Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'які — і теж на хутрі — жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.
Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:
— Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете? Добриня перетлумачив його слова послам. Жокте притис руку до грудей — низько вклонився.
— Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.
Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.
— А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?
Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:
— Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!
Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:
— Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві! Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився — і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.
— Князь Михайло! Князь Михайло Всеволодович [28] — прошелестіло над майданом.
Князь спішився. Його враз оточили бояри і гридні. Тепер було видно, що він середнього зросту, сивобородий, голубоокий, і було йому далеко за п'ятдесят. Життя вже проклало на його обличчі помітні сліди, пригнуло плечі, але вогню в очах ще не погасило.
— Підведіть послів, — звелів він. Посли підступили ближче. Жокте зробив від них ще крок наперед.
— Коназ Микаїло, мій повелитель Мунке-каан прислав мене до тебе послом. Я сотник Жокте.
— А то що за люди з тобою, що голови їм позакривано міхами?
— То подарунки, але їх я вручу тобі пізніше.
— Чого ж хоче Менгу-хан?
— Мунке-каан прислав сказати, що він не хоче проливати ні вашої, ні нашої крові, а тому наказує тобі відчинити ворота Киюва і визнати над собою владу Бату-каана, онука великого Чінгісхана.
Михайло Всеволодович почав бліднути. Під оком у нього затіпалася жилка — вірна ознака страшного збудження. Але він стримався від вибуху гніву і знову запитав:
— Що ще велів тобі сказати Менгу-хан? Жокте розплився в улесливій усмішці.
— Він сказав, що коназ Микаїло — розумний чоловік і не захоче, щоб столиця орусутів, така велика і гарна, була взята приступом, як Переяслав чи Чернігів, зруйнована, пограбована і спалена, а її мешканці щоб своїми тілами угноїли киювську землю. Тому він сподівається, що завтра вранці кияни відчинять ворота і вийдуть з міста, щоб нукери [29] каана могли без перешкод перелічити їх для визначення податків, які вони сплачуватимуть щороку нашим баскакам. Каан запевняє, що у тих, хто проявить покірність, жодна волосина не впаде з голови. Навпаки, він їм обіцяє життя і свободу!
Князь завмер, ніби йому відібрало мову. Стояв непорушно і, здавалося, не дихав. Лише було видно, як розширювалися зіниці його очей та з лиця поволі стікали залишки рум'янців і воно ставало жовто-восковим.
Завмерли і бояри у нього за спиною. І гридні, і городяни, що темною стіною товпилися довкола, теж притихли. Що відповість князь?
А Михайло Всеволодович все мовчав.
Вагався? Чи був такий приголомшений, що втратив дар мови? Чи роздумував, як відповісти?
Мовчанка затягувалася. Добрині навіть здалося, що князь схитнувся і ось-ось упаде. Як йому допомогти — підхопити, підтримати?
Та тут із князівського почту виступив і став поруч з князем високий худий чоловік. Одягнутий він був скромно — в баранячий кожух та кудлату баранячу шапку. З-під шапки виступав гострий посинілий ніс. На тонкій зморшкуватій шиї висів на шнурку, вибившись із-під рідкої цапиної бороди, срібний хрест.
— Княже, не погоджуйся! — вигукнув він. — Це обман! Не відчиняй воріт клятим моавитянам!
Князь від того вигуку аж здригнувся, ніби пробудився від сну.
— Радиш, Федоре, не піддаватися? А що ж тоді? Чи не буде нам гірше?
Боярин Федір з молодих літ був найближчим другом і порадником князя і мав на нього великий вплив. Глибоко віруючий фанатик-аскет, він разом з княжим духівником отцем Іваном заронив у душу неміцного тілом і податливого духом князя безмежну віру в триєдиного Бога, любов і прив'язаність до православних обрядів, а разом з тим став порадником і в мирських ділах.
— Хай і гірше буде, але ми повинні оборонятись!
— Але ж їх багато! Чи ж зуміємо відбитись? Федір задумався. І тоді в розмову вступив тисяцький Дмитро.
— Їх не так багато, княже. Втікачі з Чернігова кажуть, що їх тут не більше одного тумена. А киян — п'ятдесят тисяч! — він швидко глянув на Добриню і кинув: — Про це, хлопче, послам — ні слова!
Добриня на знак того, що зрозумів, опустив повіки, а князь здивувався.
