— Прибіднюєшся... В чині капітана і... Та ні, кепкуєш. Колись же був протоколістом. Міг би і далі піти... вище. Та все ж, куди нині? — Федір аж почервонів від нетерплячки, широкий ніс роздувся, не відпускав руки товариша, зазирав в очі, ніби прагнув зарані заручитись прихильністю: не часто князь приймає, а коли вже прийняв, то і службу дав, потім — чого доброго — доведеться шапку ламати перед колишнім однокашником. — Потайний, однак.
— Чого таїтись... Доглядачем у будинок виховання призначений. Чув про такий?
— В пансіон? — недовірливо перепитав Федір. Випробовує, жартує, мабуть. Хто ж не знає Івана Котляревського? Більшого вигадника в Полтаві ще не було. Федір недовірливо посміхався: мовляв, знайди дурня в іншому місці. Котляревський ствердно кивнув:
— Призначення в кишені... До Огнєва поспішаю. Міклашевський якось дивно — чи то печально, чи полегшено — зітхнув, відпустив руку і зразу втратив інтерес до розмови, нічого більше не спитав, неначе зів'яв, очі зблякли, затяглись тьмяною плівкою.
— Зрозуміло, і то служба. — І кинувся у вестибюль. — З доповіддю біжу. Сам розумієш — жде, незручно... А ти, значить, того... Ну прощай! Зайнятий я... Як білка у колесі... — Не договорив, ступив на шитий килим.
— Поспішай, Федоре!.. Та гляди: тут східці круті, як би не спіткнувся.
Міклашевський не відповів, не озирнувся. Піднімаючись по східцях, притримуючи поли шинелі, щоб не мести ними доріжки, ринув вище і вище, в думках був уже там, у приймальній, стояв перед дверима кабінету, про себе повторюючи слова, які приготував ще напередодні, їх потріб но було сказати так, щоб сподобались правителю, звернули його увагу, і тоді хто зна, як складеться доля, може ж, таки вона змилується — і Федір стане нарешті столоначальником. Про несподівану зустріч у під'їзді він майже не думав: задля чого зайві клопоти? Можливо, пізніше, як небудь на дозвіллі, ненароком він і згадає, і, можливо, навіть пожаліє друга юності; так низько, майже на першій ступені службової драбини опинився один з кращих колись семінаристів, а потім службовців Новоросійської канцелярії, а ось він, Федір Міклашевський, теж семінарист, який не довчився, син давно покійного секунд-майора, нині — помічник столоначальника, і часто до того ж його заступник. З ним, Міклашевським, кожний чиновник губернської канцелярії за честь вважає розкланятись, впіймати погляд, а як шукають його, Міклашевського, прихильності численні відвідувачі із негоціантів, колишніх військових, багатеньких обивателів і навіть — колись би не повірив — відомих у губернії землевласників. Зрозуміло, колишній однокашник теж почне шукати його допомоги, але він, Міклашевський, не в силі і не в праві витрачати час свій на всіх рідних і знайомих. Так що, милі мої, вибачайте.
Котляревський глядів услід важкуватій, але ще досить проворній фігурі в шинелі з подвійним коміром і гірко сміявся над своєю наївністю: невже і справді був колись у нього друг на ймення Федір Міклашевський, бурсак відчайдушний? Невже він, Іван Котляревський, в дні літніх вакацій, розпрощавшись з семінарією, кидав отчий дім і мандрував з цією людиною на дорогах рідного краю, коротав з ним серпневі ночі у відкритому степу, брав участь у шкільних лицедійствах, а пізніше, коли вуса посіялись, бігав на вечорниці до мазурівських дівчат, мріяв про майбутнє, захоплено вибравши десь тихий куток, читав великого Сковороду із таємно роздобутої рукописної книги? Невже все це було? Він, Котляревський, дозволяв собі мріяти разом з оцією брезклою і, незважаючи на видиму проворність, неоковирною у своїй добротній теплій шинелі з подвійним коміром людиною? Це було давно, так давно, що, здається, ніколи й не було зовсім, а тепер ось привиділось. Все кануло в Лету — навіки, назавжди. Колишнього товариша нема, щез, розтанув, як розтанули, розвіялись і ті далекі дні і ночі у рідних степах. Гірко це. Але що зміниш?
А можливо, Федір і не винний? Своєю метаморфозою він, як і багато інших, зобов'язаний нищівному часові, свинцевим обставинам, що сильніші людини? Можливо, і так. І все-таки — винен. Якщо ти людина — будь нею за яких завгодно обставин...
Переступаючи поріг гімназії, вслухаючись у глухий гомін, що наповнював коридор, відчув раптом, як танув біль у серці і з'явилось дивне бажання посміятись над собою: чого розхвилювався, немов той юнак, що й життя не бачив? Він знайшов місце, службу, яку хотів. Чого ж впадати в розпач?
У напівтемному коридорі перевів подих, озирнувся: дивно, однак, ніхто не спинив, .не спитав, для чого він тут, до кого йде і з якої причини, адже він поки що сторонній, хоч незабаром — може, ще сьогодні — буде тут своєю людиною.
