— Справді, правдива історія. Не вірити їй у нас немає підстав, бо двічі ікона порятувала тебе, Прохоре, та твоїх супутників, але почекаємо до третього разу — чи й утретє порятує? А тим часом я велю зробити на ікону новий оклад із золота, срібла та коштовного каміння. Поки це зробиться, дивись, і церква буде готова.
Всі загукали: "Так, так! Хай ця чудотворна ікона Богородиці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській церкві, а друга буде для Вишгорода!"
І ніхто, крім княгині, яка добре знала норов свого мужа, не вник глибоко в слова князя Мстислава. Лише княгиня здригнулася, почувши його зауваження — "почекаємо до третього разу". Здригнулася і глянула на Прохора — чи й він зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про хор не зрозумів, навіть не глянув на неї. А даремно! Князі слів на вітер не кидають, бо у них завжди за словами — діла, нинішні або майбутні... Княгиня в душі відчула тривогу за коханого. Та чим вона могла йому зарадити, чим допомогти? Вона не могла навіть відкрито глянути на нього, слово сказати йому. Бідна, бідна! Яке скороминуще її кохання!
А в середині осені, коли дерева під сонцем палахкотіли у золотому вбранні, вона народила князеві сина. І назвали його по дідові Мономаху Володимиром, а в хрещенні —Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу прозвали його Мачушичем, тобто сином мачухи їхньої.
На якийсь час княгиня Любава за клопотами забула про своє кохання. І тільки через місяць, коли якось із немовлям сиділа біля вікна і дивилася на майдан перед Десятинною церквою, побачила, як із княжого двору виїздить простий незграбний віз, а на ньому —Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...
Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей, але зразу ж прикусила губу: до неї на скрик уже поспішали няні та дворові дівки.
— Що тобі, княгинюшко? Що, голубонько?
— Ні, ні, нічого! Йдіть! Йдіть собі! Ті вийшли.
І тоді княгиня піднялася на повен зріст, мовби розп’ялася на перехресті великого вікна — вся у білому. І Прохор побачив її — і підвів заковані ланцюгом руки, прощаючись з нею, та віз тут же рушив і завернув за ріг.
Видіння щезло.
Вона не помітила, як відійшла від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко і отуманіло дивилася довкола і нічого не бачила, аж поки не вбігли дівчата.
— Ой, княгинюшко, хто б міг подумати! Та такий же чоловік!
— Про що ви? — кволо запитала вона.
— Тіун Прохор зле людям чинив, грабував, у судах не по закону діяв, і князь велів схопити його, забити в залізні пута і зіслати в Полоцьк, у поруб. Повезли вже його, бідолаху... Хто б міг подумати, що такий він! А яким же прикидався добрим!
Княгиня задерев’яніла вся — ні пари з вуст. Недарма кажуть, що горе живе у серці, а радість — на лиці. Її горе зачаїлося в серці — на дні. Мучилась питанням — хто підгледів їх, хто доніс князеві? Сам князь мовчить, і всі мовчать. І Богородиця Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому коханню і відвернувся від них.
Боже! На все воля твоя!
Взимку з Полоцька дійшла вість — колишній велико князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої вини.
А незабаром тяжко захворів і великий князь Мстислав Володимирович. Перед смертю, нутром відчуваючи її прихід, він покликав до себе жону свою, а всім присутнім звелів вийти.
Княгиня зайшла з сином Володимиром на руках, боязко наблизилася до тисового ліжка, на якому помирав її муж.
Він лежав з заплющеними очима, схудлий, змучений, сивий зовсім.
— Княже, я тут, — промовила тихо.
Мстислав поволі відкрив очі. Вони були каламутні і чужі. Упізнав її — і легкий усміх скрасив його уже неземне потойбічне обличчя.
— Дякую, що прийшла... з сином, — промовив кволо. — Чий бик не стрибав, а телятко наше.
Княгиня Любава похолола — не могла ні слова мовити, ні з місця зрушити. Відчувала, що осьось упаде, і думала тільки про те, щоб при цьому не покалічити маля.
