— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки... Бог пам'яті вкоротив на старості...
— Колись я тут знавав одного чоловіка... Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє...
— Хто ж це?
— Мирон Семашко... Знали?
— Звичайно, знала... Я всіх Семашків знала... Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.
— От і добре... Мирон живий?
— А цього не знаю, голубе... А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.
— Так, так,Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?
— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків... Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат... До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків...
— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю... Арсене, ти зі мною!
До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.
У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.
— Кого лихий носить?
— Саво! Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.
— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?
Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.
— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.
Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.
— Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.
— Ви знаєте Мирона Семашка? — недовірливо прогув у темряві сіней голос.
— Ще б пак! Однокашники по колегії.
— Ось як! Тоді заходьте...
Палій повернувся до старої, сказав:
— Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося... А зустрінете кого — про нас анічичирк!
— Сама, добродію, сама дошкандибаю якось... І не сумлівайтеся — мовчатиму як риба!
Коли за старою скрипнула хвіртка. Палій і Звенигора причинили сінешні двері.
— В хаті вже сплять? Не побудити б...
— А ми зайдемо в хатину, — відповів господар. — Почекайте хвилинку, я принесу вогню...
Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.
Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:
— Сідайте... Що вас привело до мене в таку пізню пору?
Сава дивився прямо і твердо. В його погляді все ще таїлася недовіра. Це був міцний чоловік років тридцяти. З-під білої сорочки випиналися широкі м'язисті плечі. Кучма густого чорного волосся закривала йому півлоба і надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що він стривожений незвичайними відвідинами незнайомців і нетерпляче жде відповіді на своє запитання.
— Друже мій, — Палій говорив м'яко, довірливо, намагаючись і голосом і виразом очей заспокоїти господаря хати, — ми прибули аж із-за Дніпра... Тож повинен розуміти, що привело нас сюди не одне бажання побачитися зі своїм старим товаришем... Привела нас у Немирів дуже важлива справа, зв'язана з життям і волею близьких нам людей. А щоб їх визволити, нам потрібна допомога. Ось чому ми хочемо зустрітися з Мироном Семашком. Гадаю, він допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди приїхали.
— Він вам не допоможе.
— Чому?
— Він сам потребує допомоги...
— Тобто?
— Люди Юрка Хмельницького схопили його і кинули до тюрми.
— За віщо?
— А хто зна... Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не відпустили. Юрась каже — небезпечний злочинець... Запорожець!
— Гм, ось як! — Палій замислився. — Що ж його робити? А я такі надії покладав на Мирона... А тут, виходить, не він нам, а ми йому повинні допомагати. А нам так потрібні очі, щоб знати, що діється в Немирові, зокрема в оточенні гетьмана.
Сава випростався. Полегшено зітхнув. — Тепер я все розумію... Здається, я зможу вам допомогти. З однією умовою... Якщо ви допоможете визволити Мирона.
— Друже мій, давай нічого не обумовлювати, — сказав Палій. — Мирон — мій давній приятель, і справа моєї честі допомогти йому! Але... сам знаєш: іноді не все можеться, що хочеться.
— Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не відкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосії, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дізналася що-небудь новенького про Мирона... Там і домовимося про все.
Їх було в хаті п'ятеро: три пропахлі морозом чоловіки, Савина сестра Феодосія та її п'ятнадцятилітній син.
Сиділи на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого білим настільником. У темному бронзовому підсвічнику палахкотіла свічка. По кімнаті розливалися приємні пахощі воску. Жовтаво-зелений вогник злегка коливався від дихання людей і кидав на стіни розпливчасті, мерехтливі тіні.
Взаємне довір'я було встановлене зразу ж, як тільки гості, переступивши поріг, привіталися з господинею.
— Я вас добре пам'ятаю, пане Семене! — сказала Феодосія, міцно, по-чоловічому, потискуючи Палієву руку. — Лише один раз ви завітали до нас літ дванадцять чи й більше тому — це було ще в старій хаті, у свекрів, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тоді з Мироном співали!..
— Було таке, було! — зрадів Палій, розглядаючи ставну, красиву молодицю років тридцяти п'яти. Правду кажучи, він її мало пам'ятав, молоденьку тоді, тендітну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. — І мушу сказати, що з того часу ви погарнішали, ба навіть помолодшали, пані Феодосія!
Жінка сумно усміхнулась.
— Де вже там... За вами переживаючи — і погарнішаєш, і помолодшаєш... Сідайте, прошу!
Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звенигора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.
— Тільки визволимо своїх — і гайда назад!
— Я бачив валку переселенців, — втрутився молодий Семашко. — Мабуть, і ваші були серед них.
— Де ти їх бачив? — швидко запитав Палій.
— На Викітці.
— Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?
— Буваю. Я ношу батькові їсти.
— Це добре... Ось хто може все вивідати! На хлопця менше звертають увагу. Він прослизне там, де нашому братові, дорослому, і носа показувати небезпечно... Гадаю, завтра ти розповіси нам більше?
— А чому ж? Розповім, — серйозно відповів хлопець.
— От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем... А що з батьком?
— Батька кинули до ями...
— До ями? Якої ями?
— Гетьман наказав у себе на подвір'ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в'язнів... Кидають туди і за провини, і без провин... Дізнається Юрась, що у кого-небудь є гроші, — бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б'ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в'язень не сконає від голоду, холоду та побоїв... Батька теж б'ють... Кожнісінького дня...
На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.
— Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене — козак, — обняла його за плечі мати.
— Визволимо твого батька! — стукнув кулаком по столу Сава. — Якщо вже на те пішло, то я скажу: є в мене хлопці відчайдушні. Такі, що й чортові роги скрутять!.. Чекаєм весни — готуємо зброю, підбираємо надійних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар і Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чиїй землі живуть, кляті!.. І вас гурт, — звернувся він до козаків. — Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити.
— А про ваших рідних я вже сама вивідаю, — сказала Феодосія, звертаючись до Звенигори. — Жінці зручніше зробити це... Та й Василько не дріматиме.
— Спасибі, паніматко, — подякував Арсен.
У нього зародилась надія, і на серці стало легше. Від тепла і передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкірою обличчі заграли рум'янці, а в сірих очах, замість холоду і суворості, з'явився вираз лагідності й тихої задуми.
Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосія зразу ж запропонувала свою господу, досить простору і, на перший погляд, зовсім не бідну. Але Палій заперечив:
(Продовження на наступній сторінці)