— Ну, ось що… Катрю з-під варти я звільняю. Та, власне, я й тримав її там швидше задля її власної безпеки, щоб гарячі голови не вчинили над нею самосуду. Тепер люди переконалися, що на ній вини ніякої немає, і ніхто не посягне на її життя. Тож хай їде в свої Мацьківці і живе там, поки тягтиметься судова справа. А тоді — на всі чотири…
— А як бути з Хуржиковим майном? — спитав Івась. — Після нього залишилася земля, воли, корови, вівці, свині, четверо коней. Добрі люди доглядають…
Пухляков поплямкав губами, знову потер носа.
— Я так розумію: єдиною спадкоємницею Хуржика після смерті Семена Хуржика та його сина Василя залишається його законна жона, понеже прийняла шлюб з ним і обвінчалася в церкві.
— Отже, Катря може розпоряджатися всім цим майном?
Пухляков раптом закліпав очицями. Він раптом відчув, що тут можна мати вигоду й для себе.
— Всією живністю, що зберігається в сусідів та Хуржикових знайомих, може хоч і сьогодні, а… — Він запнувся і почав плямкати губами.
— А землею? — підказав Івась.
— На землю потрібен документ — купча або дарча грамота… А всі Хуржикові бумаги, мабуть, погоріли? Чи не так? — Він хитро примружив око і глянув на Катрю.
Дівчина ще не встигла оговтатися від перенесеного потрясіння і безпорадно розвела руками, не знаючи, що відповісти.
Втрутився Івась.
— Безперечно, що так, ваша мосць. Як бачите, погоріли не тільки бумаги — все згоріло!
— Але ґрунти лишилися, — Пухляков обвів поглядом чимале Хуржикове обійстя і прицмокнув губами. — Навіть тут півдесятини буде! А в полі скільки?
— А в полі — двадцять п’ять, — відповів Івась, відразу здогадавшись, на що натякає суддя, і зрозумівши, що без його допомоги відсудити Хуржикову землю Катрі буде дуже важко або й зовсім не під силу. Тому ніби між іншим додав: — Катрі буде досить і того, що в полі, а тут, у місті, земля їй ні до чого. Не повертатися ж їй сюди, на попелище!
Пухляков проникливо глянув у ясні очі запорожця, а той підтвердив натяк досить прозорими словами:
— Допоможіть їй, пане суддя, — крім вас, нікому!
Пухляков скривився — боявся зайвих вух.
— Гаразд, приходьте — побачимо, що можна зробити, — поспішив сказати.
На тому він розпрощався.
Івась почував себе після розмови з суддею препогано — от ніби ногою вступив у багно. Уперше в житті йому довелося зіткнутися з ситуацією, що була для нього темна й чужа. Справді, що він знав про закони, про судочинство, про купчі, вірчі та дарчі грамоти? Про спадкоємність? Нічого. Все це була мудрість за сімома замками. А час біжить, не жде. Весною треба повертатися до війська, а що Катря тоді зробить сама? А він знав, як довго по судах тягнеться тяжба, як люди, що з діда-прадіда володіли землею, роками судилися, поки не втрачали і землю, і всі статки. Ніби не так було з Катриним батьком, що задумав було судитися з самим полковником? І землі позбувся, і в могилу ліг, залишивши сім’ю ні з чим… Те ж саме бачив він і в армії: офіцери наживалися на нижніх чинах, генерали брали хабарі від офіцерів, а всі гуртом намагалися видерти хоч вовни жмут з поганої вівці — запорозького козака.
"Бог з ним, з цим двором, — подумав Івась. — Умовлю Катрю віддати його Пухлякову. Аби лиш зробив бумаги на польові ґрунти!"
2
Пухляков зачинив за собою двері і зразу ж кинувся до гарячої грубки — притулив закоцюблі руки.
— Грицьку! — гукнув. — Грицьку! Ти де?
З глибокого шкіряного фотеля, що стояв за столом, підвелася сонна Грицькова фізіономія.
— Я тута, пане!
Пухляков оглянувся і почервонів, гнівно тупнув ногою.
— Скільки разів тобі казано: не смій сідати в моє крісло! Вошви напустив! Рухтити можеш і на ослоні!
— На ослоні твердо!
— Поговори мені! Де Луша? Привів?
— Та привів, — Грицько нехотя виліз із фотеля, почухався.
— Де ж вона?
— Та де ж? Там, де ви сказали, — в холодній!
— Приведи сюди!
Грицько пригладив розкуйовдженого чуба — мовчки поколивав до коридора, а незабаром привів Лушу. Став біля дверей. Луша відразу ж сіла на стілець біля столу.
— Можеш іти, Грицьку! Та нарубай дров! — сказав суддя, все ще гріючи руки.
— Та дров нарубано — ого-го! Аби ви жили стільки!
— Ну, то принеси води!
— Води в діжці повно, пане!
— Хай тобі біс! З тобою не зговориш! Свіжої води — тобі сказано!
