До свого призначення в Полтаву Огнєв служив у Петербурзі у новоствореному міністерстві "освіти в його шкільному управлінні і своє призначення у заштатне губернське місто вважав тимчасовим, тому-то і турбувався про гімназію і місцеві повітові училища, які мав опікати, постільки поскільки. І все ж не лишався байдужим до того, що про нього подумає "їх сіятельство" пан генерал-губернатор, і, зрозуміло, як людина у справі своїй обізнана, учителів для гімназії добирав уважно, віддаючи перевагу тим, хто мав університетську освіту, вірно вважаючи, що тільки високоосвічені люди повинні сіяти вічне і розумне. Тому-то, почувши, що несподіваний відвідувач університету не кінчав, навіть не бачив, який він, не закінчив і повного курсу духовної семінарії, ні про що більше говорити не схотів, не звернув ніякої уваги і на воїнське звання, яке носив візитер, так чи інакше, а на ті часи досить немале для Полтави. Не підводячи голови, презирливо копилячи нижню губу, популярно пояснив капітанові, що "згідно циркуляру" — не забув назвати і номер його — він, директор училищ, не може брати в службу осіб, знання яких високим вимогам не відповідають. Тільки у виключному випадку міг би взяти пана капітана на службу, але такого випадку в ближчому майбутньому він, на жаль, не бачить. І все ж, він доповість правителеві краю про візит капітана, і відповідь буде відома через два, можливо, три дні. А поки що — він "дуже радий знайомству".
Майже так, у такому ж тоні відповідали і в Санкт-Петербурзі. Нічого сказати, виучка у панів із міністерства відмінна, певного не обіцяють, але витончено привітні — не прискіпаєшся, щоб вам і на тому світі ікалося і не переставало.
Довелося вибачитись і відкланятись. Огнєв недбало кивнув:
— Бувайте...
Минали дні. Іван Петрович майже не виходив з дому, ні з ким не зустрічався, хоч мати і натякала: треба б провідати давнього приятеля Павлушу Стебліна-Камінського, він, як і Міклашевський, давно одружився, привів у хату молоду і гарну жону. Можна б завітати і до Михайла Васильовича. Пам'ятаєш пана Амбросимова? Такий же, як і був — хвилиночки не всидить, все б йому будувати та перебудовувати, гасає по місту з кінця в кінець від саменької зорі до зорі, миттю закипає, хоч ніхто його, здається, і не гріє, скоріше — навпаки.
Після розмови з Огнєвим він цілими днями сидів у себе в кімнаті. Перечитав куплені в дорозі книги, проглянув граматику Протасова і ще раз переконався, що підручник зовсім не поганий, користуватись ним, як на його погляд, можна і зараз. Не трапляється лише нагода, щоб довести це на ділі. Огнєв, бач, не схотів і розмовляти, хоч і не відмовив, обіцяв доповісти правителю. Думка про те, що Огнєв не забуде, доповість, і тоді, можливо, одного дня він дістане службу, якщо не в гімназії, то хоч у повітовому училищі, додавала бадьорості.
Перечитав привезені з собою журнали, переглянув і дорожні записи. Дещо і сам писав — кілька строф для нової, п'ятої, частини "Енеїди". На ранок, щоправда, все те переписував заново, як це було не раз і не двічі, та все ж таки, це була та робота, якої прагнув, вона полонила його, і тепер щодня засиджувався допізна, поки і на світ не бла гословлялось...
Десь на п'ятий день зрозумів: Огнєв не покличе, коли б хотів — вже знайшов би спосіб повідомити про наслідки розмови з князем. Певно, вельмишановний директор училищ забув про обіцянку доповісти правителеві краю, та, власне, заради чого б мав турбуватись? Адже слово, дане відставленому від служби капітанові, ні до чого його не зобов'язує.
Мати не знала про візит до Огнєва, а син, як завжди, був спокійний, навіть веселий, і це цілком влаштовувало стару. В ці кілька днів він помітно посвіжішав, неначе скинув добрий десяток років, і вигляд мав, незважаючи на свої сорок, як і не кожний юнак — стрункий, підтягнутий, нічого зайвого, у ході легкий і швидкий. Мати мимоволі милувалась ним, коли одягав шинель, капелюх, і виходив з подвір'я, не могла відірвати погляду, коли повертався додому з прогулянки — такий же легкий, як і годину тому, кожній жінці впадав, мабуть, в око, тільки ж чому не знайдеться жодної, щоб приворожила, причарувала, і тоді б у хаті повеселіло, і вона б не сумувала, знаючи, що у сина поруч вірна жона і друг на все життя, а там пішли б діти, то і зовсім було б добре. Дав би господь, не раз молила Всевишнього. А він, Всевишній, як і раніше — як п'ять і десять років тому — лишався глухим до її гарячих таємних молитов.
А поки що — хай би Івась влаштувався на службу, все ж таки до живого діла ближче і почував би себе потрібним людям.
7
Потрапити до князя на прийом слідуючого дня не вдалося: правитель краю ще тиждень тому відправився у поїздку по губернії і хто зна, коли мав повернутись. Ось воно як, а він грішив на Огнєва: "не ходив, не доповідав...".
