«Князь Кий» Володимир Малик

Читати онлайн роман Володимира Малика «Князь Кий»

A- A+ A A1 A2 A3

Дубок і Всеслав понесли князя Добромира. Княгиня Іскра і княжна Цвітанка подерлися слідом за ними. Боривой відступав позаду, готовий випустити стрілу в першого ж переслідувача, котрий наважився б наздоганяти їх.

Уступ над прямовисною кручею був зовсім невеликий, але достатній, щоб там розташувалося кілька втікачів. Всеслав і Дубок поклали князя під стіну — і княгиня та княжна відразу схилилися над ним, намагаючись якоюсь мірою зменшити його страждання. А вої повернулися назад, до Боривоя, і, загородивши стежку щитами, приготували луки і мечі для останнього рішучого бою…

ПОЛЯНИ Й УЛИЧІ

Кий і Щек обережно наблизилися до густого куща шипшини, де стояв Хорив, і глянули з кручі вниз.

На протилежному боці яру, на невеликому плоскому уступові, причаїлося троє — один чоловік і дві жінки. Чоловік лежав горілиць під самою стіною, і старша жінка поправляла йому на нозі закривавлену пов'язку. А молодша, власне, отроковиця, а не жінка, заломивши руки, з жахом дивилася, як на вузькій стежині, що вела до їхнього схову, простоволосий юнак, майже підліток, прикриваючись щитом і поволі відступаючи вгору, списом відбивався від трьох гуннів, що з оголеними шаблями насідали на нього.

В бур'яні, на дні яру, пронизані стрілами, вмирали два юнакові одноплемінники. Але вмирали недаремно: побіля них корчилися в передсмертних судорогах два гунни.

— Це, напевно, уличі! Або тиверці! — скрикнув Кий. — Тому юному сміливцеві довго не протриматись! Допоможемо йому, братове! Порятуємо тих нещасних! Поспішаймо!

Брати цілилися недовго, різко свиснули три стріли — і два нападники, мовби наткнувшись на невидиму перепону, упали й покотилися донизу, на дно яру. А третій, що стояв нижче, раптом випустив з руки шаблю і злякано оглянувся. Побачивши на кручі трьох воїнів з наведеними на нього луками, він упав на коліна і заблагав пощади.

— Не стріляйте! — наказав Кий братам і, стрибнувши з кручі, шурхнув по майже прямовисній глинистій стіні донизу.

Брати кинулися за ним.

Зв'язавши полоненого і забравши зброю, всі троє швидко подерлися нагору, де ні живі ні мертві стояли, обнявшись і все ще не вірячи, що врятовані, дві жінки й отрок років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Однак вони не зовсім довіряли і своїм рятівникам, бо затиснули в правицях списи.

— Не бійтеся нас! Ми поляни! З роду русів! — гукнув Кий.

— Ов? — подала голос старша жінка, не опускаючи списа.

— Клянусь Світовидом! Мене звати Києм, а моїх братів Щеком та Хоривом.

— Чого вам треба?

— Ми врятували вас, а тепер хочемо допомогти вам! Хто ви?

— Це улицький князь Добромир, — показала старша жінка на пораненого, — я княгиня Іскра, а це наші діти — Цвітанка та Боривой.

Княгиня опустила спис і знеможено сіла біля князя. Княжич і княжна теж опустили зброю.

— День добрий, — привіталися брати. — Дякуйте богам, що порятували вас!

— Доброго вам здоров'я, милі отроки, — тихо озвався поранений князь, силкуючись підвестися. — Дякую вам за нас усіх! Ви врятували нещасного улицького князя і його родину…

До нього нахилилася княжна:

— Отче, тобі важко говорити!

Але він заперечно похитав головою:

— Нічого, доню… нічого… Хоча мені й важко, зате я знаю, що ви тепер врятовані єсте і будете жити!

— Ти також, отче.

— І я… звичайно…

Останні слова князя прозвучали непереконливо. Кий міг би заприсягтися, що він не вірив у те, що житиме. Вигляд у нього був зовсім поганий. Очі хворобливо блищали, на лобі висіялися дрібні росинки поту, на губи впала чорна смага, а груди під закривавленою пов'язкою здіймалися часто і важко. З напіврозкритого рота зі свистом виривалося повітря. По всьому було видно, що душі предків уже стоять над ним і кличуть у далеку мандрівку, з якої ніхто ніколи не повертався.

Було йому років під п'ятдесят. Обличчя мужнє, помічене кількома старими шрамами. У розпатланому спітнілому чубі блищала сивизна. Важкі міцні руки безперервно шарили по траві, мовби шукали щось, або судорожно стискували держак меча, і з цього можна було зрозуміти, що чоловікові дуже боляче і дуже важко.

— Князю, що ж сталося з плем'ям уличів? — спитав Кий, вражений тим, що побачив.

Ім'я князя Добромира було йому добре знане. Та й хто не чув про сміливого князя уличів, котрі сиділи в степу? Слава про нього летіла попереду прудких стріл улицьких воїв. Копита Добромірового коня торували не раз шлях до Дону проти кочовиків, котрі вогненними смерчами налітали на мирні поселення уличів, та на Дунай — проти гуннів, котрі після смерті Аттіли розпалися на окремі племена і розбрелися хто куди.