А князь, зібравшись з силами, прорік:
— Не лякайся... Я не завдам тобі прикрощів... Я написав брату Святополку, щоб ішов до Києва і посів мій велико князівський стіл і щоб став батьком для всіх дітей моїх, а для твого Мачушича — також... А тобі заповідаю — закінчити церкву, яку я заклав на Подолі, а ікону Богородиці Пирогощої обкувати золотом і помістити на чільному місці... В пам’ять душі моєї!.. Кошти на це я відклав...
У княгині виступили на очах сльози: вона зрозуміла, що прощена, що Мати Божа захистила її.
— А хто?.. — зірвалося з її вуст, і вона знову злякалася. Та князь зрозумів і тихо відповів:
— Усе, що було, биллям поросло... Хай скотина животіє... Не хочу перед смертю ще один гріх брати на душу... Бог милостивий, і я під кінець хочу бути теж милосердним... І ти не допитуйся, щоб важкого каменя не носити на душі... А мине три роки — виходь заміж. Ти молода... Або в монастир... Там тобі легше буде... І хай тебе і твого сина береже Мати Божа Пирогоща! — Він заплющив очі і кволо махнув рукою. — А те пер — іди!
Ігор знав цю давню історію з літопису, навіть думав, читаючи, від кого ж літописець її записав — від євнуха чи від самого князя? Лише вони двоє знали подробиці тієї застольної розмови між ними. Але зараз, молячись, зовсім забув про неї. Вся душа його була звернута до Богородиці Пирогощої, що єдина, вірив він, може захистити і врятувати його сина, як Бог помислом своїм урятував його самого, а також визволити з тяжкої неволі брата, бояр та воїв усіх.
І він вкотре схилився перед нею в низькому поклоні.
6
На князівський снем у круглий золотоверхий терем Святослава були запрошені, крім князів, що приїхали до Києва, їхніх жон та чад, ще найвпливовіші бояри та настоятелі головних київських соборів та монастирів. Велика кругла зала другого поверху, посеред якої стояв такий же круглий цегляний кніс-стовп, що тримав на собі всю величну споруду і був одночасно піччю та димарем, ледве вмістила всіх за столами, заставленими блюдами, мисками, жбанами, келихами, повними їжі та напоїв, — горами хліба, пирогів, яблук, груш, слив, раннього винограду з монастирських садів, хмільного меду, узвару та сирівцю, не кажучи вже про м’ясні страви.
На чільному місці сиділи великі князі — Святослав з княгинею Марією Васильківною та Рюрик з княгинею Анною Юр’ївною. Ближче до них розмістилися інші — по старшинству — князі з родинами, духовенство та бояри.
Князеві Ігорю з сім’єю було відведено почесне місце по праву руку від Святослава та княгині, позаяк саме він, його нещасливий похід та відчайдушна щаслива втеча з полону були причиною цього князівського зібрання. Ну а Володимир, хоч і вдівець, був зятем великого князя і княгині і сидів теж поблизу них.
Окремо від усіх, посередині кола, побіля кніса, за чималим столом, сидів Славута. На столі — гуслі, кілька аркушів пергаменту, біле гусяче перо, каламар з чорнилом, щоб занотувати для нащадків слова князів, їжа в мисках, келих, глеки з медом-ситою, сирівцем та узваром, щоб промочувати горло.
В теремі стояв приглушений гамір. Присутні почувалися вільно, бо всі були свої, перемовлялися впівголоса, тихо сміялися, чашники клали гостям на коліна рушники, наповнювали келихи, брязкали посудом.
І тут підвівся Святослав. Високий, дебелий, оглянув з висоти свого зросту гостей, тріпнув гривою сивого волосся — аж воно, здається, задзвеніло сріблом, підняв на рівень грудей, до бороди, руку.
Гомін стих. Усі завмерли.
