я, а в третьому — кінські кізяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,— як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окутана,— горіла-сіяла.

— Ох-хо-хо! — не скоро, не скоро промовив Івась,— що то колись тут було, а тепер,— пустка пустинею.

— Воно отак уже довіку буде,— одказав Грицько.— Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп'я, і кізяки так й обернуться знову у гроші...

Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратієвщину.

Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,— то сонце посунуло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я високого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов'ї — як не розірвуться в Ратієвщині.

— Сонце сіло — час додому,— сказав Грицько.— Іване! Завертай овечат.

Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже кидалось від страшних Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь — одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.

— Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! — сказав Грицько.

Василь глибоко зітхнув.

— Ох! Хіба уже я не доживу до того...— промовив.

— До чого? — спитав Грицько.

— А Ратієвщина моя буде! — аж скрикнув він.

Івась глянув на Василя — задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: "Доживав-ай!"

Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівно лежала на плечах, один край її волікся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волікся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.

Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кіптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волікся.

Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Довгоселівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратієвщину,— чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і сердитий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.

[1878]