Ігор не помічав його, як не помічав і всіх інших, хто зібрався тут, окрім своєї сім’ї. Він притьмом кинувся до них.
— Ярославно! Княгине! — зірвалося з його уст.— Ладонько моя!
Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому на груди.
— Княже мій!
Ні на кого не зважаючи, Ігор поцілував її в мокрі від щасливих сліз очі, в тугі, по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував, а доньку, найменшеньку, кілька разів підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.
Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна — князя Всеволода, глянув на ошатно вдягненого чоловіка, що напружено і невідривно дивився на нього. Вигукнув:
— Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? — і, простягнувши руки, обняв його. — Я радий вітати тебе, княже, на сіверській землі! Мій дім — твій дім! Брат моєї жони — завжди бажаний тут гість!
Володимир спалахнув радістю, щоки його почали поволі рожевіти. Він міцно потис Ігореві руки, теж обняв його.
— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате мій! Правду сказати, не без страху я їхав сюди. Боявся, що слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже і до тебе дійшло, як наздоганяло мене всюди, де я з’являвся, і ти вирядиш мене на всі чотири вітри...
Ігор нахмурився.
— Я не боюся твого вітця, а мого тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в лісах не перевелася — втішайся ловами, а нападуть половці — захищайся. Путивльці — воїни знатні!
— Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут справді гарно, як у нас у Галичині, а головне — тихо, спокійно. Буде змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе, що бачив, чув, що пережив.
— Ти книжник, наскільки я пам’ятаю?
— О! Я зріс серед книжок!
— Тут матимеш час читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна глянула на нього вдячними щасливими очима.
— Так, ладо мій! Володимир може у нас гостювати доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича... А тепер прошу всіх до господи — за стіл!
Після вечері, на якій були присутні, крім князів, бояри, воєводи та ліпші мужі, у гридниці зосталися лише свої — Ігор та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл з порожнім посудом після пиру.
— Ходімо від цього безладу до нас у світлицю — посидимо по-сімейному.
Всі перейшли в князівський терем, у простору хоромину.
Тут було чисто, прохолодно, пахло воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.
Ігор та Ярославна з дітьми сіли по один бік столу, гості — по другий бік. Старший чашник вніс холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.
Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля вікна — взяв до рук.
— Дозволите? — глянув на Ігоря та сестру.
— Просимо, просимо! — загукали всі.
Володимир пройшовся пальцями по струнах, вслухаючись у їх звучання, а потім тихо заспівав:
Не буря соколи занесе
через поля широкая —
галиці стади біжать
ко Дону великому.
Комоні ржуть за Сулою —
звенить слава во Києві...
Його сильний, приємний голос заповнив собою всю світлицю, зачарував серця тих, хто сидів за столом. Сам співець теж був захоплений піснею і звучанням струн — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не згас у найдальших закутках терема. Володимир був красенем, разюче схожим на сестру, тільки риси обличчя його були різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.
— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її любить співати мій учитель Славута. Звідки ти знаєш її?
Володимир лагідно усміхнувся.
— Ну як же! Я ж зять князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його співець і друг. Я не раз чув від нього пісні славетного співця. Більше того, під час нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він подарував мені переписані ним власноручно пісні Янові. Тож не дивно, що я багато з них знаю напам’ять.
— Аж дивно, що князь сам став співцем, — вставив слово Всеволод. — Я не пам’ятаю випадку, щоб таке трапилося коли-небудь у роду Рюриковичів.
— Ну, чому ж, ладо мій, — поправила його Ольга Глібівна, — кажуть, князь Ярослав Мудрий, предок наш, і пісні співав, і на гуслях знатно грав, і книги писав. А Володимир Мономах — теж... То чому ж мій двоюрідний брат Володимир не може бути співцем? Навіщо ти йому завдаєш прикрощів?
Вона заперечила мужу, але з такою доброю обеззброюючою усмішкою і таким люблячим поглядом, при цьому прихилившись до нього і цмокнувши його малиновими устами в плече, що він тільки розвів руками і погладив її по пухнастій косі.
— Ну, люба моя, я сказав це не з докором князю Володимиру, а просто здивувався, що він так гарно співає, — забубонів він, намагаючись виправдатись.
Усі засміялися, бо знали, як сильно Всеволод закоханий у свою красуню-жону і як вона верховодить над ним. Це була примітна пара: високий, ставний, плечистий, запальний князь і невеличка, гарненька, мов котятко, княгиня Ольга. І от цей велетень, ярий у гніві та в бою, мов тур, незмінно пасував перед своєю коханою, котра чарівною усмішкою та ніжним поцілунком усмиряла його найбуйніший гнів і все повертала по-своєму. Зараз він зніяковіло виправдовувався перед нею, мов хлопчисько.
Здивований князь Володимир Ярославич вступився за нього:
— Сестронько, що-бо ти! Князь Всеволод і в думці не мав завдати мені прикрощів. Хіба уміння грати та співати чимось принижує будь-кого, навіть князя? Мій батько, князь Ярослав, і грає, і співає, хай здоров буде! А дідусь Володимир, царство йому небесне, просто кохався у співах та в музиці, як і в книгах. Мабуть, і я перейняв від нього у спадок цю любов, бо відняти у мене пісню та книгу — значить вийняти душу з тіла, відняти життя.
— Як цікаво! Так ось ти який, братику! — вигукнула Ольга. — Вся Русь тебе знає! Вся Русь про тебе говорить! А ми, твої найближчі родичі, пізнаємо тебе останніми, та й то від сторонніх людей. Розкажи, будь ласкав, про себе та про своє життя, Володимире! Прошу тебе і всі ми просимо! Ну ж!
Під бурхливим натиском цієї маленької княгині, своєї двоюрідної сестри, Володимир Ярославич відчув, що теж ніяковіє і не має сили відмовити їй. Він збентежено обвів поглядом присутніх. Але всі, навіть Ярославна, підтримали Ольгу:
— Просимо, княже! Розкажи!
Володимир гірко усміхнувся. В його сумних очах залягла глибока туга. Він запитально глянув на Ігоря, ніби просив, щоб той увільнив його від такого важкого для його душі обов’язку, але Ігор схвально кивнув головою, а вголос прорік:
— Просимо, брате. Тут усі свої, усі тебе люблять і співчувають тобі. Поділися з нами своїми бідами — і ми їх візьмемо на свої серця. Тобі ж буде легше!
Володимир зітхнув.
— Хай і так. Тоді слухайте.
2
(Продовження на наступній сторінці)