Руські матері хліба ділили краюху
На синів і на внуків, на тебе й на себе,
Ждали звісток із фронту разом в завірюху.
Син приїхав з заводу, просив тебе в місто:
— Тут же, мамо, в селі скільки люду.
натулиться.
Ні,— сказала,— хоч в місті і затишно, й чисто,
Та артільних корів не поставиш на вулиці,
А для них там не знайдеш ні корму, ні паші,
А вони в мене, сину, рекордниці наші.
Ти за сталь свою млієш, а я за корову,
Ти за цех свій стоїш, я ж за стайню теплішу.
І обняв він маленьку тебе, сивоброву:
--— Ви такі в мене, мамо, бували й раніше.
І гортає Докія кожну хвильку відому:
Середульший — секретарем райпарткому,
Із-за Одеру, з фронту, прибув додому.
Цей не знає спочинку у ночі безсонні,
З емтеес-до колгоспу, з бригади — у ланку,
Все він знає: які пшениці у районі
І коли героїні підживлять ділянку;
Хто у партію хоче вступити із осені,
Як історію вчать молоді кандидати
І які трудодні вересневою просинню,
Навантажені славою, ввійдуть до хати.
Тож приїхав із фронту в приношенім кітелі. —
Ну,-говорить,-тепер комунізм не за
даллю,
Якщо смерть не взяла нас, так вічні ми жителі
Із добром і трудом, не з людською печаллю.
І здається, що сам він не менше ста років
Обходив комунізму висоти й широти,
Зна там кожен куточок, міста і потоки,
Всі потайнощі знає, щоб зло побороти.
Отакий!
А найменший отут же, в артілі,
Бригадиром немало — дванадцяте літо,
Каже: — Мамо, давайте змагатися в ділі
На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.
І змагається з матір'ю.
В школі, в містечку,
Вчителює дочка, і не десь за горами,
Наїжджає додому, зовсім недалечко,
Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.
То про читанки дбай, то турбуйся про зшитки,
Дітям-сиротам поміч вишукуй, що в силі.
Годі думать, Докіє, вже сонячні злитки
Розливаються злотом в небеснім горнилі.
VII
Грає жайворон срібний в небесній блакиті,
Між землею та небом снує невидимо
І зелені, і сині, й багрянцеві ниті
І тріпоче з вітрами, як світ, молодими.
Підведися, Докіє, і вийди у дворик,
Скоро ланка збереться, прийде на розмову,
Заорали ділянку в минулий вівторок,
Як там з добривом буде? Підсипати б знову.
Тож забудуть, гляди.
Підвелася поволі,
Вийшла, сіла на сонечку в ранковій тиші,
Урожай зеленіє в широкому полі,
І земля соковитиста мрево колише.
Син прослав їй хустину червоноткану.
— Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду
загляну.-
Шлях біжить біля двору широко і рівно,
Люди йдуть на поля гомінкою юрбою.
— Добрий день вам, Петрівно!
— Як здоров'я, Петрівно?
— Та минеться все само собою.
Стали рідні та ближні півколом,
Із надією в серці, не з болем.
Пастушки гнали скот, привітались:
— Добрий день вам, бабуню, як спалось?
— Вже видужуйте швидше!
— Видужую,-
І рукою махнула недужою.
І відчула: доросле й маля,
І вода, і трава, і земля —
Все любов'ю тобі промовля.
VIII
І здалося: земля із полями й дорогами,
Із містами, з вогнем у віках посивіла,
Із любов'ю й життям, з бойовищами многими
Підійшла до Докії й загомоніла.
От і шлях твій, Докіє, закінчився
звивистий,
Днів твоїх загасає розжеврене гроно,
Лиш родила синів і зуміла їх вивести,
Вийшла з мене і ляжеш до мене у лоно.
І нема вороття до життя,
Ти, стареньке моє дитя!
Як пилина мала, як багата стеблина,
Що розвіяла зерно і спогад колише.
Ні,— сказала Докія,— ти в мене єдина,
Я із тебе росла, а за тебе міцніша.
І нема мені краю, як ниві врожаю,
Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
Вмила потом і колосом заколосила.
Обігріла від серця, як сонцем весіннім,
Налила тобі соку в замлоєні груди,
І ночей, і вітрів твоїх свист-голосіння
Повернула на пісню весільну між люди.
Що ти скажеш, неправда?
Як дівчину, вбрала
В жовті стрічки пшениць, в п'ятикутнії зорі,
Замінила плугами мізерні орала,
Зацвітила, заквітчала гори суворі.
Що ти скажеш, неправда?
Я сад посадила,
Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога.
Ти багата у мене, та й я не убога,
Ти придумала бога,— я ж вища за бога!
Подивись, на тобі незвичайні прикмети:
Люди родяться, жито покроплює туча,
Хай дивуються ближні і дальні планети,
Що для всіх ти у мене красуня родюча.
