«День на пастівнику» Панас Мирний

Читати онлайн оповідання Панаса Мирного «День на пастівнику»

A- A+ A A1 A2 A3

— Дуля тобі в нос! — скрикнув Грицько.— Тільки мені його займи — то дивись! — він показав йому кулака.

Івась, полупавши очима і поскрібши у потилиці, знову ліг і зразу заснув.

— Не дуже лиш носися з своїми кулаками, бо поодбиваю! — сказав, одходячи, Василь.

— Хто, ти? — кричить Грицько.

— Я! — одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув і, вернувшись на місце, ліг. Він удовольнився,— Василь утік від його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очі.

Василь, походивши манівцями, одлучив своїх овечат, зайняв руденьке телятко і погнав до водопою.

Він довго не вертався; уже і Грицько заснув, і Івась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе проміння зробилось ще пекучіше, ще гарячіше; вітер зовсім затих: сухе, жовте, аж червоне, повітря віддавало горілим, і в полі здавалось мов серед печі. Івась, прокинувшись, довго сидів, чухався, утирався від поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудці грав. Що воно? де воно? Він озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж їх так мало? І руденького теляти немає... Де се воно подівалося? Івась кинувсь до Грицька.

— Грицьку, Грицьку! Чого не всі вівці? Де руденьке телятко?

— Василь погнав до водопою,— промовив Грицько, лупнувши очима і позіхаючи.

Івась постояв над ним.

— Грицьку! годі вже спати, пізно. Ось устань; щось десь грає, та ловко так.

Грицько підвівся. Хрипле деренчання хвилею промчалось над ними.

— Чув? Що воно? — питав Івась.— А ходім подивимося.

Грицько встав, потягаючись.

— Воно щось біля озера грає,— сказав, дослухаючись, Івась.

— Поженім напувати, то й подивимося.

— Завертай,— сказав Грицько.

Івась побіг збирати овечат до гурту. Незабаром брати погнали їх до озера.

Сонце якраз світило їм у вічі: променясті стяги стрибали перед ними по траві, бігали, грали, аж дивитися було боляче. А як спустилися вони у балку, проміння перестало стрибати, дробитись, а рівненько і гладенько тяглося вподовж озера: чисте плесо, мов розтоплене золото, палало-горіло; стоптана стежка, вонючі багна, оситняг, явір — все те покрилося мов золотим серпанком. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листям. З правого боку озера, обложившись зеленим очеретом, сидів Василь і щосили дудів у зелену дудку; дудка ревла-хрипіла.

— Бач, то Василь грає! — скрикнув Івась і перший побіг до його.

— Це ти сам зробив? — спитав Василя.

— Сам.

— Та ну?

— А хто б же?

Івась помовчав.

— Ану я, чи заграю?

Василь дав дудку Івасеві. Івась страх зрадів, коли дудка і в його заграла.

— Грицьку! Ось іди сюди! Бач — грає! — радіючи, гукав він до брата.

Грицько помалу наближавсь; його здержувала недавня лайка з Василем. "Певно, він і досі дметься",— думав Грицько і не помиливсь. Василь неласкаве подививсь на його, хоч нічого не сказав.

— Ось на, заграй! — тиче Івась Грицькові дудку.

Грицько узяв і почав роздивлятись.

— Це ти, Василю, зробив? — спитався він, щоб зав'язати розмову.

— Авжеж, тебе не питав,— неласкаво одказав Василь.

Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув,— товсто і хрипло загула дудка. Івась зареготавсь.

— А ловко! — сказав Грицько.— Ще якби отут дірочки попрорізувати, тоді б можна, як на сопілці, і пальцями перебирати.

— Ану, давай,— радісно обізвавсь Василь, забуваючи про свій гнів, і почав збоку прорізувати дірочки. Після сього голос дудки не так деренчав і грати стало зручніше.

— Дай і мені, Василю, ножика, я й собі зроблю,— прохав Івась.

— Возьми.

Довго мусувавсь Івась і все нічого не вдіє, то, дивись, денце зовсім одріже, то дірку під колінцем велику зробить,— не грає дудка!

— Давай я,— сказав Грицько і почав робити. Івась дививсь. Дудка вийшла тонша голосом від Василевої.

— Тепер же і я знаю! — закричав, граючи очима, Івась і знов принявся за роботу.

За сим разом дудка заграла — і таким тонким та різучим голосом, що аж усі здивувались.

— А давай усі разом заграємо! — казав Грицько.

— Давай! давай! — одказали трохи не разом і Василь, і Івась і постановилися в коло.

— Раз! Два! Три! Починай! — скрикнув Грицько.

Разом три дудки ускочили в хлоп'ячі роти, роздулися широко щоки, мов хто туди кулаки попідкладав, вип'ялися очі, і три голоси, пискучий, тонкий і товщий, зично пронеслися у вогкому повітрі над озером. То була не мистецька гра майстрів-музик, а певне, і їй не зраділи б так хлопці, як своєму незумілому гранню. Вони нічого не грали та й не вміли що-небудь грати, а так дудили, деренчали, той — своє, а той — своє. Отже, як їм мило було так дудити, як близько доходило до серця те хрипле деренчання; очі радістю грали, пальці бігали по дірочках, а щоки одно роздимались, аж червоніли. Івась, граючи, притупцьовував, Грицько розхитувався на всі боки, на що Василь, завжди непривітний, і той поводжував плечима. Про спірку, про змагання де і споминка ділася, все забулося, все те було з кимсь іншим, а не між ними; вони тепер рідні, брати, більше ніж рідні й брати,— вони майстри одного любого їм діла!

Непримітне час минав, непримітне сонце пливло до спокою; воно вже так низенько осіло; понад самою землею стоїть його іскристе коло, розстилаючи аж червоний світ по траві.

Ось уже довга тінь від очерету простяглася вподовж озера, добирається до бугорка, де грають хлопці.

— Годі! Нехай йому! — скрикнув перший Василь.— Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.— І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.

Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,— розділили її не надвоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.

Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса виступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,— де вже його по такій спеці пастись,— що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гущавини доносилося нестямне щебетання соловейків.

— Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? — обізвавсь Івась.

— А вже до гаспида! — додав Грицько...

— Чого там тільки немає! — зітхнувши, промовив Василь.

— Там, кажуть, й райські яблучка є? — спитав Івась.

— Мати розказує,— одказав Василь,— що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,— отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?

— Брат ти мій! — скрикнув Грицько.— Що, коли б я там був? — і його очі загорілися.

— А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте дворище? Що б ти робив? — спитав трохи перегодом Івась.

— Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,— більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.

— А я не так би зробив,— одказав Івась.— Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.

— А ти, Василю, що зробив би? — спитав Грицько.

Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,— так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!

— Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,— не дождавши одказу, почав знову Грицько,— там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?

Василь мовчав.

— Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,— одказав Івась.

— То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.

— А якби досягли? — спитав Івась.

— То б рознесли на шматочки!

У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвітила. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,— і не змельне — все дивиться на Ратієвщину.

— Василю! — обізвав його Грицько.

— Га?

— Ти не чув? — і він знову його перепитав.

— Ні, не розказувала,— одказав понуро Василь.

(Продовження на наступній сторінці)