Та не встиг він відбігти від мене і на п’ятдесят кроків, як у тому ж боці, куди тікав, зовсім зненацька залунала стрілянина. Тривала вона недовго і відразу стихла. А через кілька секунд знову виринув з кущів "мій" другий поліцай. Власне, не виринув, не вибіг, а вишкандибав, спираючись на рушницю. Холоша на лівій нозі заюшилася кров’ю.
— Стій! Кидай зброю! Руки вгору! — гукнув я.
Він зупинився, озирнувся, мов загнаний звір, а потім, кинувши рушницю на землю, підвів руки над головою.
Я вийшов із-за сосни і поволі почав наближатися до полоненого. І тут з кущів вибігли люди — у нашій і німецькій формі, у піджаках і просто в сорочках, з рушницями й автоматами. Вони враз оточили мене і мого полоненого.
Це були партизани.
— Тобі пощастило. Ти пристав до них? — спитала Таня.
— Більше року я був партизанським розвідником…
— А в концтабір як потрапив?
— Це було влітку минулого року. Наша армія звільнила Білгород, Орел і Харків і рушила на Лівобережжя. Партизани посилили свою активність. Одного разу мені було наказано розвідати підходи до залізниці, яку загін мав перейти вночі. Я вирішив удавати з себе городянина, котрий ходив на села по продукти, залишив у штабі зброю, взяв німецьку кенкарту, попрощався з друзями-розвідниками, закинув за плечі торбину з харчами, які нібито виміняв на селі для хворої матері, і почимчикував. Все йшло добре. Вже не раз таким чином подорожував я по Придесенню. Сподівався, що й тепер успішно виконаю завдання і щасливо повернуся в загін… Та трапилося інше. На якомусь невеличкому полустанку, що загубився серед перелісків і був дуже зручним для переправи партизанського обозу, коли я пильно розглядався довкола, мене раптом оточили поліцаї і німецькі жандарми. Схопили. Завели у станційне приміщення. Я прикинувся простачком, божився, що живу в Києві, а на село ходив по продукти… Та мені не повірили. Першим же поїздом, що зупинився там, відправили в київську тюрму, а звідти — в концтабір…
2
Вечоріло. Поволі спадала спекотлива денна задуха. В міжгір’ях і річкових долинах залягала все густіша синя імла.
Припавши обличчями до щілини в брезенті, двоє втікачів жадібно вдивлялися в незнайомі вечірні краєвиди, що швидко пропливали перед очима.
Темно-зелені ліси й гаї, сріблясті струмки, смугасті ниви на рівнинах та крутих підгір’ях, солом’яні стріхи в селах, високі шпилі костьолів…
Польща!
Вже кілька годин їхали вони по польській землі, і їхні серця билися радісно, прискорено. Ще трохи-трохи, ще, може, якісь півдоби — й ешелон зупиниться на кінцевій станції, з якої далі ходу немає, бо там, далі, — фронт. Тільки б не загаятися і вчасно зіскочити за кілька десятків кілометрів до тієї невідомої станції, щоб не потрапити в руки фельджандармів!.. Тільки б доїхати!..
— Де ми? — спитала Таня.
Вона вже ставила це запитання чи не вдесяте. Але Володя не міг відповісти, бо й сам не знав.
Останнім містом, що запам’яталося йому, був Герліц. Однак з того часу проїхали вони ген-ген скільки кілометрів!
— Десь у середній Польщі, — відповів непевно. — Гадаю, незабаром буде Вісла…
— Отже, під ранок досягнемо нашого кордону?
— Може, й досягнемо…
Поїзд пірнув у густий сосновий ліс. Враз потемнішало, гостро запахло хвоєю. Голосніше зачмихав паровоз, і лункіше зацокотіли колеса на стиках — то звукові хвилі, відбиваючись від суцільної стіни дерев, не розбігалися довкіл, не зникали вдалині, а луною поверталися назад, до поїзда.
Колія пішла вгору, на підйом. Швидкість почала зменшуватись.
І тут з лісу кількома вогнистими струменями вдарили автомати.
Володя схопив Таню попідруки, рвучко відкинув від борту в протилежний куток кузова, приліг з нею поруч, затуливши собою від куль, що в кількох місцях розпанахали брезент.
— Володю, ти що? — Таня намагалася випручатися, підвести голову, але його важка рука притискувала її плечі донизу. — Що трапилося?
— Лежи! Не піднімайся! Польські партизани обстрілюють ешелон!.. А куля не розбирається, хто свій, а хто чужий!..
Німці теж відповіли вогнем — автоматним і кулеметним. Ця перестрілка тривала зовсім недовго, якихось півхвилини, стихла так же раптово, як і почалася.
Поїзд зі стукотом, мов нічого й не трапилося, далі відміряв кілометри.
— Ну, здається, пронесло, — з полегшенням сказав Володя і підвів голову. В брезенті зяяло кілька дірочок. — Молодці, польські партизани! Трохи полякали фриців! Але було б погано, коли б їхні кулі та зачепили нас!
— Дякуючи тобі, пронесло… А могло б і зачепити, — погодилася Таня і, підвівшись, поправила на собі одяг. — От тільки хочу зауважити…
— Що?
