— Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели [37], свого племінника... Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав... А от пощастило!
Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.
Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.
Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:
— Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну... Болючу, бо пече в саме серце! Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
— Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так...
— Ні, ні, ти не винен... Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого — Іллю...
— У вас був ще один син?
— Отож-бо що був... Та нема... Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша... Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, — ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, — послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями — та мов у воду впав... Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром... Чи загинув, чи в неволі — хто теє знає... Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився... Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців...
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?
— Все могло бути, — сказав тихо. — Однак будемо сподіватися, що він живий — у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються... Якщо пощастить, звичайно... Я ж ось повернувся, як бачите.
Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.
Німими благальними поглядами вони просили його — кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!
Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що — на чудо?
Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.
— Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?
— Багатьох.
— Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?
— Могли.
— І ти бачив таких полонених?
— Я один з них.
— Ти не такий. Ти був полонеником у половців — і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?
— Ще й скількох!
Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.
— То, може, й Іллю ти там зустрічав?
— Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?
— Його не важко помітити і запам'ятати — у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам'ятає. Він найкращий, незвичайний...
Дмитро нахмурив чоло:
— Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина — найкраща...
Та бояриня відмахнулася від його слів.
— Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа... На такого, як малюють на іконах, — високочолого, ясноокого... Святого!
— Анастасіє! — знову не втримався Дмитро. — Ну що бо ти мовиш!
Бояриня ніби не почула чоловікового голосу — з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.
Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші — боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!
І Добриня заперечно похитав головою:
— Ні, не зустрічав... На жаль, не зустрічав. Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.
— Звичайно, звичайно... Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній — мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. — І щоб перемінити розмову, запитав: — Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його — як він це робить?
Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.
— Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б'ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами — простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським [38] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.
— Отже, втрати у них неминучі?
— Безперечно. Хоча справжні мунгали зазнають їх небагато.
— Чому?
— Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта — то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.
— Але ж вони можуть не йти?
— Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгіс-хана — якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло — і перемагати! Та ще — прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.
— Отже, втрат вони зазнають... — підсумував Дмитро. — І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе... Скільки ж воїнів у нього?
— Хто те знає! Хіба що сам Батий... Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь — джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцать туменів, але частіше він посилає царевичів — своїх рідних та двоюрідних братів — і дає їм один або два, рідше три тумени.
— Скільки ж зараз війська у Менгу?
— Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.
Дмитро підвів очі на синів.
— Чуєте? їх зовсім небагато... А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль — усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер — зовсім інше. У Батия в п'ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, — ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагає, а ми самі себе губимо.
— Невже і нас не обмине ця біда? — спитав Микола.
— Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв'язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!
Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.
(Продовження на наступній сторінці)