— Братіє, — звернувся він до князів, — зібрали ми вас зі сватом моїм Рюриком на снем для того, щоб порадуватися спільно щасливому поверненню брата нашого Ігоря з полону половецького та поговорити про те, як нам далі бути із загрозою половецькою, що нависла над Руссю. Нині відбили ми Кончака від Переяслава, а Кзу — від Путивля. Але хто знає, чи не зберуться вони з силами та чи не вдарять на нас знову! Що нам робити? Сидіти склавши руки та ждати, поки не закричать люди наші під шаблями половецькими, чи об’єднатися по-братерськи і дати міцного одкоша степовикам, що знахабніли останнім часом і хочуть поставити нас на коліна? Та й про Ігоря треба подумати — він залишився без сили військової, без зброї та іншого військового обладунку. Треба допомогти йому! А ще ж і сина його Володимира та брата його Всеволода Трубецького маємо із полону визволити, а також і бояр його та воїв його, бо то теж наші люди!.. Тож давайте вип’ємо за щасливе врятування князя Ігоря Святославича та побажаймо полоненикам нашим якнайскоріше визволитися з полону нечестивого та при доброму здоров’ї повернутися додому! За твоє здоров’я, брате Ігорю!
Ігор підвівся, цокнувся келихом зі Святославом, обняв його і, поцілувавши в щоку, розчулено сказав:
— Дякую, брате мій, великий княже київський, за добрі слова і побажання, а всій братії моїй низький уклін, що приїхали, не погребували нещасливцем, який сам винен, що так трапилося. Обнімаю всіх і, затиснувши гординю в кулак, прошу у вас допомогти, бо сиджу на самому краю землі руської — перед загрозою половецькою. Я ваш щит на Сіверській Україні, але зараз без щита і без меча! Допоможіть мені!
Деякий час князі холодно мовчали. Розуміли, яких душевних сил коштувало гордому Святославичу промовити такі слова, однак не поспішали з порадою і допомогою, — морщили лоби, опускали очі і... мовчали.
Ігор сів, зблідлий і напружений. Було йому важко на душі, незручно перед князями, перед жоною і дітьми, відчував себе ображеним. Святослав помітив це і прийшов на допомогу:
— До діла, браття, до діла! Опорожняйте чари! За здоров’я Ігоря!
Князі переглянулись — випили.
Після цього зашумів пир — і розмови припинилися. Всіх приворожили до себе повні миски їжі, смачної, тривкої, ситної, та дерев’яні жбани і череп’яні глеки прохолодних напоїв. Чашники, що стояли за спинами у гостей, ледве встигали наповнювати чаші, змінювати порожні жбани та глеки на повні. На хорах заграла музика, але ніхто поки що не поспішав ні до танців, ні до співів: кожен насищав плоть свою.
А коли втамували спрагу та голод, хтось із князів запропонував послухати розповідь Ігоря про його пригоди та пригоди його полку в полі Половецькому. Це всім сподобалося.
— Просимо! Просимо!
Звичайно ж, ні в кого ніякої задньої думки, ніякої хитрої каверзи проти Ігоря не було, — просто спрацювала загальнолюдська цікавість — дізнатися про все з перших рук. Але Ігор задерев’янів, зблід, а потім густо почервонів. Як! Розповідати про свою поразку, про свою ганьбу! Ще б чого! Та краще — смерть!
Він у замішанні не знав, що відповісти.
Це миттю спостеріг Володимир Ярославич, тонкий знавець душі людської. Він помітив, як Ігор здригнувся від цього запитання, від цієї невпопад мовленої просьби, помітив, як блиснули його очі і кров хлинула до голови. Чого доброго, скаже щось різке!
— Братіє! — швидко підвівся він, привертаючи до себе увагу. — Братіє! Ігорів похід на половців був нещасливий. Але разом з тим усім відомо, як хоробро билися Ігореві дружини, як він сам, будучи поранений, не покинув війська, а стояв попереду, на чолі його, виказуючи і відвагу, і військове уміння вождя. А яку велич духа проявив він при втечі з полону! То хіба ж личить йому самому привселюдно хвалитися мужністю своєю, відвагою і сміливістю? Хто б з вас, ставши на його місце, зробив таке?.. Але тут є вихід — розповім вам я про Ігорів похід, бо був свідком, очевидцем його, очевидцем його зародження. При мені Ігор з братією задумував його, при мені їхні полки вирушили в незнаєме поле Половецьке, а згодом я перший з княгинею Євфросинією дізнався від Славути про героїчну битву Ігоря з переважаючими силами ворога, про його поранення та полон. Я обороняв Путивль, коли його обложив хан Кза, потім зустрічав Ігоря після повернення з полону і записав його розповідь до літопису. Нарешті, весь цей час, аж до сьогодні, я думав над тим, що Ігорів похід — це не звичайна, не буденна подія, бо про неї нині говорить уся Русь, бо про неї, про подвиг Ігорів, про його рани і втечу можна складати билини та пісні, як про подвиги Кирила Кожум’яки чи Микули Селяниновича... Отож і дозвольте, дорога братіє, мовити слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова.
