— Ні, дідусю, — втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, — якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки днів піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром повернеться.
— А й справді, — замислився Момчил. — Мені не випадає їхати. Доведеться тобі. Марійко, супроводжувати наших гостей.
Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд
— Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан-джійок! Марійка варта доброго юнака.
— Дідусю! — зашарілася дівчина.
— Не буду, не буду, внучко! Іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. І не барись. Ви повинні через годину вирушити.
Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихальський помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.
На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.
Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з-за моря. Арсен і Марійка вирушили в дорогу. Ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.
Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках, їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.
Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ — текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.
Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.
— Оце й Рудник, — сказала Марійка. — А ген і маєток спагії!
То був кам'яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя — селян-кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.
Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір'я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.
Що за люди? Кого вам? — блимнув круглим совиним оком.
— Ми хочемо бачити господаря, — сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. — Відчини, будь ласка, чоловіче.
Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір'я.
— Прошу сюди, на лавочку, — зігнувся турок. — Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.
Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.
— Хай ага почекає тут, — промовив старий. — Господар зараз вийде.
Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.
— Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, — вклонився Арсен. — Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.
Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м'яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.
— Мені казали, що ти маєш до мене справу, — промовив глухо турок, відступаючи на крок.
— Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників...
— Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.
— Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен. Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:
— Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.
— Чи не можна було б глянути на них?
— Чому ж? Ходімо. Вони вийшли на подвір'я.
Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам'яниці.
— Випусти отих ледацюг, — наказав господар. Сторож брязнув ключами.
— Виходьте! Ви! — гукнув, одімкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?
З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудні, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.
— За цих дорого не візьму, — проскрипів спагія. — Купуй, якщо бажаєш!
Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.
— Здорові будьте, люди! — привітався він схвильовано.
— Здоровий будь, молодче, — врізнобій відповіли ті.
— Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?
— Нестора Сірка? — здивувалися невільники. — Хто ж. ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?
Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.
— Та відповідайте ж, коли вас питають! — крикнув гнівно.
— Його нема серед нас, — відповів один тихо.
— Немає? А де ж. він?
— Господар продав його... Кажуть, на галери...
— Продав? Коли?
— Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п'ятдесят, але він ще міцний.
Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.
— Може, ви знаєте, куди його повели? — спитав тихо.
— Де там! — відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. — Повели — та й кінець... Сам спагія не знає куди... — Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: — А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?
— Так, — безнадійно махнув рукою Арсен. Невільники враз загаласували:
— То викупи нас!
— Синку, вік бога молитимемо за тебе!
— Все майно віддамо, коли прибудемо додому... Всі, наче домовившись, упали на коліна. Арсен аж сторопів і розгублено глянув на спагію.
— Чого вони? — спитав той здивовано.
— Просять, щоб я викупив їх.
— Ну, й що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Купуй! Для мене вони — зайві роти. їдять як не в себе! А роботи з них — катма!
Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні...
Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали: — Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!
— Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки...
— Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!
Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, — в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому — твердо, мов камінець, замуляло почуття обов'язку. Невільників усюди багато — всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?
Однак почуття жалю перемогло. "Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам".
— Скільки хочеш за них, ага?
Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.
— — За всіх — п'ятсот курушів.
— Це багато. Двісті. І ні куруша більше!
Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п'ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.
Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:
— І ні куруша більше!
— Діла не буде! — затявся спагія. — Ти хочеш мене обманути, гяуре!
— Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?
— Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.
— Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.
— Ну, чотириста мусиш дати.
— Двісті п'ятдесят. Це моє останнє слово.
(Продовження на наступній сторінці)