— Жодного шеляга не привласнив... Умерти мені на цьому місці... Це собака Многогрішний оббрехав мене. Іуда!
Врешті гетьман засумнівався: може, й правду каже сотник?
— Ще живий? — спитав він кволо, коли Берендей затих і лежав нерухомо, як колода.
— Тільки й того, що теплий, — відповів пахолок, витираючи рукавом спітніле чоло. — Ще один раз потягнути добре києм — і вріже дуба!
— Ну, то досить! Якщо оклигає — хай живе на здоров'я. Многогрішний нахилився до Юрася.
— Ясновельможний пане гетьман, — прошепотів вкрадливо, — але ж якщо він виживе, то стане найлютішим вашим ворогом! Як можна!
— Чому він має бути моїм ворогом, коли я дарую йому життя? Навпаки, він буде мені вдячний! — сухо відповів Юрась і, підвівшись зі стільця, додав голосно, щоб присутні чули:— Хай усі бачать, що я справедливий до своїх підданих!
Він попростував до дверей. Почет розступився, даючи йому дорогу. Всі виходили мовчазні, пригнічені. Надворі Ненко з Младеном і Якубом трохи відстали.
— Аллах екбер! — прошепотів Ненко. — Цей святенник — справжнє страховисько! Невже султан і великий візир не знають, що тут робиться?.. А якщо знають, то чому терплять таке бузувірство?
Младен і Якуб перезирнулись. Теплі батьківські усмішки осяяли їхні обличчя. І хоча на шибениці погойдувались Астаматій і Варениця, хоча над Викіткою з криком кружляло чорне гайвороння, на серцях у них стало легше: Ненкова душа, видно, остаточно очистилася сьогодні від яничарського духу.
На майдані, перед шибеницями, Юрась зупинився, але дивився не на страчених, а на кількох вершників, що в'їхали до фортеці і простували прямо до нього, їхали вони поволі. Коні ледве переставляли ноги від утоми.
— Пане Йван — ти?! — аж вигукнув Юрась, упізнавши в передньому вершникові полковника Яненченка. — Чого ти тут?
Яненченко мовчки зліз з коня, кинув поводи козакові і, згорбившись, поволі наблизився до гетьмана. Стомлено вклонився.
— Нема більше ні Корсуня, ні Ржищева, ні інших міст та сіл понад Дніпром, пане гетьман...
— Як-то нема?
— Син гетьмана Самойловича полковник Семен Самойлович зненацька, несподівано для всіх нас напав з великим військом — усім полком Переяславським — і все спалив... А людей вивів за Дніпро... Тих, хто вчинив опір, вирубав упень...
В очах Юрася промайнуло шаленство. Він тупнув ногою.
— А ти?.. Де ти був, полковнику?!.
— Я оборонявся... Але ж скільки у мене козаків?
— Однак ти живий!
— А що мені було робити — пустити кулю в лоба?
— А на що ти сподіваєшся тут? Невже думаєш, що я дам тобі нове полковництво?.. Щоб проспав так, як Корсунщину?
— Я бився, Юрію... Ти ж знаєш, що я не з полохливих... Та сила солому ломить!
— Сила, сила!.. Ось почеплю вас усіх на бантину, як оцих паршивців... То буде наука іншим!
Весь гетьманський почет завмер. Ніхто не насмілювався вимовити й слова. Навіть Азем-ага понурив голову і дивився на носки своїх чобіт. Він не боявся, що гетьманський гнів може упасти й на нього, бо йому підкорялися всі яничарські і татарські загони, що розташувалися на Правобережжі, і він сам міг би в одну мить — аби тільки був на те наказ султана — почепити на бантину і Юрася Хмельницького, і всіх його полковників та сотників. Ні, він думав про інше — як доповісти в Стамбул про повне розорення Корсунщини і на кого краще звалити вину — на гетьмана чи на полковника Яненченка, щоб самому вийти сухим із води.
Один полковник Яненченко якось дивно поглянув на Юрася, і в його красивих, опушених густими віями очах загорілися недобрі вогники. Але він зразу ж пригасив їх і теж. опустив голову.
Юрась ще раз шалено тупнув ногою, скреготнув зубами, а потім швидко побіг до свого будинку і, хряснувши фарбованими дверима, зник за ними.
В неділю, на перший день масниці, Златку, Стеху, Младена, Ненка і Якуба було покликано на вечерю до гетьмана. За ними прийшли Многогрішний і Азем-ага.
Це запрошення всіх здивувало і насторожило, але ні Младен, ні Ненко, ні Якуб не посміли відмовитись, бо вже добре вивчили своєвільного і нестримного у гніві гетьмана і знали, що перечити йому в чому б то не було небезпечно.
Златка і Стеха спробували заїкнутися, що не підуть, що робити їм там, за гетьманським столом, нічого, що для них це завелика честь, але Многогрішний підвищив голос.
— Одягайтеся — і без розмові Та в найліпший одяг!.. Мали б за щастя запрошення на гетьманську вечерю!
