Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.
Назустріч вийшла Луша.
Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.
— Ти? Тут?
Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові — білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.
Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.
— Я покоївка пана судді, — повідомила пихато.
І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.
— Може, й господинею станеш? — спитав з іронією.
Та Луша цілком серйозно відповіла:
— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?
— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.
— Пхе! — зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла. — Ти чого прийшов?
Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.
— Та ось приніс панові судді… Наловив у Сулі…
— Маєш якесь діло до нього?
— Катря має…
— Я чула… Хуржикову землю хоче продати?
— Так.
— А сама ж куди?
— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.
Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.
— А-а, це ти? — вирячив очі. — А я думаю, хто тут балакає…
Луша повела бровою на кошіль з рибою.
— Ось приніс!
Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.
— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести, — у мене саме гість… І ми з ним якраз говорили про Катрю…
— Хто ж це? — здивувався Івась.
— Капніст… Василь Васильович Капніст… Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене… — І глянув на Лушу. — Ти ось що, Лушо, — засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані…
— Миттю, паночку, — заметушилася Луша.
З кімнати донісся голос:
— Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?
Пухляков кинув через плече:
— На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг…
— Так хай зайде!
Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.
— Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!
Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.
Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.
— Так оце ти Катрин наречений? Івась?
— Так, пане, — знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.
— То яке ж ти маєш діло до судді?
— Я ніякого діла не маю… Клопочуся за Катрю.
— Про що саме?
— Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі… От я й ходжу…
Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого… Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:
— Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!
Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:
— Та папери давно готові… Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито — і отримала їх.
Івась зрадів.
— Так завтра можна й приїхати?
— Авжеж можна.
— Ну, то я піду.
— Іди, Йване, йди, — погодився з ним Пухляков.
Та Капніст затримав.
— Як же Катря? Як думаєте жити?
— Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво… Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі…
— От як! Це добре! — схвально відгукнувся Капніст. — Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе — треба зараджувати біді самим… — Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу. — Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні… І діти ваші будуть вільні… Бо у нас тут зовсім не те… — Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав — Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!
Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.
Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:
— Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба — я сам заплачу!
Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.
Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.
— От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!
Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І — квити? Та де це таке видано?
Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.
Помітивши це, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.
— Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо! — А з порога кинула: — Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!
7
Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства — реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.
Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу — до Івася та Катрі.
Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею — третьою.
За поворотом, біля кладовища, зупинилися.
— Попрощаємося з батьком, — сказала мати.
Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна — припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.
Нарешті мати підвела очі.
— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!
Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.
Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:
— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?
— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.
— А чому його називають Ромоданівським?
— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромодановський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.
— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях… Коли ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.
Івась здивувався.
— Сама склала?
— Сама… Ждала тебе, ждала і не могла діждатися… Так було тужно!
— То заспівай! Хочу почути!
Катря зніяковіла.
— Так почують же — сміятимуться. Незручно якось…
— То ходімо на берег — поглянемо, як товар наш пасеться…
— Ходімо.
Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.
Івась обняв дівчину.
— Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує…
Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:
До Хорола все дорога,
до Криму стежечка, —
прийшла туга від милого
до мого сердечка.
Ой ти, туго, ой ти, турбо,
не пристань до мене:
є в самої туги много
край серденька мого!
Катря раптом заплакала.
— Ти чого? — кинувся Івась.
— Згадала той час… Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!
Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.
— Все те вже позаду… Не тужи! Тепер ми разом — і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!
— Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго — аж до старості, щоб діждалися діток, а потім — онуків…
— Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!
— А чому він Чумацький? — спитала Катря.
— Бо показує дорогу чумакам до Криму.
— А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга — в рай.
— Мабуть, що так, — погодився Івась. — По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні — в пекло.
— І по ній янголи ходять — показують, куди кому йти?
— Так.
— А ми праведні чи грішні?
— Який у нас гріх? Ми по правді жили… А от Хуржик або Пухляков — грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю… І ще я гадаю, що Чумацький Шлях — то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші — пізніше… Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя…
Вони сиділи обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя…
1
У москалі — в солдати.
2
Паланка — округ. На Запоріжжі було вісім паланок-округів — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська та Прогнойська в гирлі Дніпра.
3
Тілігул — морський лиман неподалік теперішньої Одеси.
4
В одиночці Калнишевський провів 12 років, потім режим полегшили, а 1801 року звільнили зовсім, та сліпий і немічний отаман уже не повернувся на Україну і помер там 23 листопада 1803 р. на 112 році свого життя.
5
Кезлев — Євпаторія.
6
Мошкови (тат.) — московіти.
7
Зіндан — яма, тюрма.
8
Ак-мечеть — нині Сімферополь.
9
Компут — реєстр (гр.).
10
Абшит — відставка.
11
Георгій Кониський — український письменник, народився в Ніжині в 1717 році, а помер у 1795-му. О. Безбородько пережив його лише на чотири роки і помер у 1799-му.
12
Славнозвісна "Історія русів" була знайдена року 1828-го в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало покійній небозі О. Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Її виявили члени стародубського повітового суду Лайкевич та Гамалія під час опису міської бібліотеки і показали родичеві О. Безбородька С. Шираю, губернському маршалкові, і той зробив копію для себе. З неї було зроблено ще декілька копій. З 1828 року "Історія русів" поширюється в списках, а видана була О. Бодянським 1846 року в Москві. Автором "Історії русів" довго вважався Г. Кониський, аж поки М. Максимович, порівнявши цей твір з історичними творами Г. Кониського, остаточно упевнився, що він не мав ніякого відношення до цього твору, — не та мова, не той стиль. Історики М. Слабченко, А. Яковлів, М. Возняк та інші переконливо довели, що автором книги міг бути О. Безбородько.
13
Потьомкін у 1791 році раптово помер, так і не виконавши свою другу обіцянку. Головатому довелося знову їхати до цариці, і Катерина віддала чорноморцям землі на Кубані, де вони в 1792–93 рр. і поселилися. Так утворилося Кубанське козацтво.
14
Хаджибей — сучасна Одеса.
15
Крук (від тюркського курук — тичка) — частина колодязного журавля, довга жердина зі спеціальним залізним пристроєм для відра або просто тичка з цвяхом, щоб діставати воду з неглибокої криниці. А ще — тичка з петлею для ловлі коней у табуні.
16
Петлична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.