Закінчивши читати, стискає долонями скроні — з деякого часу поболює голова, ось так стисне — і не відпускає. Ковток води, одна-дві затяжки з люльки — і вже трохи легше. Поставивши дату — 30 листопада, Котляревський пише: "...Хоч командуючий і не мав наміру взяти фортецю Бендерську в безумовне володіння, одначе вважав за потрібне, щоб усіх мешканців та військових людей, що у фортеці й на форштаті проживають, переписати і, арсенал обревізувавши на поверхні, приставити до нього варту, що цього числа й виконано".
Поставивши крапку, присунув до себе донесення, надіслані напередодні зі штабу, і заходився переписувати з них по порядку, що саме знайдено у фортеці: скільки людей, а також гармат облогових на лафетах і без лафетів, усякого військового начиння, скажімо, картечі, ядер різного калібру, пороху, рушничних куль, а також рушниць трьох сортів, а зверх усього — дерева для лафетів, шанцевого інструменту. У кінці приписав: "Командуючий оголосив туркам, щоб вони ніскільки не турбувались і не дивилися з підозрою на перепис, їм зроблений, що це є порядок поліції, а варта при арсеналі — взаємна безпека..."
Тепер, здається, все, можна й покурити. І потягся за люлькою. Але тут же чітко уявив останню зустріч з турецьким пашею Гасаном. Паша і його старшини надміру хвилювались, улесливо дивилися на генерала, а Мейєндорф заспокоював їх і, здається, добився свого, отже, бесіда не була даремною витратою часу. Підрізавши пірце, знову розгорнув журнал. Остання фраза, яку він записав за 30 листопада, саме й була про цю бесіду: "Командуючий запевнив їх (турків тобто), що перешкод у відправленні релігії, звичаїв, торгу, промислів, рукоділля ніхто їм не чинитиме і щоб вони, вважаючи росіян своїми захисниками лишалися спокійні".
Ось тепер уже все. Задоволений, що не забув про цей епізод, згадав, як Гасан-паша після бесіди виходив із кімнати. Турок задкував до самого порога і все кланявся: ступить крок — і вклониться, ще крок — лобом до підлоги дістає. Генерал не витримав, сказав товмачеві: "Таке приниження персон своїх ганебне не тільки для них, але й для кожного, хто називає себе людиною. Нехай вийдуть як люди..." Перекладач швидко в ніс щось пробурмотів, і Гасан, рудобородий гладун, повільно випростався, шия і все обличчя, кругле, як куля, вкрилося червоними плямами. Вклонившись останній раз, він вийшов, а люди його так і не зважилися підняти голів.
Штабс-капітан, загорнувши журнал, поклав його в похідну скриню і не встиг опустити віко з мідними ріжками, як до кімнати, широко розчинивши двері, вбіг Катаржі, в шинелі наопашки, смугляве обличчя сяяло.
— Ти тільки послухай! — гукнув з порога'до Котляревського. — Послухай!
Бригадира Катаржі командування вважало за одного з кращих штабних офіцерів. На службі в російській армії він пробув понад п'ятнадцять років і, незважаючи на те, що походив із молдаван, правда досить заможних, дослужився до бригадира, такий зліт по службі не запаморочив йому голови, він залишився простий, задушевний товариш. Катаржі, один із небагатьох, знав місцеві звичаї, не позбавлений був, як казали в штабі корпусу, і деяких дипломатичних здібностей. Можливо, тому Мейєндорф вирядив саме його для переговорів з турецьким пашею про здачу без бою фортеці Бендер. Місія Катаржі закінчилася вдало: він почав переговори, інші закінчили, і Бендери були взяті без кровопролиття. Котляревський про поїздку Катаржі вніс кілька фраз до журналу військових дій. Запис від 16 листопада свідчив, що "бригадир Катаржі був виряджений у Бендери до тамтешнього паші Гасана для переговорів з ним на предмет зайняття російським військом фортеці без бою..." А через два дні, тобто 18 листопада, з'явився новий запис: "Цього числа бригадир Катаржі повернувся з Бендер і доповів командуючому, що від паші будуть надіслані чиновники для переговорів, на якій основі російське військо зможе зайняти фортецю". У наступні кілька днів війська Задунайської армії переправились через Дністер і ввійшли в Бендери. Це був успіх, і в ньому, без сумніву, свою роль відіграла успішна місія Катаржі.
Звичайно спокійний і витриманий, сьогодні він гарячкував:
— Ти чув? Та ти послухай. І... чого дивишся так?
— А як велиш, мосьпане, дивитися на людину, яка вривається в службове приміщення, ніби абрек з ножем?
— Ах, залиш! — відмахнувся Катаржі. — Я знаю, тобі буде приємно... Так слухай! Тільки що була в нас людина і донесла, що до нашого корпусу прибув ще один полк, але який? Такий полк вартий усіх чотирьох!
— Який полк маєш на увазі? Чи не можна ясніше? — Жодна рисочка на обличчі штабс-капітана не здригнулася, хоч він уже здогадався, що схвилювало бригадира.
— Та ти знаєш, ти все знаєш, а прикидаєшся. Хитруєш, душа моя. А втім, все одно. Полк задунайських козаків уже тут, під Бендерами. Ну, як?