У Златки упало серце і похололи руки. Розчісуючи коси і вдягаючись, вона пригадувала ті короткі хвилини, коли довелося зустрічатися з гетьманом, її лякав його пильний пронизливий погляд, лякало майбутнє. З дня на день вона сподівалася, що з'явиться Арсен. Але його все не було, і в неї німіли вуста від страху, що з ним скоїлося щось лихе. Втішало дівчину тільки те, що поряд неї були батько і брат, які не дадуть її безкарно в наругу.
Красуня Стеха теж принишкла, знітилася. Рожеві щоки зблідли, рухи стали повільні, невпевнені, а голубі оченята потемніли від хвилювання.
Плачучи й охкаючи, стара Звенигориха заплела дівчатам коси, одягнула в найкраще, що було, і, проводячи до порога, перехрестила обох.
— Хай береже вас мати божа, голубоньки! — прошепотіла, витираючи сльози. — Та й самі шануйтеся!
Всі мовчки вийшли на ганок. В обличчя сипнуло колючим снігом. Рвучкий холодний вітер примусив кожного щільніше застебнути кожуха. Дівчата поцілували матері руки і пішли вслід за Многогрішним. Позаду всіх важко ступав на викрикісних ногах Азем-ага.
У покоях гетьмана було жарко натоплено. Потріскували палаючі свічки. Пахло воском. У вітальні — довгий стіл, заставлений полумисками і тарілками з їжею та плесковатими пляшками з наливками та горілкою. Попід стінами стояли старшини — впереміш: українці, турки, татари. Всі стиха розмовляли, поглядаючи на двері гетьманського покою.
Многогрішний легенько постукав. Не чекаючи відповіді, прочинив.
— Гості зібралися, ясновельможний пане гетьман, — оповістив неголосно.
Через деякий час до вітальні зайшов Юрій Хмельницький. Одягнутий у чорний оксамитовий кунтуш, який відтіняв блідість його обличчя, чисто поголений, він усім видався несподівано помолоділим і святковим. Навіть чорні, як вуглинки, очі не здавалися такими холодними, бо раптовий усміх, що зринув на губах, скрасив їх і надав усьому виразові гетьмана доброзичливості й лагідності.
Всі стоячи привітали гетьмана, підняли за його здоров'я наповнені по вінця келихи. Він подякував, осушив свою чару і без зайвих слів запросив починати трапезу.
Захрумтіли на зубах солоні огірки, забряжчали полумиски, заплямкали вусаті роти.
Златка сиділа якраз насупроти гетьмана і ледве торкалася їжі. Вона опустила очі, але весь час відчувала на собі пильний гетьманів погляд і від того знічувалась, як мала сіренька пташина серед степових трав, коли у високості пропливає жорстокий ширококрилий коршак. Мов крізь сон, чула вона, як за столом поволі наростав гамір, як пили за султана, за хана, за гетьмана, за перемогу над ворогами. Хміль ударив у голови — і спалахнули суперечки. Хтось затягнув пісню, але її не підхопили, бо гетьман мовчав.
Юрась пив нарівні з усіма, але, мабуть, не п'янів. Незвичайна блідість, що ще більше відтінювалася чорним оксамитом кунтуша, палаючі очі й рухливі тонкі пальці, що весь час перебирали пацьорки скатертини, лякали гетьманських старшин, які — і п'яні — не забували, за чиїм столом сидять. Тим більше лякали вони Златку, бо жіночим серцем вона відчувала, що подобається гетьманові, а це означало для неї страшну біду.
Дівчина то червоніла, то блідла. Вона вже добре знала, що цей сорокалітній чоловік, повелитель великого, але напівпустельного краю, — людина зла і жорстока, яка не терпить, коли йому хтось перечить. Жахливі крики катованих на майдані людей, трупи, що розгойдувалися вітром на шибениці, страх, що невидимою пеленою окутав весь Немирів, — все це було їй добре відоме. Тому її серце стискувалося від жаху за себе, за своє майбутнє. Всі надії на порятунок вона покладала на батька та на брата і вірила, що рано чи пізно вони зуміють визволити її і всю Арсенову родину з неволі. Але зараз, коли вона раптом зрозуміла, що подобається гетьманові, у неї майнула думка — а чи зможуть вони тепер зробити що-небудь для її порятунку? Чи не накаже гетьман відіслати їх з Немирова, і вона залишиться тут одна і беззахисна?
Їй стало так страшно під палючим поглядом гетьманових очей, що вона, хоч і була голодна, не могла ні їсти, ні пити. До того ж всі вже помітили ту увагу, якою наділив її гетьман, і з цікавістю зиркали на неї.
За столом завовтузився Многогрішний.
— Вип'ємо, панове-браття, за ту половину роду людського, яка приносить нам радість і втіху. За жіноцтво! За тих, хто є окрасою нашої сьогоднішньої вечері.
Дзенькнули келихи — загули п'яні голоси. І тут несподівано підвівся Юрась Хмельницький, обійшов стіл і зупинився біля Златки. Наповнив її келих вишневою наливкою, майже силоміць всунув у руку.
(Продовження на наступній сторінці)