Гм, що не кажи, а цей киювський войвода має головуї Шкода, що такий упертий і непідкупний, а то б дав йому під його руку тисячу або й тумен — і хай би позмагався з самим Субедеєм, що вже постарів! І ще видно було б, хто з них вправніший у військовому мистецтві!
Ніхто не порушував жодним словом роздумів Саїн-хана. Темники стояли мовчки. Кожному було ясно, що останнє слово все одно за Батиєм. Та він їх, здається, і не питав — обмежився відповіддю того завжди похмурого, заглибленого в себе киянина, якого чомусь уподобав і тримав при собі.
Один Субедей, відкривши своє старе вовче око, проскрипів:
— Саїн-каане, мені здається, ми даремно гаємо тут час. Середина зими, а ми топчемося на одному місці... Монгольський кінь застоявся, а він повинен мчати, як буря! Як ти гадаєш?
Батий ще раз зміряв поглядом вапнякові стіни фортеці, перед якою застряв, а потім глухо кинув:
— Я теж так думаю... Піднімайте військо — і впереді На Володимир!
4
Тан! Тан! [101] почулися попереду вигуки дозорців, що зупинилися на горбі, звідки відкривалася широка долина якоїсь великої ріки.
Добриня переглянувся з Іллею. Дон! Добралися, нарешті, до таємничого Дону, до землі незнаної, за якою, кажуть, зовсім недалеко ще таємничіший Ітиль, тобто добре відома Волога, Влага, Волга, велика північна ріка!
Що там їх жде — за Доном, за Ітилем?
Янка почала одужувати, але була ще така слабка, що вони і далі тягнули її на ялинках. Всіма правдами і неправдами намагалися роздобути їй зайвий казанок сорби чи шматок м'яса, щоб підгодувати дівчину. А коли не щастило, переполовинювали свої пайки і залишали їй на сніданок.
— Завезуть нас на край світу,— прошепотіла вона.— Там. і загинемо!
Вони промовчали і наддали ходу. Як би тяжко не було, а нове манить. Хотілося швидше поглянути на той далекий половецький Дон, чи Тан, як перехрестили його монголи, про який стільки побутувало розповідей у Київській землі! Це ж тут, на Дону, на Дінці, мучилися в половецькій неволі тисячі полонеників з Київської, Переяславської та Сіверської україни. Звідси декому з них щастило втекти і розповісти землякам про нестерпні муки, яких зазнавали там наші люди.
А Ітиль ще далі! А монгольська неволя ще тяжча!
Попереду поволі сунулися сани з квадригою. Стояла відлига, і десятеро коней з натугою тягнули їх по рихлому снігу. Обабіч, готові кинутися на підмогу і підштовхнути чи витягти з приметеного невидимого ярка, їхало верхи десятків два дозорців. Жадігер не відставав — пантрував за саньми, як за дорогоцінним скарбом. Та так воно й було, бо квадрига належала самому Батиєві!
З горба стало видно Дон і задонські простори, вкриті лісами, перелісками та чагарями, приметеними сірим від вологи снігом. Улоговиною спускалася вниз валка. Вона поволі сповзла на берег, а потім і на Дон, довга, рухлива, мов змія.
На березі Жадігер розпорядився розтягнутися, не товпитися при переправі через ріку, але сам від саней та охоронців не відставав. І коли квадрига з'їхала на лід, тримався поряд з нею.
Добриня з Іллею та з Янкою лишилися трохи позаду.
Посеред ріки раптом почувся оглушливий тріск криги, і майже одночасно — розпачливий крик вершників, що почали разом з кіньми провалюватись у воду.
Квадрига першою зникла з виду — її ваги не витримав підмитий бистриною лід, і вона швидко пішла на дно, прихопивши з собою і сани, і коней, і погоничів, що тримали їх за вуздечки.
Посеред Дону утворилася заповнена уламками криги велика ополонка, в якій борсалися коні та люди, що, затягувані течією, зникали в темній холодній глибині.
Крик жаху сколихнув усю валку, що враз зупинилася. Люди застигли на місці, боячись ворухнутися, щоб і під ними не проламався лід. Кілька вершників, що їхали позаду, теж зупинилися, щосили натягнувши поводи загнузданих коней.
А з ополонки ще чулися окремі поклики про допомогу: кільком потопаючим пощастило схопитися руками за кромку криги. Сильна течія затягувала їх униз, але вони щосили трималися, намагалися вилізти наверх. Та вилізти не могли: мокрі руки ковзалися, ні за що було вхопитися...
Добриня ринувся вперед. Ілля заступив йому дорогу.
— Ти куди, божевільний? Утопишся!
Добриня вирвався з його чіпких рук, гукнувши на ходу:
— Бережи Янку!
А сам підбіг до найближчого вершника, схопив туго скручений, причеплений до задньої луки сідла аркан і метнувся до ополонки. Там хтось відчайдушне боровся зі стрімкою течією, що затягувала під лід. Видно, сили залишали нещасного, бо він уже не кричав — лише рикав, як поранений звір, витягнувши поперед себе скоцюрблені руки, що ковзали по льоду і не мали за що вхопитися.
