— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші… Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість… Та мало що може підштовхнути людину на злочин!
— Ви маєте якісь факти?
— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.
— То й що з того? — хмикнув Пухляков. — Через це підпалювати власну хату?
— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?
— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом… А Луша? Яка у неї була причина?
— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини… Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець — Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу… Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.
Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.
— Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина-наймичка до всього цього могла б додуматися.
— А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого — змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.
— Можна й поговорити, — погодився Пухляков і покалатав дзвоником.
У кімнату зайшов Грицько.
— Чого зволите, пане?
— Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу… Ну оту дівчину, що служила в Хуржика, а тепер служить у дяка. Ти ж знаєш!
— Та знаю… — Грицько м’явся.
— То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга — там!
Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:
— Так Лушу?
— Лушу, я ж казав.
— Щоб сюди?
— Та не кудись! Звичайно, сюди!
Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.
Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.
— І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!
— Та як іти! — огризнувся Грицько. — Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!
— Та що тебе носило через Кузні, йолопе!
— Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?
— Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!
— Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло? — обурився Грицько.
— Поговори мені! Іди! Горенько моє! — зітхнув Пухляков і показав на лаву. — Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!
Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива — дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах — очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.
— Лушо, — звернувся він до неї, — я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?
— Була. Я вже розповідала панові судді, — відповіла та стримано.
— Я знаю… А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?
Луша не чекала такого запитання — збентежилася.
— Люди кажуть, то й я кажу.
— Ну не всі ж зразу так сказали. Хтось перший сказав, що відьма. Хто?
— Не знаю.
— Я маю відомості, що ти перша так її назвала.
— З чиїх це слів ви взяли?
— Зі слів самої Катрі.
— Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте? — Луша настовбурчилася. — Може, колись і сказала спересердя…
— Ну гаразд. Облишимо це… Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?
— До пожежі бачила, а коли горіло — ні.
— І яким він тобі здався?
— Був сам не свій.
— А чому?
— Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.
— Як це причарувала? Вона що — ворожка?
— Атож. Я сама бачила, як вона ворожила… От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна — знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї… Та Катря не довго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька… А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?
— Звичайно, уявляю, Лушо, — погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим. — Справді, було йому не легко… А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?
Дівчина стенула плечима.
— Не знаю…
— А коли ти востаннє його бачила?
— Тоді, як жінки вели молодих до хатини — на першу шлюбну ніч.
— І яким він був?
— Як смерть! Ви вже питали про це.
— Що значить — як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?
— Ні, страшний… Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові… А на виду справді — жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: "Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!"
— А ти пішла б за нього?
— А чому б ні? Хлопець як хлопець!
— Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?
— Так. Стояв збоку.
— А потім?
Луша завагалася.
— А потім… Я його більше не бачила.
— А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?
— Де я була після того? Дай Боже пам’яті… — Луша завагалася знову. — Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати… Там ще стільки було прибирання!
— А як ти дізналася про пожежу?
— Почула крики: "Горимо! Горимо!" І я побігла надвір…
— І прямо куди?
— До дверей, звичайно… Хотіла сповістити молодих, що хатина горить… Щоб рятувалися!
— Чому ж не сповістила?
— Двері були замкнені.
— Знадвору чи зсередини?
— Зсередини.
— А двері куди відчинялися?
— Як звичайно — надвір.
— І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині — люди?
— Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж! — здивувалася Луша. — Потім я носила воду від колодязя…
— Ну, дякую, Лушо, — Василь Васильович приязно усміхнувся. — Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!
Луша вийшла. Капніст глянув на суддю.
— Ну, що скажете, Сергію Івановичу?
— Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші… А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?
— Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою…
— І все ж на кого падає підозра?
— На двох — Василя та Лушу. Так, як ми й думали… Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були… Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра — це ще не доказ… Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться…
— Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.
(Продовження на наступній сторінці)