Дізнавшись про втечу Гаміда, Младен, розповідали, не злазячи з коня, повернув чагін і помчав на розшуки. З'явився тільки на другий день, почорнілий, з червоними чи то від безсоння, чи від сліз очима, згорблений і зразу постарілий на двадцять років. У його очах світилася невимовна туга.
Він із своїми людьми об'їздив усі гірські дороги і стежки, обшарив навколишні долини, облазив кущі і провалля. Ніде ніякого сліду. Тільки одному загонові, що пробрався аж у підгір'я, де нишпорили турецькі роз'їзди, пощастило натрапити на діда-пастуха, який напередодні бачив вершника в гайдуцькому одязі. Вершник тримав перед собою якийсь великий клунок — пастух не розгледів здалеку, що саме, — і швидко мчав у напрямку Загори. Коли сказали про це воєводі, він наказав припинити пошуки. Він зрозумів: то Гамід з його дітьми їхав до бейлер-бея. Тепер ніяка сила не вирве Ненка і Златку з їхніх пазурів.
Настали сумні дні у Чернаводі. Анка тяжко захворіла, і всі боялися за її життя. Младен схуд, почорнів і почав на виду у всіх сивіти. Гайдуки ходили опустивши голови. Послані воєводою в За-гору вивідачі повернулися майже ні з чим. Підтвердили тільки те, що вже знали всі мешканці Старої Планини і підгірських долин, — діти воєводи потрапили до рук бейлер-бея.
Незважаючи на горе і тяжкі переживання, Младен не забув про мене. Кожного дня присилав лікаря, а іноді приходив і сам. Сяде на стілець, охопить голову руками і невидющими очима дивиться перед собою. Я пробував заговорити з ним, утішити його. Та на мої слова розради він тільки махав рукою, ніби казав: "Ти добрий чоловік, Якубе, дарма що турок, і слова твої ідуть від серця, і я ціню тебе за це і люблю, як колишнього товариша. Але ж від твоїх слів мені не легше, і ти, друже, сам це добре знаєш". Виходячи з кімнати, тихо роняв:
— Спасибі тобі, Якубе.
За що — спасибі? За те, що втішав? Невелика праця! Мені хотілося щиро, по-дружньому допомогти Младенові, але я не вмів і не знав, як це зробити.
Через деякий час я дізнався про новий підступний і мерзенний удар, якого завдав мені Гамід.
Я вже почав видужувати, потроху ходив і чекав тієї хвилини, коли зможу повернутися до своїх. Я не мав ані найменшого сумніву, що Младен відпустить мене в ту ж мить, коли я забажаю цього. Та я не знав, що над моєю головою вже зібралися такі зловісні хмари, яких не розжене ніякий вітер.
Одного разу до мене зайшов Младен у супроводі двох гайдуків, які вели зв'язаного яничара. Гайдуки вийшли, а яничар залишився стояти посеред кімнати.
— Він має невтішні вісті для тебе, Якубе, — сказав воєвода. — Тобі не можна повертатися до своїх.
— Чому? — аж скрикнув я.
— Гамід зараз у великій пошані у бейлер-бея. Йому пощастило переконати його в тому, що зрадник ти, що ти видав мені листа паші і всі паролі. Тебе оголошено поза законом... За тебе, живого чи мертвого, оголошена винагорода.
— О аллах! — простогнав я, вражений звісткою в саме серце. — Невже це правда?
— Правда, ага, — підтвердив яничар. — У нас тільки й говорять про це після розгрому спагіїв у долині Бялих скель.
Младен плеснув у долоні. Ввійшли гайдуки і вивели полоненого.
— Тепер мені зрозуміло, — сказав Младен, коли зачинилися двері, — чому Гамід стріляв у тебе і чому він видав усі ваші таємниці... Ми захопили військову касу — вона порожня. Очевидно, Гамід чи ще перед походом, чи після того, як погодився іти разом з тобою до бейлер-бея, викрав гроші, а щоб замести сліди, вирішив звалити все на нас. Він розрахував точно: гайдуки за такі важливі відомості його не вб'ють, зате під час нападу на полк розграблять полкову касу, і він сховає кінці в воду. А щоб відвести підозру від себе, він намагався убити тебе, щоб потім безкарно обвинуватити в зраді... Хитро?.. Викрадення Ненка і Златки, що теж було ним добре обдумане, ще більше допомогло йому. Тепер його вітають як героя. Ще б пак, — полонив дітей гайдуцького воєводи, забив двох гайдуків і сам вирвався з ув'язнення! Йому вірять, бо нема підстав не вірити, і нагороджують, підвищують у чині і навіть видають грошову допомогу для придбання одягу, зброї і коня... А тебе вважають зрадником.
— Клянусь небом, я відомщу йому! — вигукнув я, уявляючи, яким нелюдським мукам піддам свого ворога, коли спіймаю. — Младене, дай мені зброю! Дай мені коняі Я повинен викрити і покарати негідника!
Але Младен остудив мій запал.
— Тебе зразу ж схоплять яничари. Не треба поспішати. Треба все обдумати... Я теж палаю бажанням якнайлютіше помститися над Гамідом за дітей. Я вже дав наказ вірним людям, щоб вони вислідили його і вбили, як собаку! Якщо і ти візьмешся за цю справу, то я впевнений, що Гамідові недовго залишилося жити... Але ти не можеш з'являтися відкрито в ставку бейлер-бея, де, напевно, перебуває Гамід. Тобі треба змінити зовнішність. Так змінити, щоб найближчий товариш не впізнав.