— Тримайся! — гукнув Добриня і, лігши на лід, почав поволі підповзати до ополонки.— Я зараз допоможу тобі!
Наблизившись кроків на десять, швидко розв'язав аркан, одну петлю, меншу, натягнув собі на зап'ястя, а другу, більшу, разом з усім арканом метнув потопаючому. Той зразу ж спіймав її і затис у кулаці.
— Тримаєшся? — спитав Добриня. Той мовчки кивнув головою.
— Тягну!
І Добриня почав тягнути аркан до себе. Але тут збентежено помітив, що сам поволі сунеться до ополонки. Він зрозумів: у нього не було ніякої опори, щоб витягти потопаючого, адже ні за що триматися на слизькій поверхні льоду.
Він попустив аркан. Оглянувся, щоб знайти допомогу. Та ніхто не поспішав хоч чим-небудь допомогти йому. До всього заважала канта, що боляче впиралася в шию.
Що ж робити? Кликати на допомогу? Та чи витримає крига? Недарма ж ніхто не зрушив з місця — всі бояться провалитися.
Він знову безпорадно оглянувся. Цю його безпорадність зрозумів потопаючий і, цокаючи від холоду зубами, уперше подав голос:
— Добрине, ч-чекай! Я зараз д-дістану н-ножа!
З несподіванки Добриня стрепенувся. Та це ж сотник Жадігер! Це ж його голос! Він навіки запам'ятав його. Ніколи і ніде не сплутає з ніяким іншим! Як же він його зразу не впізнав? Правда, з-за кромки криги виглядає лише півголови, прикритої шапкою, але тепер він його добре уявляє всього — і плоске, з дьобатим носом обличчя, і широкі вилиці, і вузькі, з важкими повіками очі...
Очі ворога!
Він мимоволі глянув на свою руку, що тримала аркан, і на аркан, що простягнувся до Жадігера, і зціпив зуби. В одну мить, як блискавка, сяйнув спомин: це було років зо два тому, навесні, відразу, як татари погромили донських половців і Жадігер узяв його собі за раба і приставив до кінського табуна конюхом. Одна з маток якраз перед тим, як ожеребитися, потрапила в лисячу нору і зламала ногу. На нещастя, це була якась непростої породи матка, від якої Жадігер ждав приплоду. Як він тоді бив його! Накинув на шию аркан і періщив гарапником по голій спині та по ногах, ганяючи довкола себе, аж поки стомився. Нарешті кілька разів копнув його під бік носком свого цупкого гутула.
— Знатимеш, рабе, як берегти хазяйське добро! Аркан! Тоді і тепер. Але як все помінялося!.. Тут його спогад обірвався. Тримаючись за аркан, Жадігер другою рукою витягнув з-за халяви міцного клича — захалявного ножа і кинув Добрині.
— Лови!
Ніж був міцний, широколезий, з роговою колодкою. Тепер можна попробувати!
Увігнавши його в лід і відчувши тверду опору, Добриня натягнув аркан і гукнув:
— Я триматиму, а ти вилазь!
Жадігер ухопився за аркан двома руками, підважився ліктями і поволі виповз із ополонки на лід. Підвестися вже не міг — закляк від холоду. Тоді Добриня, відштовхуючись ножем, почав задкувати і тягти за собою обважнілого сотника, аж поки відчув, що лід під ним міцний — не провалиться. Там зупинився і підвівся. До нього наближалися перелякані Жадігерові баатури.
— Візьміть його та одягніть у сухе,— сказав знесилено Добриня і, кинувши на лід ножа, повернувся і мовчки пішов назустріч Янці, що, відокремившись від гурту, поволі наближалася до нього.
5
Три довгих зимових місяці — грудень, січень і лютий — Батий лив людську кров, як водицю, у Київській, Володимиро-Волинській та Галицькій землях. Він лютував, бо жоден город чи навіть маленький городок не здався добровільно. їх усі довелося брати приступом. Лише Данилів, Крем'янець та Холм так і не пощастило взяти. Сили монгольські танули. Та незрівнянно більші втрати несло місцеве населення. В городах, які чинили опір, його вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах забирали у смердів збіжжя, живність, одяг, багатьох убивали, молодих жінок та чоловіків тягнули в полон.
Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав віру, що це коли-небудь скінчиться. Зовсім опустилися у нього руки після того, як упав Галич — столиця Галицької землі. Галичани трималися до останнього. Татари пороками пробили в кількох місцях вали і ввірвалися в город, де ще цілий день тривала різанина, що забрала у Батия лише вбитими більше тисячі воїнів. Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрівняти з землею. Успенський собор, де сховалися жінки і діти, подібно Десятинній церкві в Києві, був зруйнований пороками.
(Продовження на наступній сторінці)