— Так це ж усіх — з жінками, дітьми та старими! Але Дмитро стояв на своєму:
— Воями стануть усі чоловіки, княже! Допомагатимуть жінки й отроки! Киян буде не менше, ніж татар! Окрім того, нас захищатимуть могутні київські вали та заборола — вистоїмо, княже!
— Та й Бог нам допоможе! — вигукнув Федір, і його великі очі, звернуті до неба, блиснули дивним сяйвом. Князь оживився, щоки його зарожевіли.
— Справді, Бог нам допоможе. Не може він допустити, щоб поганий Батий узяв гору над християнами! — Голос його зміцнів, плечі розпросталися, і він уперше прямо глянув на Добриню, що мовчки слухав цю розмову. — Як тебе звати, парубче? Ти, бачу, наш чоловік? Перекажи послам...
— Його звати Добринею, княже, — підказав тисяцький Дмитро. — Мені здається, йому можна вірити...
— Добриня? Гарне ім'я... Перекажи послам, Добрине, хай вертаються з Богом назад. Воріт ми не відчинимо!
Не встиг Добриня розкрити рота, як із натовпу вискочив невідомий і кинувся перед князем на коліна.
— Княже! Княже! Дозволь слово мовити! Він здер з голови заячу шапку і труснув чорною чуприною. Все його вузьке обличчя заросло густою бородою, теж чорною, як і чуб, і на ньому видно було лише хрящуватий прямий ніс та маленькі, вузько посаджені чорні, як вуглинки, очиці, що знизу вгору свердлили князя, мов буравчики.
Князь від несподіванки оторопів.
— Ти хто?
— Хіба не впізнаєш, княже? — незнайомець підвівся. — Я ж колишній твій тіун з Путивля... Доман. Князь пильніше заглянув у його обличчя.
— Доман?.. А й справді Доман... Пригадую. Як ти опинився тут?
Доман скривився, сплеснув руками.
— Княже, батечку наш, коли б ти тільки бачив, що зробили погані з Путивлем! Ми вирішили було, як оце і ви зараз, оборонятися. Думали — вистоїмо! Заборола міцні, високі, люду збіглося з околиць немало... Та де там! Хіба проти сили вистоїш? Татари-мунгали полізли на нас зі всіх боків, як сарана! Закидали із пращ камінням, розтрощили ворота пороками, будівлі підпалили — і ввірвалися в город, мов стадо лютих зубрів! Що вони робили! Вбивали, різали, в'язали, знущалися з жінок та дівчат! Не знаю, що з моїми — загинули чи в неволі. А мені вночі пощастило втекти — і ось я тут уже другий день. І прошу тебе, княже, благаю — врятуй Київ і всіх нас! Не допусти, щоб з Києвом зробили те ж, що з Черніговом та Путивлем! Погодься на вимогу Менгу-хана, бо іншого шляху до порятунку немає! Або підкоритися — і жити, або загинути! Я знаю — ті села і городища на Сіверщині, які не чинили опору, Менгу пощадив, а ті, що виступили проти нього збройне, висік упень! Невже ти хочеш і собі такої долі, своїм ближнім і всім киянам?
— Що ж нам робити? — знову засумнівався-завагався князь.
— Піти на угоду з Менгу-ханом! — гаряче почав переконувати його Доман. — Дати відкупного! Погодитися виплачувати данину. Тільки так ми врятуємося!
— Відкупного? — про данину князь ніби недочув, а ухопився за думку про відкуп. — Коли б же погодився, можна було б назбирати щось і відкупитися. Чи як ти гадаєш, Федоре?
Було ясно, що Михайло Всеволодович хоче миром уладнати діло з Менгу-ханом. Надія була хистка, непевна, та вона вже полонила його.
І боярин Федір, і боярин Дмитро мовчали. Мабуть, не могли ще до кінця збагнути всього того, що наговорив тут Доман. А той витягнув до князя своє вузьке обличчя і ще гарячковитіше зашепотів:
— Княже, невже ти хочеш, щоб тебе на старості літ тягнули на аркані, як упослідженого раба, а дочок та невісток твоїх, онук твоїх поганин узяв собі на потіху? Подумай! Я даю тобі добру пораду. Ти врятуєш себе, сім'ю свою, Київ і всіх киян! Княже!
Добриня відчув, як у серці закипає гнів. На що підбиває князя цей чоловік? На самогубство! На добровільну смерть князівської родини, на загибель Києва! А сам на що сподівається? Що виживе? Але ж він нещодавно втратив усю родину — чого ж тоді так дбає про себе?
(Продовження на наступній сторінці)