І не страшно мені замовчати устами,
І не жаль мені руки по всьому зложити,
Будуть люди за мене полями й містами
Гомоніти, трудитись, родитись і жити.
В кожнім цвіті малім чи у дереві кожнім,
У любові людській, у дерзанні, у мрії
Я воскресну і встану диханням тривожним
Чи биттям свого серця, що вік не старіє.
Підуть люди в луги, на устояні роси,
Буде жайворон в небі дзвеніть малиново.
— Тут Докія косила,— і ляжуть покоси.
— Тут Докія співала,— і родиться слово.
Що ж ти скажеш, неправда?
І щирі, як свідки,
Що від слів її правду нестимуть віками,
Потягнулись до неї сади-семилітки,
Пшениці підвелись золотими руками.
З школи діти, букварики взявши під руки,
Щебетали, ішли по дорозі додому,
І в полях ланкові, по вказівці науки,
Розсівали зерно, призабувши утому.
І кремлівські куранти дзвеніли високо,
Чули дзвін той Заволжя, Дніпро і Говерла.
Тихо сіла Докія, хитнулася боком,
Подивилась у даль, і, зітхнувши, померла.
І така тишина заступила круг неї,
Можна вчути, як сад наливається цвітом,
Як зарошені трави ростуть над землею,
Б'ється серце Вітчизни над буряним світом.
IX
Син сідає в літак, де завод на Уралі,
Мчить до дому далекого довгу годину,
Під крилом самольота завіяні далі
Все нагадують синові матір єдину.
І жалкує він гірко, що скупо та мало
Він писав у листах до старої своєї,
Розповів би, що в праці часу не стачало,
Але слово тепер не потрібне для неї.
Другий син поспішає з роботи, з райкому,
Теж пригадує гірко, як скаржилась мати,
Що, мовляв, приїздиш ув артіль, як додому,
Та не можеш і в хаті поночувати.
Все кудись поспішаєш і зранку, й з обіду,
Може, синку, до тебе сама приїду!
І тепер, коли б можна її воскресити,
На життя їй дихання вдихнути у тіло,
Сам би став він щоденно привіти носити,
Годував би із ложечки, якби хотіла...
Наймолодший на конях всією артіллю,
Мчить мостами й дорогою, через діброву,
Він гадав, що на осінь, із хлібом та сіллю,
У змаганні із матір'ю стрінеться знову.
За широким столом, як за повною чашею,
Ожило б собесіддя гаряче та щире,
Говорили б артільці:
— Із матір'ю вашою
Нам нелегко змагатися, бригадире!
Все в старої поставлено вміло,
Що піджива, що сходи, що діло.
І тепер, як заїдуть до рідної хати,
Він хотів би, щоб стрінулась посмішка мила,
Він би став у змаганні на місце десяте,
Тільки б мати устала й заговорила.
Ланкові на подвір'я зійшлись смаглолиці
Із ділянок, порізаних вглиб лемешами,
Некролог у газеті прийшов із столиці
В чорній рамці, підписаний товаришами.
Понаїхало люду з району, з обкому,
Із колгоспних правлінь — не окинеш їх оком,
День підвівся погожий, без дощику й грому,
Щедрий сонцем і щебетом в небі високім.
Піонери із школи прийшли у загоні,
З барабаном, з сурмою, в червоних краватках,
І вітрів молодих буйногривії коні
Поміж борозен рівних стояли на грядках.
І широка дорога, місточки та балки,
Наче полотна сиві лягли до порога.
— То ж по нас проходила Докія ізмалку,
Ми готові востаннє лягти їй під ноги.
На подушечках, вишитих просто на диво,
На шовки і на заполоч яр-променисту,
Ордени її винесли всі шанобливо,
Орден Леніна, потім Зорю золотисту.
На хустині гаптованій винесли далі
"Знак пошани" — за перше врожаїсте літо,
За життя її світле й труди небувалі
Все відзначено й людям в серця перелито!
Три сини, та дочка, та дорослі онуки
(Від обличчя твого відірватись несила)
Підняли тебе легко на дужії руки,
Так, як ти їх легенько в житті проносила.
І хвилина велика
Зашуміла, мов шквал,
І заграла музика
"Інтернаціонал ".
І тебе понесли, за шанобою й славою,
За людською любов'ю, у літа безкраї,
Понад нивою тихою, зеленоглавою,
Під високі і рідні мої небокраї.
Мимо клубу, за нього ти в клопоті ночами
Комсомольцям казала не вперше, не вдруге,
Щоб дзвенів він широко піснями дівочими,
Щоб і книжка, і радіо людям в послугу.
Біля школи несуть, біля брами,
Де стоять вчителі із вінками.
Потім полем твоїм, де стежина знайома,
Де у пам'яті в'їлася грудочка кожна,
Де в труді здобувалася сила — не втома,
А тепер на врожай подивитись не можна.
(Продовження на наступній сторінці)