— Просимо! Просимо! — загула гридниця.
— Але це буде довга розповідь!
— Просимо! Просимо, Володимире Ярославичу! — закричали князі ще дужче. — Волимо слухати твій солодкоголосий спів!
А Святослав сказав:
— Починай, Володимире! Ти відомий на всій Русі книжник і співець, — будемо слухати твоє мудре слово! — І повернувся до Славути: — Боярине, дай князеві гуслі, щоб награвав собі, — вони в тебе дзвінкі та віщі. Та приготуй перо — запишеш для мене Володимирове слово!
— Я вже дещо записав, — Володимир витяг із кишені маленьку книжечку і поклав на стіл. — Однак буду вдячний Славуті, бо під час розповіді, може, щось опущу або нове додам... Тож записуй, Славуто.
Всі зручніше повсідалися. Навіть діти замовкли.
І тоді Володимир торкнувся пальцями струн — і попід високою стелею терему покотився їхній мелодійний передзвін, що раптом змінився тривожно-уривчастим тупотом кінських копит, тонким посвистом стріл, скреготом мечів та шабель, грюкотом списів об щити. На слухачів, здавалося, навіть війнуло терпким запахом далекого полинного половецького степу.
Пролунав останній акорд — і затих. Тиша запанувала така, ніби ніхто і не дихав.
Вона тривала якусь хвилину чи й дві.
Потім Володимир підняв голову, відкинув назад важку гриву каштанового волосся, обвів поглядом принишклий зал і своїм глибинно-грудним, видобутим мовби з самого серця голосом запитав:
А чи не ліпше було б нам, братіє,
почати старими словесами
ратних повістей
про похід Ігорів,
Ігоря Святославича?
Запитав — і зробив паузу, ніби чекав на відповідь. Зал, ждучи, мовчав.
Тоді він, ніби роздумуючи, легенько торкнувся пальцями струн, пройшовся по них і раптом, пригасивши їх звучання, сам відповів:
Ні, початися цій пісні
по бувальщинах нашого часу,
а не по замислу Бояновому!
Терем завмер. Багато Русь-Україна знала княжих співців, — у кожного князя було їх по кілька. Та серед них особливої слави зажив Ян Вишатич, співець незвичайний, не схожий на своїх сучасників. Старше покоління знало його, чуло, любило і вважало неперевершеним. І ось цей князь-ізгой, якого батько вигнав з дому за непокірність, не хоче бути схожим ні на кого, навіть на великого Яна! Він відкинув Святославове бажання почути щось схоже на пісні Яна, а твердо заявив, що відмовляється наслідувати славетного співця, а торуватиме свій власний шлях, як велить новий час.
Усі поглядами прикипіли до натхненного обличчя Володимира Ярославича. А воно, ясне, одухотворене, було прекрасне: високий засмаглий лоб, виразні брови, з-під яких яскравими голубими вогнями сяяли дві зорі, прямий ніс і невелика, коротко і майстерно підстрижена борідка — все це так гарно виліплене, вирізьблене, скомпоноване, ніби його творив сам Господь Бог або, принаймні, якийсь прославлений скульптор Еллади.
А під його пальцями то громом рокотали, то ридма ридали, то весняним леготом шептали срібнострунні гуслі. А з його малинових уст злітали все нові і нові, ніби й давно знані, та все ж якісь незвичайні, несподівані слова:
Ігор до Дону воїв веде!
