Не встиг я приїхати на Запоріжжя, а вже Потьомкін отримав пакета з Петербурга з цим наказом.
Ні слова не сказавши про це запорожцям, Потьомкін доручив виконання цієї підступної і ганебної постанови царського двора генералу Текелію та князю Прозоровському.
Якраз на Зелені свята, 4 липня 1775 року, генерал Петро Текелій з сорокатисячним військом обложив Січ. Я ледве прошмигнути встиг крізь нього зі своїм листом від Головатого. Та той лист нічим уже не міг зарадити запорожцям.
Сили були не рівні. Текелій мав сильну артилерію, вісім полків кінноти, сімнадцять ескадронів пікінерів, десять піхотних полків, двадцять ескадронів гусарів та тринадцять полків донських козаків. А Січ мала лише двадцять гармат та десять тисяч січовиків!
Три дні без руху стояв навколо Січі Текелій, нікого з неї не випускаючи і нікого не впускаючи. Мовчали й запорожці.
А тим часом князь Прозоровський з військом позаймав усі запорозькі паланки,[2] поруйнував їх, обеззброїв тих січовиків, що там були, взяв їх під варту, хутори та зимовища розорив, а сім’ї запорожців повиганяв.
Коли Текелій отримав від Прозоровського звістку, що паланки ним захоплені, то зразу не вдався до сили, а вирішив діяти хитрістю. Він послав у Січ офіцерів і запросив кошового отамана зі всією старшиною до себе в гості.
Калнишевський зрозумів, що генерал хоче обезголовити Січ, а потім узяти її приступом. Тому зібрав на раду курінних отаманів.
— А що, панове отамани, робитимемо? Генерал у гості нас кличе. Підемо чи ні? Віддамо йому Січ чи будемо битися?
Отамани обурено загаласували:
— Браття! Та нас просто хочуть вигнати з Січі!
— Хочуть забрати наші степи і наші вольності, кров’ю завойовані нашими батьками та дідами!
— Не підемо! Будемо битися! Покажемо Текелієві, де раки зимують!
Однак значна частина Січової старшини мовчала. Мовчав і кошовий отаман Петро Калнишевський.
Врешті, коли перший спалах обурення улігся, він промовив:
— Панове отамани, я цілком поділяю ваші думки і ваші почуття, та поміркуймо, що з того буде, — у Текелія втричі більше війська. Та ще й Прозоровський підійшов з великою силою. Ми й дня не протримаємося! І самі загинемо, і сім’ї наші сконають у Сибіру.
Втрутився січовий архімандрит Володимир Сокальський:
— Браття мої, чада мої, — сказав він, — не проливайте християнської крові, не беріть гріха на душу! І самі загинете, і сім’ї занапастите, і багато душ християнських безвинних погубите. Змиріться, чада мої, — і Бог вас помилує і захистить! Ідіть до Текелія!
На жаль, Бог не захистив.
Пішла запорозька старшина з хлібом-сіллю до генерала Текелія. Той спочатку запросив до столу, пригостив, а наступного дня вранці звелів усіх заарештувати, забити в кайдани і відправити до Петербурга.
— Ну, а що ж запорожці? Билися? — спитав Хуржик.
— Ще цілий тиждень. Текелій не наважувався нападати на Січ, — повів мову далі Безкровний. — Боявся, мабуть, різанини… Запорожці теж причаїлися і мовчали, бо бачили, що сили їхні замалі, щоб розпочати битву. Натомість вони пішли на хитрість: послали до Текелія послів з проханням, щоб дозволив їм вийти з Січі половити рибу, бо, мовляв, нічого їсти. Текелій дозволив. Тоді січовики вийшли з Січі, залишивши в ній лише двадцять чи тридцять немічних, старих та хворих братчиків своїх, сіли на човни і гайнули тільки їм відомими гирлами та протоками до моря. Побачивши, що його обдурено, Текелій розгнівався і наказав Січ пограбувати, розорити, вали розкопати, а курені спалити. Церкву святої Покрови пограбували дощенту. Що там було цінного, забрав собі Потьомкін, решту похапали солдати. Отакі-то були невеселі Зелені свята для нас того сумнопам’ятного року 1775-го.
— А далі що? Куди ж подалися запорожці? — спитав хтось.
— Ми випливли на своїх чайках у море. Куди пливти? Ніде нас не ждали, ніде нам не було притулку. Залишалося одне: піддатися нашому споконвічному неприятелю — турецькому султанові і просити його, щоб він дозволив оселитися за Дунаєм, на пустинних, майже не заселених ніким землях. Поки запорозька депутація подорожувала до Стамбула, ми тим часом зупинилися на Тілігулі.[3] Султан дозволив запорожцям поселитися на Дунаї, сподіваючись у майбутньому використати їх як військову силу. Значна частина їх під проводом похідного отамана Ляха відпливла морем у Дунайське гирло. А багато хто зостався біля Тілігула. Серед них і я. Та незабаром потягло мене у рідні краї — на Лубенщину. Так я опинився в Засуллі.
— А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського? — спитав Івась.
Безкровний сумно похитав головою.
— Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий.[4] Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю — в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорізького, а вбивці чи злодюги… Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця — Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь… Розсіялися братчики по світах, як туман по долині, — хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном — молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стало гречкосіями — орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків… Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?
Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.
9
Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу — ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви — то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.
Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені — тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води — уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу — ой як не близько!
Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.
Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода.
Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.
— Гей, гей, сірі! — гукає він на волів. — Уже недалеко!
Степова річечка майже пересохла. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.
— Розпрягайте! — гукає Хуржик. — Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень — одна мука! Замордуємо волів!
Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!
Івась знайшов чистіше плесо — умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили — приліг біля мажі. Приліг і мов провалився — заснув.
І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду — Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з… Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається — ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається — не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!
На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре — ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!
Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають…
А він як став — так і закам’янів. Не ворухнеться! Мов стовп!
Розпач роздер йому груди. І від того болю, що теж приснився, він прокинувся.
Серце шалено калаталося. І лоб змокрів. І до тями він довго не міг прийти. І все ще, думаючи, що то сон триває, допитувався сам у себе: з ким це вона? З ким? О Боже!
Хтось штовхнув його ногою під бік.
(Продовження на наступній сторінці)