— Слова... Я теж колись так думав, — прошамкотів Многогрішний. — Все надіявся — утечу... А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?
Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти в їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою... Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив — нічого не втратив, друга втратив — половину втратив, надію втратив — усе втратив.
Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:
— Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз'ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.
Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.
Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.
Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися двері — і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.
Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.
— О холера ясна, — вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, — тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню — запалимо свічку!
Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.
— Побий мене перун! — знову загримів чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. — Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство — припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, — штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, — звільняй місце!
Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:
— А ти що за птиця?
— О, стонайцять дзяблів! Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського... Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?
— Ну й що з того, що ти — військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я — Гервасій Квочка... Чув?
— Не доводилося, — збентежився пан Спихальський.
— Отож-то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!
— А що ж ти за єден?
— Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше — вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі... А тепер і ти, і я — раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди... Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні — лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.
— О матка боска! — підскочив пан Спихальський. — То пан єсть земляк? Із Заволаного? А я з Круглика... Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку — що нового в наших краях?
— А коли пан звідтам?
— Уже чотири роки.
— А я — п'ять... Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана... Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками...
— О! Як?
— А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня... Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців — підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам'ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?
— О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання...
— Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня — притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші...
— Сто дзяблів! Лайдак! — вигукнув ображено пан Спихальський. — Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки — не як-небудь, а на мурашник... Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа...
Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх:
Пан Спихальський явно забував, що зараз він не "уродзоний шляхтич", а раб.
Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.
— Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, — сказав він спокійно. — Сам господь бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших... А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб...
— Занадто ти мудрий, пане Квочка! — вигукнув сердито Спихальський. — Пана гетьмана — і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!
Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.
Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:
— Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?
— А чим, — розважно відповів Квочка, — віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня...
— Як же він сів?
— А він не сів — ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.
— Холера ясна! Варто було б побачити таку картину... Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зо-ся, дружина пана Ястржембського, з Залісся?
— Ні, пане Мартине...
— Ти знаєш, як мене звати? — здивувався Спихальський. — Сконд? Звідки?
— Аякже! Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана...
— Но, но, не забувай, з ким говориш! — знову набундючився пан Спихальський. — Відповідай на питання!
— Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі — це всім було відомо — вчащали ви.
— Кгм... кгм... — закашлявся пан Мартин.
— А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина...
— Цо?
Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.
— Що ти сказав? — розгублено перепитав пан Спихальський. — Невже пані Вандзя...
— Про це теж усі знали, крім пана. Пан Спихальський стиснув кулаки.
— Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?
— Як перед богом!
— Прокляття! — вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. — Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло — чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..
Він раптом замовк і сів на підлогу. Безтямним поглядом втупився в куток, не звертаючи уваги на гармидер і сміх, що лунали навколо.
— Досить вам зуби скалити! — гримнув на сміхунів Арсен. — Гаси свічку! Спати пора. І ти, пане Мартине, лягай. Знайшов час для ревнощів...
Спихальський глянув на козака, але не відповів нічого. Сидів мовчки, мов закам'янів. Поволі в підземеллі стих гамір. Новоприбулі невільники трохи потіснилися, щоб дати місце старожилам, які з оханням і лайкою вмощували свої стомлені цілоденною працею тіла на тухлу смердючу солому. Хтось дмухнув на свічку, і враз настала непроглядна темрява.
Вранці наглядачі вигнали всіх надвір. Було холодно й туманно. Невільники відкочували коміри, куталися в своє дрантя, а новачки — в ще не виношене вбрання, яке все одно пропускало пронизливий холод.
Їх вишикували в один ряд під стіною. Навпроти стояв сам хазяїн — Гамід. Позад нього — кілька турків-наглядачів. "Поженуть на роботу", — подумав Арсен, гадаючи, куди ж пошлють його.
(Продовження на наступній сторінці)