Хотів було постукати в одні з дверей, але з кімнати навпроти вийшов зсутулений пан у. чорному сюртуці; вклонившись, Котляревський запитав, де б можна бачити директора училищ пана Огнєва. Чоловік у сюртуці вказав кімнату, із якої тільки-но сам вийшов:
— Пан статський радник ось тут.
— Мені потрібен пан Огнєв, а не... статський радник.
— Це звання носить пан Огнєв.
— Дякую... Не знав.
Учитель — а це, мабуть, був один з учителів гімназії — байдуже поглянув на капітана і, почовгуючи чобітьми, пішов коридором в кінець його, де з напіввідчинених дверей визирала стрижена голова, а побачивши учителя, тої ж миті сховалась.
Яка неприємна похибка: виявляється, директор училищ і статський радник — одна і та сама особа, а ти, пане доглядач, і не знав, а треба ж знати своє майбутнє начальство.
Постукав і, почувши запрошення ввійти, відхилив двері.
Огнєв був у кімнаті один, в накинутій на плечі шинелі, збирався, мабуть, іти. Не важко було здогадатись: він не чекав візитера, бо якось надто високо підвів сивуваті брови:
— Ви, мосьпане? — Зняв з вішалки капелюх. — Ваша справа ще не розглянута. — І зовсім сухо закінчив: — Та, гадаю, запропонувати вам нічого не зможу і в майбутньому. І, вибачте, мосьпане, зараз їду... У справах.
Котляревський внутрішньо усміхнувся: до чого цікаві іноді люди, і ніскільки не образився на директора училищ, що дозволив собі не запропонувати сісти, не вислухав, байдуже кинув: "Нічого не зможу і в майбутньому..." Можливо, Огнєва варто пожаліти. Приїхав із сяючої Північної Пальміри, де обіймав досить високе місце у Головному управлінні училищ, мріяв, зрозуміло, про більш значний чин і більш широку діяльність на ниві освіти, можливо, навіть про крісло, якщо не міністра, то хоч його товариша, а натомість — посланий у новостворену губернію на посаду директора училищ, в місто, де, крім кількох трактирів, кофейних домів, гербергів і безконечно довгих вечорів, супроводжуваних грою у карти і випивкою, нічого нема і в найближчі роки навряд щоб передбачалось. Він міг відмовитись і не поїхати, але тоді, напевне, мусив подати у відставку взагалі, а в Полтаві все-таки була надія перебути трохи на новій посаді і виїхати в столицю. Не відав пан радник, що на новому місці йому доведеться прожити не один десяток років, стати врешті полтавським старожилом.
Огнєв одяг шинель, наглухо застебнув її і ще раз поглянув на відвідувача, який і після сказаного чомусь не йшов і, здавалось, ніскільки не був засмучений відмовою.
— Ви щось хотіли ще?
— Так. Власне, одну хвилину вашої уваги. Справа в тому, Іване Дмитровичу, що у мене лист на ваше ім'я. Прошу! — 3 цими словами Котляревський дістав із-за вилога шинелі і подав спантеличеному Огнєву пакет, відповідним чином опечатаний великою сургучевою печаткою. Оглянувши печатку скоріше за звичкою, ніж з метою перевірити цілість, зламав її і розірвав конверт.
Лист він прочитав стоячи, затим ще раз. В ньому було всього кілька фраз і, щоб прочитати їх, не потрібно було багато часу, але Огнєв читав їх повільно, ніби бажаючи пересвідчитись, що перед ним не підроблений лист, а справжній, та ще й за підписом самого князя, і, пересвідчившись в цьому, — просто чудо! — на очах став іншим, зник сухуватий тон, байдужий погляд, сірі холодні очі потемніли, на вилицях спалахнув рум'янець; опам'ятавшись, запросив капітана сісти, сам посунув крісла, хотів було зняти шинель і капелюха, але капітан вибачився і спокійно, ніби нічого і не сталося, сказав:
— Я прийду до вас ще не раз, але зараз я б бажав...
— Розумію. Ви бажаєте негайно?..
— Саме так, Іване Дмитровичу, з вашого дозволу, я бажав би відвідати будинок, тобто місце моєї майбутньої служби, якщо... дозволите?
— Ви ще питаєте!.. Та ви вже призначені... Наказ буде потім.
— То як же?..
— Якраз я їду туди... Поїдемо, отже, разом.
9
Невисокі ворітця. Квадратний, витовчений точок двору, і будинок на вісім вікон. Довгий, приземкуватий, вкритий очеретом.
За будинком — сад, уже облетілий, чорні дерева тягнуть у небо тонке беззахисне віття. В глибині двору, під високим тином, — колодязь; журавель, розхилитавшись, перекреслює низьке сіре небо надвоє. А колодязь чомусь відкрито, сюди б потрібна ляда. Недогляд. Адже тут діти, ніхто і не помітить, як біда трапиться. Про що, однак, ти думаєш, пане доглядач, не встиг поріг переступити, а туди ж — втручаєшся, осмикнув себе, озирнувся на Огнєва: чи не помітив чого...
(Продовження на наступній сторінці)