Що ж трапилося з уличами тепер? Чому князь Добромир опинився тут, далеко від своєї землі, без воїв, лише з жоною та дітьми, тяжко поранений, майже при смерті?

Подібні почуття відбилися на обличчях Щека і Хорива.

Князь болісно усміхнувся і, перемагаючи слабість, промовив:

— Не дивуйтеся, отроки… Як і всьому на світі, славі людській є свій початок і свій кінець… Прийшов і мій день. Разом скінчилась і слава, і могутність мого племені, а тепер, мабуть, докінчується і моє життя… З-за Дністра, наслана нам за гріхи, ввірвалася гуннська орда Ернака і покотилася по землі уличів, спалюючи на своєму шляху весі, витолочуючи посіви, убиваючи чоловіків, а улицьких жон і отроковиць тягнучи в рабство, щоб продати ромеям… Я ледве встиг зібрати горстку воїв, як Ернак напав на нас біля Крем'яної гори… До вечора ми стояли непорушно, не відступали ні на крок, та гунни вкрили все поле, мов галич, і оточили нас зі всіх боків… Боги відцуралися від нас, дозволили ворогам підтоптати нашу силу… Мої вої упали мертвими, а вільні й горді уличі знову стали рабами гуннів, як і за життя кривавого Аттіли…

Князь Добромир замовк і в знемозі заплющив очі. На губах у нього показалася кров. Цвітанка витерла її рукавом своєї сорочки.

— Йому не можна так багато говорити, — глянула на Кия з осудом, ніби той був винен, що князь так розговорився.

— Я мовчу, — сказав Кий і тільки тепер пильно подивився на отроковицю.

Їхні погляди схрестилися.

Схрестилися ненадовго — на коротку хвилину. Та їм обом здалося раптом, що ця хвилина тривала довго-довго, цілу вічність — така вона була несподівано тривожна й радісна, хвилююче-бентежна і щаслива. На цю коротку мить для них раптом зникло все, що оточувало їх, — і поранений князь-отець, і знеможена княгиня-мати, і брат, і полонений гунн, і кинуті напризволяще коні, і весь білий світ. Один Світовид своїм золотим ликом заглядав з голубого неба у їхні молоді серця і мовби кликав, манив до себе у незнані, незвідані далі.

"Якась незвичайна дівчина, — подумалося Києві. — Змучена важкою, небезпечною дорогою, нажахана переслідуванням смертельних ворогів, з засмаглими, пошерхлими, потрісканими на пекучому сонці і степовому вітрі обличчям, губами й руками, в розідраному закривавленому батьківською кров'ю одязі — і все ж така несподівано гарна!.. Очі — як чисті плеса Росі, коли в них відбивається бездонна голубінь небес! Коси — густі та буйні, кольору стиглої пшениці. А станом — гнучка й струнка, як молода берізка… Чи й є така серед наших полянок?!"

Тим часом Цвітанка думала майже те ж саме:

"Ось мій рятівник! Якби не він з братами, отець і Боривой досі лежали б мертві на дні цього чужого яру, а мене з мамою гунни тягнули б у страшну осоружну неволю… Який він сильний, мужній і гарний! Який ніжний, ласкавий у нього погляд!.. О безсмертні боги, покарайте мене за те, що я, замість того, щоб думати про умираючого отця, загиблих у бою братів і родовичів, про нещасну матір, думаю зараз про цього чужого красеня воя!"

Вони не перекинулися між собою жодним словом, та німа мова поглядів сказала їм більше, ніж усі слова на світі. Вони обоє зрозуміли, що відтепер не буде для них спокою, не буде щастя-радості, якщо не матимуть змоги заглядати одне одному в вічі, голубити одне одного ласкавим закоханим поглядом. Почервонівши, Цвітанка відвела погляд убік.

А Кий сказав:

— Не будемо баритися — треба якнайшвидше добратися до нас, на Рось… Там волхви замовлять пораненому кров, покладуть на рани свою чудодійну мазь, перев'яжуть — і, може, боги допоможуть князеві одужати… Не остання також річ — попередити наші полянські роди про небезпеку. Якщо гунни подужали уличів, то захотять напасти і на інші племена. Забереться вовк у кошару — всіх ягнят виносить! — і звернувся до братів: — Допоможіть, братове, підняти князя!

Вони знесли Добромира вниз, і поки молодші брати влаштовували його в цупкій, міцно прив'язаній поміж сідел попоні, Кий підійшов до полоненого гунна — розв'язав йому ноги.

Той спідлоба глипнув на юнака чорними, як вуглини, очима, поволі підвівся.

— Як тебе звати? — спитав Кий. Гунн мовчав.

Кий ткнув себе в груди пальцем:

— Я Кий… Кий… А ти?

Гунн, здається, зрозумів, чого хоче від нього цей рудоволосий велетеньслов'янин, і коротко крякнув, ніби ворон:

— Крек.

— Крек?.. От і добре, що ти почав розуміти мене, — сказав Кий зраділо. — Тоді, може, відповіси, що задумав каган Ернак? Поверне він назад, у свої становища, чи має намір напасти й ще на кого-небудь?

(Продовження на наступній сторінці)