А вже ж біди його
очікують птахи на дуб’ї,
вовки жах наводять по яругах,
орли клекотом на кості звірів зовуть,
лисиці брешуть на черлені щити...
О Руська земле, уже за горою єси!
Слухачі прикипіли до вуст оповідача, їхні серця уже наповнилися тривогою за Ігоря, за його безстрашних воїнів.
А оповідач майже й не співає, як робив це колись Ян, а просто розповідає, супроводжуючи свою розповідь музикою. Але як! Здавалося, кожне його слово лягає тобі прямо в серце!
Дрімає у полі
хоробре Олегове гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно на кривду породжене
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний вороне,
поганине-половчанине!
Ігор при тих словах закусив губу, змахнув з ока зрадливу сльозу. Боже, Боже! Де ж ви, мої витязі, мої ясні соколи? Це ж я завів вас на смерть, на вірну загибель! Він схилився на руки, щоб ніхто не бачив, як туманяться слізьми очі гордого Святославича...
А оповідач далі веде:
Другого дня вельми рано
криваві зорі світ провіщають.
Чорні тучі з моря ідуть —
хочуть прикрити чотири сонця.
А в них мигочуть сині блискавиці!
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам надломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькі
на ріці на Каялі, близ Дону великого!
О Руська земле, уже за горою єси!
Напруження в залі досягло крайньої межі. Всі вочевидь уявили, як половецькі орди, мов ліс, обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них не раз готувався до бою, не раз робив перший крок назустріч ворогові — знає, які почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.
Зблідли жони князівські, притулилися до них, мов курчата до квочки, діти їхні — маленькі княжата. Ждуть картини вирішального бою. І хоча він давно відбувся, хоча наслідки його всім відомі — третина війська лягла трупом на полі битви, а решта опинилися в полоні, — сила художнього слова така велика, що змушує знову і знову переживати давноминулі події.
Ось ритм музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і навіть огидне крякання вороння, що зібралося з усього степу на сите уядіє.
А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але трагічно-болісний голос автора:
Від досвіту
до вечора,
від вечора
до розсвіту
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи залізнії
у тім полі незнаємім,
серед землі Половецької...
Чорна земля
під копитьми кістьми
була засіяна,
а кров’ю поливана...
Тугою зійшли вони
по Руській землі!
Тут першою не стримала сліз княгиня Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: "Та вже ж мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!.."
Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися, стиснули кулаки. У їхніх очах забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне поле Половецьке, засіяне тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така ж доля? Хіба зникла загроза половецька?
А коли Володимир звернувся до присутніх із закликом:
"Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!", чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по столу і вигукнув:
— Це наш обов’язок, браття! Святий обов’язок! Забудьмо про взаємні образи, про колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!
І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:
— Так, так, нам нічого ділити! Слава Ігорю! У нас спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за рани Ігореві!
Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А Славута взяв нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб не загубилося. Серцем відчував, що князі захочуть мати "Слово о полку Ігоревім", а особливо Святослав. Та й як же не хотіти, коли про тебе в ньому так красно мовиться?
XXX
Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися князі з княгинями та чадами, роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми матушками. Попрощавшись з усіма, відправилися на спочинок великий князь Святослав з княгинею Марією Васильківною, князь Ігор з сім’єю та зять Володимир Галицький.
Скоро поснули всі. Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу до столу, поклав перед собою свої та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і взяв до рук перо. Він знав, що завтра за столом, на свіжу голову, князі знову захочуть послухати його
"Слово про Ігорів похід", — отож потрібно привести його до ладу: обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.
Вмокнув біле перо в каламар, подумав трохи, а тоді твердо вивів заголовок: "Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова".
...Спить стольний град Київ. Над ним — тепла серпнева ніч 1185 року. Простора кімната на другому поверсі пишного великокнязівського палацу, начинена книгами та зброєю.
Горить, потріскуючи, свіча.
А за столом схилився над аркушем пергаменту князь-ізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.
Тут, на дніпровських кручах, у золотоверхому Києві, в палаці великого князя київського, тієї ночі вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне "Слово о полку Ігоревім".
Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!
У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворота ворогам на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на Русь!
Спить під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...
1990-1998
Лубни