— Непогано.
— Непогано? Ти кажеш — непогано? Нещасний, та ти повинен радіти, що таку вістку піднесеш командуючому. Це ж як добре! Уявляєш? А він, — кивнув на двері, — ще не знає? Повідом негайно!
— Якщо ти мене відпустиш, я негайно зроблю це...
— Відпущу, біс з тобою. Тільки ось що. — Катаржі мельки озирнувся на Гаврилова, який уважно прислухався до розмови. Шепнув: — Увечері вільний? Приходь до мене. Гості будуть. Посидимо. Можливо, і зіграємо.
— Гості? Хто саме?
— Можливо, і дами. Але гарненькі. Відзначимо таку подію... Нудьгувати не будеш.
Котляревський не хотів образити друга відмовою, і все ж таки ввічливо, пославшись на невідкладні справи, відмовився. Катаржі хотів було розгніватись, але 'відмова була зроблена в такій формі, що не можна було образитись, і Катаржі кілька секунд знизу вгору дивився на штабс-капітана, на його зажурене обличчя — мовляв, і радий би, та святі не пускають — і засміявся:
— Дивно! Ображатися на тебе грішно. — І вже серйозніше: — Виходить що-небудь?
— Ти про що? — Штабс-капітан добирав папери в синій картон, призначений для доповідей командуючому, і був ніби байдужим до питань Катаржі.
— Ну й хитрун! Адже корпиш?..
— Корплю, мосьпане, правду кажеш. А що виходить, один бог відає, та й він, мабуть, навряд... Іноді хочеться все залишити... Коли не дуж, не берися за гуж.
— І тягни, коли взявся... Та й у чому ти прибіднюєшся? У Санкт-Петербурзі надрукувався. Чув я, не думай, чув.
— А, що там! Спаскудили тільки.
— Не кажи так. Може, тобі й не подобається, але шанувальникам рідної мови до душі. А це — головне... Одначе тебе не переговориш, тому ретируюсь. — І ще раз, уже на порозі, шепнув: — А може, зазирнеш? Га? На годинку хоч би. Ні? А, біс з тобою!.. Та скажи, що чути від Дюка де Рішельє?
— Те, що й у штабі, мабуть. Сидить поки що під Акерманом і Паланкою.
— Не здобув, значить. І чого баритися? Здобуття Акермана й Паланки зараз дуже було б до речі.
— Будемо сподіватись. Але пробач — мені пора.
— І мені. Честь маю! — Каблуки його простукали на ґанку і під вікном — і все затихло.
Котляревський, перш ніж піти до командуючого, затримався біля столу. Дивак Катаржі. Новину приніс і не здогадується, що саме він, штабс-капітан, до цього має не посереднє, а пряме відношення. І, звичайно ж, ще вчора ввечері він знав про це, навіть зробив розпорядження: по прибутті полку виділити для нього потрібну кількість зброї, шабель, пороху, обмундирування, провіанту й фуражу. Дуже хочеться побажати їм ратного успіху, бойової слави, і все-таки було б добре, коли б у майбутній баталії їх поставили в більш-менш безпечне місце. Та це вже, мабуть, як бог дасть, яка на це буде воля командуючого. Він, Котляревський, стежитиме за ними, а якщо вдасться, то й побуває в них, неодмінно побуває.
Що ще сказав Катаржі? Ах так, про вечірні заняття. Правда, корпить він, часто страждає, мучиться і рідко радіє, так, напевне, буде завжди, поки він живий. Доля, бачить бог, не легка, але іншої він собі не бажає.
Пора б до столу, у кімнату, де Пантюха, напевне, все вже приготував: папір, чорнило, пера і жде, лічить хвилини.
Сьогодні, якщо не перешкодить, він би закінчив картину підготовки до бою з латинянами. І, згадавши про це, мимоволі посміхнувся. Гаврилов, що задрімав був біля грубки, прокинувся і здивувався: чому посміхається штабс-капітан, ніби побачив щось цікаве, хоч дивиться невідомо куди: у вікно, а може, й на стелю? Котляревський, нараз оговтавшись, похапцем закрив картон і ступив до кімнати Мейєндорфа, примусивши старого генералового ординарця думати, розмірковувати, що діється з штабс-капітаном.
Трохи пізніше, прийшовши до себе на квартиру, Котляревський, нашвидкуруч повечерявши, присунув свічки й працював далі, ніби й не було позаду цілого дня роботи. Тільки не донесення і штабні карти лежали перед ним — зовсім інші папери цікавили його, бентежили, хвилювали...
5
Пантелій почекав, поки Іван Петрович поїсть, і, прибравши посуд, тої ж миті поклав на стіл похідну сумку, присунув свічник, обережно зняв із свічок нагар. У дверях затримався, турботливо обдивився штабс-капітана, що схилився над столом. Той уже нічого не бачив і не чув, увесь поринувши в незнаний світ. Чорне пряме волосся, ще без жодної сивини, впало на високе чоло; на худорлявому тонкому обличчі світились жовтуваті відблиски світла.
(Продовження на наступній сторінці)