— Що дієш ти стереотипно.
— Тобто?
— Ну, як же… Ніну Бережну, коли ніс до літака, схопив на руки. Мене теж без зайвої церемонії схопив, замалим не задушив…
Володя усміхнувся і легенько обняв дівчину за плечі. Дивачка! Що вигадала! Ніну Бережну згадала… І, здається, ревнує до загиблої? Але якщо ревнує, то…
Він перестав посміхатися і пильно глянув на неї. У напівтемряві, бо крізь щілини мало пробивалося під брезент скупого вечірнього світла, побачив невеличку постать, великі допитливі очі, що дивилися на нього знизу вгору, і розкуйовджений, як у якого-небудь хлопця-бешкетника, білявий чуб, що вже почав відростати. І тут раптом до кінця усвідомив, що перед ним дівчина. Дівчина! Не хлопчина, не підліток, на якого Таня скидалася, а дівчина. Доросла і гарна.
Спочатку він хотів відповісти, що інакше поводитися з дівчатами не вміє, що, мовляв, не навчився, бо ніколи було. Але тепер почав у думці підшукувати іншу, більш делікатну, необразливу відповідь.
Однак нічого сказати не встиг. Таня втягнула в себе повітря і запитала:
— Ти нічого не чуєш? Щось горить!.. Мовби фарба чи бензин…
Володя теж почув запах диму.
— Справді… Ану, гляньмо! — він просунув у щілину голову і відразу ж скрикнув: — Танго, на нашій платформі горить передня машина! Мабуть, кулею пробило бензобак… Вогонь ось-ось перекинеться до нас!
Таня відхилила край брезенту, виглянула й собі. І не побачила ні паровоза, ні передніх вагонів — їх закрило бурхливе вируюче полум’я. Вона сплеснула руками.
— Що ж нам робити, Володю?
— Тікати! Стрибати, поки не пізно!
— Стрибати? На ходу?! Я боюся!
— Ти що? З літака ж стрибала!
— Там я мала парашут.
— Ну, не горіти ж нам тут живцем! Та й німці нас схоплять, коли поїзд зупиниться. Вони вже, мабуть, помітили пожежу… Окрім того, якщо вогонь перекинеться далі, можуть вибухати снаряди в танках. Аварія неминуча. Зволікання — смерті подібне! Злазьмо! Швидше!
Володя схопив рюкзак, допоміг Тані спуститися вниз. Коли вилізли з-під брезенту, їм в обличчя війнуло жаром. Вогонь розгорався все дужче. Ось-ось могла спалахнути й друга машина, що більше доби давала їм гарний притулок. У ній міг вибухнути бензобак…
Тримаючись однією рукою за поручень, Володя другою рукою підтримував Таню.
— Стрибай!
Дівчина зажмурила очі.
— Боюся!
— Стрибай, кажу тобі! Ну! — Він з силою відірвав її руки від поручня. — Вибирай чисте місце і котися клубком!
— Боюся!
Тоді він штовхнув її вниз і сам стрибнув слідом за нею.
В груди дмухнув пругкий потік зустрічного вітру. Потім — удар об землю, і він стрімголов покотився по крутому відкосу. Коли підняв голову, поїзд уже промчав повз нього і зникав за горбом. І тільки вогненний стовп ще довго вирував удалині, прорізуючи багряним світлом темніюче небо.
3
Чотири доби голодні, змучені, мокрі, бо вже не раз за цей час їх періщили дощі, продиралися вони лісами на схід. Точно визначити напрям було ніяк, і на п’ятий день, обминаючи села, хутори, містечка, щоб не наткнутися на поліцію, опинилися в горах.
Володя зрозумів, що це Татри. Йти стало важче: доводилося перетинати незчисленні кряжі й долини, глибокі рівчаки і яри. Все дужче допікав голод. Морква зів’яла, присохла, стала цупкою і несмачною, мов підошва, але й вона закінчилася.
Таня пристала зовсім. Пізно ввечері, знеможена, сіла під горою на землю, сперлася спиною на стовбур дерева і тихо промовила:
— Все, Володю… Сил більше немає… Залиш мене тут… Іди сам…
Володя сів поряд з нею, обняв за плечі, поклав її голову собі на груди, почав утішати:
— Бідненька, не говори так. Відпочинь трохи — і підемо далі… Залишилось двісті чи триста кілометрів. То невже ж ми їх не подолаємо? Десь у горах знайдемо хутір, зайдемо до якого-небудь газди — попросимо їсти…
Не помічаючи того, він гладив гарячою долонею її волосся і худенькі плечі, а вона беззвучно плакала. їй було добре у нього на грудях — від них ішло тепло, і руки його здавалися їй ніжними, і спокійний юнацький голос лягав на серце лагідно, мов то був голос матері.
Однак він не переконав її.
— Я не подолаю тих кілометрів… І тобі заважатиму… Йди сам…
— Я нестиму тебе…
— Скільки ж ти можеш мене пронести?.. Ну, кілометр, ну, два… А далі?.. Ти ж сам кажеш — їх двісті чи й триста…
(Продовження на наступній сторінці)