— То так би зразу й сказали, — буркнув Грицько і прочинив двері, все ще не виходячи в коридор.
— Та не стовбич під дверима! Не підслуховуй! — гримнув Пухляков.
— Не вашого батька дитина! Я такої звички не маю! — огризнувся Грицько.
Пухляков кинувся було за ним, щоб дати потиличника, але перед самим його носом з грюкотом двері зачинилися.
— Тьху! — плюнув спересердя Пухляков і повернувся до Луші. — Ти вже тут?
— Та вже ж! Ви ж наказали зачинити мене в холодну! За віщо?
Пухляков сів у фотель, погладив гарячою долонею лисину. Все ще був злий.
— За брехню!
— Яку брехню? Коли я брехала? Кому? — Луша почервоніла, випнула наперед, через стіл, свої пишні груди і гнівно блиснула білками.
Пухляков аж сторопів від такої відсічі, а ще більше від несподіваної жіночої краси й сили, яких він раніш не помічав у завжди одягнутої в свитку наймички. Тепер вона була в сорочці та запасці, що чітко окреслювали її ставну постать. Гм! Дурний був Хуржик, що знехтував такою дівчиною. Сама набивалася! А він, йолоп, закохався, бач, в іншу! Гм! От і докохався! І собі віку вкоротив, і синові!
Ці думки нагадали йому, для чого звелів привести сюди Лушу. Служба — передусім! І він прибрав поважного вигляду.
— Лушо! — мовив грізно. Я підозріваю, що ти знаєш значно більше, ніж сказала мені на попередньому слідстві!
— Про що ви? — Луша відкинулась на спинку стільця і почала бліднути.
— Про пожежу і твою причетність до неї!
Дівчина знову спалахнула.
— Яку причетність? Що ви мені шиєте? — Вона випросталася.
— Я нічого не шию, — спокійно відповів Пухляков, відзначаючи в думці, що, по всьому видно, не вона підпалювала хатину, але хто підпалював, вона, очевидно, знає. — Просто я щойно бачив Василів труп і подумав, що ти більше знаєш, ніж кажеш.
— То це правда, що Василь загинув? — скрикнула Луша. — А я думала, що то все брехня! Мені Грицько розповів…
— Це правда. Василь утопився!
— Утопився! Бідолашний хлопець! Цього й треба було чекати! — знову вигукнула Луша.
— Отже, ти бачила, як він підпалював хатину? Кажи!
— Я не бачила! — відрізала вона поспішно.
— Ні, бачила! І ти боїшся признатися, бо й сама винна в тому, що сталося!
— В чому ж я винна?
— Ти могла вчасно покликати людей, підняти тривогу, врятувати Хуржика! Ти цього не зробила, бо хотіла і його, і Катриної смерті! Ти сподівалася, що Василь залишиться живий, а їх не буде. От…
— Що — от?
— От і настане свято на твоїй вулиці! Ти подумала, що залишишся з Василем і зумієш знайти стежку до його серця… Чи не так? Адже ти нівроку собі — гарна дівчина! Чом би йому, коли Катрі не стане, не кинути оком на тебе? Хіба не так ти думала? Одно забула, що такі речі пахнуть Сибіром! Тож краще буде, коли ти розповіси мені правду — як було! Нічого не втаївши!
— Авжеж! — хмикнула Луша. — А ви мене, рабу Божу, якраз і впечете гарненько в Сибір! Туди, де Макар телят не пас! — Вона міцно стулила рожеві губи.
Пухляков підвівся, накинув на двері защіпку.
— Ви для чого це? — Луша схопилася з стільця, підозріло глянула на нього.
— Щоб ніхто не чув і не бачив нашої розмови! — Він став проти неї, присадкуватий, лисий, кирпатий, на ситих сизих щоках його кучерявилися рудуваті, з проблисками сивини бакенбарди. — Чуєш? Щоб ніхто не чув і не бачив!
— Я розумію… Я нікому… нічого… — пролепетала злякано Луша, бо вид судді був справді такий, що в неї затремтіли коліна.
Пухляков підійшов ближче, взяв її за плечі, пильно заглянув в очі.
— Скажи мені, ти бачила, як Василь підпалював хатину? Тільки правду?
Він так стиснув їй плечі, що Луша аж поморщилася від болю. Мимо своєї волі, вона видавила з себе:
— Бачила.
— Як він палив?
— Засунув під стріху ківш жару.
— А потім?
— Підпер кілком двері.
— А далі?
— Кинувся тікати — як оглашенний!
— Куди?
— Я не бачила — було темно.
— А ти?
— Я злякалася і теж кинулась тікати — до хати.
— І?
— Там підняла крик, що горимо.
— Але не зразу підняла крик, а перегодя, коли вже спалахнув дах!
— Я так злякалася, що й голос втратила, а язик затерп…
Пухляков відпустив її — ущипнув за щоку.
(Продовження на наступній сторінці)