Младен говорив розумні речі. Я слухав уважно. І тут мені спало на думку стати дервішем або краще меддахом. Я знав безліч розпирали мої груди. Я дивився на сите, самовдоволене обличчя спагії, на золоті персні на товстих пальцях, на дорогі килими, що висіли на стінах, на всю розкіш, яка оточувала мого ворога, і пригадував постріл у спину, викрадення Ненка і Златки, загибель мого загону, обвинувачення мене в зраді. Хіба до співу було мені в той час?
Тож не дивно, що мій голос, коли я почав співати, задеренчав, як розладнаний саз. Потім він зміцнів, але все ж у ньому відчувалося хвилювання. Гамід підозріло поглянув на мене і вже не зводив очей з мого обличчя. Невже він запідозрив що-небудь? Невже догадався, що під личиною меддаха приховується його колишній товариш по зброї, якого він так ганебно зрадив?
Бачачи напружене обличчя господаря, слуги і домочадці теж зберігали могильну тишу навіть тоді, коли я співав жартівливих пісень. Усім ніби заціпило.
Я мимоволі ліктем намацав під джеббе пістоль — він був заряджений важкою свинцевою кулею. Це трохи заспокоїло мене.
Нарешті я взяв останній акорд на сазі і відпив з глечика трохи айрану.
— Ти непогано навчився співати, Якубс, — раптом промовив Гамід. — Спасибі — розвеселив старого друг"!
Коли б піді мною провалилася земля, коли б небо упало на голову, це не більше здивувало і приголомшило б мене, як ці слова. Я одразу зрозумів: якщо в цю ж мить не покінчу з Гамідом, то потім буде пізно. Я зірвався на ноги, вихопив пістоль і, майже не цілячись, бо було близько, вистрілив у нього.
Гамід голосно крикнув і схопився за плече. "Погано влучив", — подумав я і, відкинувши тепер уже непотрібний пістоль, з кинджалом ринувся до нього. Жіночий крик на галереї наче підстьобнув мене. Ще два кроки — і зчепився б з Гамідом вручну. Та хтось ззаду плигнув мені на спину і звалив додолу. Мені скрутили руки, ударили чимось тупим по голові. Я ще борсався, намагався вирватись, та сили були нерівні. Два велетні-охоронці тримали мене, як люті пси.
Блідий, переляканий на смерть Гамід, поглядаючи на ліве передпліччя, з якого цебеніла кров, вигукнув:
— Заткніть йому ганчіркою рота! Закуйте в кайдани і відведіть у підземелля! Це не меддах — це підісланий убивця! Я потім допитаю його!
Мені не дали сказати й слова. Грубі руки заткнули в рога мій власний каук. Охоронці вивели на подвір'я, одягнули на мене обруч з цепом і кинули в це підземелля...
З голови юшила кров, праве плече від вивиху розпухло і нестерпно боліло. Спочатку, не знаю — чи довго, приголомшений тим, що сталося, я непорушне лежав на холодній підлозі. Потім біль нагадав мені, що я живий і мушу думати про себе.
За довгі роки мандрів я багато чому навчився, в тому числі й мистецтву лікувати. Я помітив, що людям потрібні не тільки пісні і звуки мого саза, а й слова втіхи й поради, уміння затамувати кров чи, навпаки, пустити, якщо її, зіпсованої, надто багато збереться в тілі. Я вчився у мандрівних дервішів-мудреців, у знахарів і в столичних лікарів, які у відповідь на мої пісні і розповіді про далекі, не бачені ними краї розкривали переді мною таємниці своїх знань. Я знав різні трави і коріння, що допомагають при слабуванні, умів управити вивих чи до ладу скласти поламані кістки.
Тож коли біль нагадав мені, що я живу, я підвівся, сорочкою перев'язав рану на голові, а потім лівою рукою, допомагаючи ногами, вправив вивих плечового суглоба.
Поволі біль почав стихати. Натомість мене обсіли тяжкі думи. І до цього часу я не можу їх позбутися, не можу відігнати од себе.
Так страшно для мене закінчились мої багаторічні намагання помститися Гамідові. Замість радощів перемоги, я пізнав гіркоту поразки й зневаги. Гамід живцем поховав мене в цій холодній затхлій норі, щоб дати відчути мені, як я вмираю. Іноді пін приходить до мене, б'є нагайкою по голові, примовляючи: "У тебе занадто чіпка пам'ять, Якубе! Чи не так? Але я виб'ю її з твоєї голови. Будь певен, я доможуся цього, хоча б довелося розкраяти твого черепа!"
Багато років триває це катування побоями, голодом, холодом, самотністю і темрявою. А коля закінчиться — відомо одному аллахові!
— Все на цьому світі має свій початок і свій кінець. Не треба впадати у відчай, Якуб-ага. Коли-небудь скінчиться це лихо, — втішив старого Арсен.
— Авжеж, коли-небудь скінчиться, — в голосі меддаха забриніла гіркота. Та він зразу ж перейшов на інше. — Ти мудрий, козаче, і добре говориш по-нашому... Звідки ти? Хто ти?
(Продовження на наступній сторінці)