Хотів було вже відкланятись і піти, не сказавши, з якого приводу просився на візит до генерал-губернатора, але ад'ютант — порівняно молодий офіцер у званні майора — попросив розповісти, в якій справі капітан звертається до князя; питав він про це таким тоном, що відмовити у відповіді не можна було. Довелось коротко, у двох словах, викласти суть справи. Записавши до книги ім'я відвідувача, ад'ютант пообіцяв, як тільки князь повернеться, одразу повідомити.
Подякувавши, Котляревський зібрався йти, коли це ад'ютант, червоніючи, вибачився за настирливість і спитав, чи не родич часом пана капітана автор "Енеїди", чи однофамілець? Дізнавшись, що автор поеми перед ним, ад'ютант страшенно зрадів, зніяковів ще більше і не знав, як загладити свою нетактовність, та капітан був настільки уважний та простий у поводженні, що ад'ютант скоро відчув себе зовсім вільно і розповів, що колись у Санкт-Петербурзі у товариша по полку, в якому служив, бачив ону книгу і тоді ж прочитав її з великим задоволенням, досі нічого подібного не зустрічав; він сам народився і виріс на Україні і тому добре знає місцеву мову і розуміє, як важливо те, що робить автор "Енеїди". Від'їжджаючи в Полтаву, він і не мріяв познайомитися з поетом. І раптом... такий щасливий збіг обставин.
Молодий чоловік розповів, що він, майор Смирницький, добре знайомий з Миколою Івановичем Гнєдичем, теж полтавцем, не раз з ним зустрічався, бачив також і чув незрівнянного Крилова, великого Державіна, Фонвізіна, Жуковського теж, і взагалі він, Смирницький, не байдужий до сучасної словесності, має і свою невелику поки що бібліотеку, і радий, що в Полтаві, маленькому губернському місті, живуть такі люди, як автор "Енеїди". До речі, їх сіятельство цікавився поемою нового видання, але знайти її в Полтаві не вдалося. Якщо у пана капітана є хоч один зайвий екземпляр — їх сіятельству було б приємно мати книгу у особистому користуванні, а як не можна, то хоч почитати.
Котляревський слухав, не заважав і, коли Смирницький закінчив, усміхнувся:
— Судячи з усього, мосьпане, у вас теж цієї книги нема?
— Вгадали. У свій час не купив, всього на один день запізнився, і лишився без оної. Тепер би знать, у кого можна умкнуть — пішов би на такий гріх.
— Умкнути книжку, кажуть, гріх невеликий, так що дійте. Проте я, здається, маю можливість вам допомогти...
Котляревський пообіцяв принести книжку князеві, і йому, Смирницькому, теж, і взагалі він радий випадку знайти у майорові приємного співбесідника і певним чином однодумця у поглядах на сучасну словесність.
Попрощалися майже друзями.
Смирницький свою обіцянку виконав. Днів через три ранком до Котляревських постукався кур'єр губернської канцелярії: пана капітана просили пожалувати до правителя краю... Збирався не довго, і за якихось півгодини був у приймальній. І тут не довелось довго чекати...
Князь — худорлявий, у мундирі, без лєнт та орденів — сидів за масивним з різьбленими ніжками столом і дивився теку, коли ад'ютант ввів Котляревського до кабінету і представив. Сивуваті баки підкреслювали здоровий колір обличчя князя, а мішки під очима свідчили про інше, можливо, притаєну хворобу, про яку не знав і сам князь. Доброзичливий і разом з тим уважний погляд спинився на капітанові.
Лобанов-Ростовський вказав Котляревському на крісла, запрошуючи сісти, потім встав із-за столу і теж сів у таке ж крісло, щоб бути ближче до відвідувача: подейкували, князь не зовсім добре чує, особливо в останній час.
Народившись у старовинній дворянській сім'ї, він був досить відомий у "вищому світі". Ще в дитинстві, як це було прийнято у сім'ях високорідної знаті, князя зарахували сержантом у гвардійський полк, але служив він недовго, військову службу залишив у чині капітана; за Павла пішов зі служби зовсім, а коли на троні опинився син Павла — Олександр, став сенатором і мав доручення доглядати за будівництвом лікарні у Москві; на початку 1808 року несподівано одержав призначення на високий пост "малоросійського генерал-губернатора". За словами сучасника, князь був "молодим у колі молодих", а серед старших віком лишався "поважним, твердим, але ніколи не був недорікуватим, часто гарячим там, де бачив неправду, за те його не особливо жалували, та завжди був шанованим, як муж прямодушний. Хвалив за очі, лаяв відкрито".
Так говорили про нього люди його кола. Насправді ж був він людиною свого класу і насамперед вірним виконавцем царської волі. В багатьох поміщицьких маєтках довіреного йому краю творилось, як і по всій неосяжній імперії, дике свавілля, поміщики нещадно збиткувались над бідним людом, але "сіятельний" князь цього не чув, лишався глухим до стогону і сліз пригнічених, він і сам був одним з найбагатших землевласників.
(Продовження на наступній сторінці)