Про що вона була? Слова в ній важко розчути, та все в пісні знайоме: і мотив, і сама душа її, привільна, невгамовна, вічна.
Котляревський притримав коня, щоб не злякати, не зупинити співця. Пантелій також став за ним, міцно натягнувши повід. Та їх помітили, і пісня враз погасла, як гасне вранішня зоря чи влягається між скелями вітер, що бушував день і ніч. Погасла, а все ж відлуння її, саме дихання чулося, вся низина, аж до самої води, повнилася нею, і не було сили звільнитися від її чар.
Тим часом козаки, підштовхуючи один одного, підвелись, сторожко, хоч і зовні спокійно, поглядали на офіцера й солдата, який їхав слідом на низькорослому татарському конику.
Виділявся передній козак — на зріст не вищий, ніж його товариші, але кремезний, горбоносий, з сивуватими вусами; він був у розхристаному потертому жупані, у шапці з сірого смушка, натягнутій майже на самі очі.
Котляревський привітався перший. Козаки стримано відповіли, зняли шапки. Передній вклонився:
— Милості просимо, ваше благородіє, до юшки. Сказано це було скоріше з чемності, із звичайної гостинності, ніж із певності, що офіцер російської армії, який випадково попав до них, задунайських козаків, прийме запрошення й сяде до закоптілого казана. Офіцер — це, звичайно, дворянин, а який же дворянин, пан, стане сьорбати юшку разом з усіма із однієї посудини? Так, а може, інакше, думали козаки, спостерігаючи за офіцером і його солдатом, що, мабуть, недавно взятий до армії, вилицюватий, великогубий, з несподівано голубими і чомусь захопленими очима.
Але офіцер, напрочуд гаріно й легко спішившись; віддав повід солдатові і, знявши рукавички, потерши руки над багаттям, привітно, як давніїм знайомим, кивнув:
— З величезним задоволенням. Видно, сам бог привіз нас у ці місця, на таку багату козацьку трапезу.
І дивився вже, де б краще сісти, вибирав місце зручніше і щоб було ближче до багаття, до триноги, на якій у зако-тілому казані клекотіла, буліькала, начебто щось говорила, запашна рибальська юшка.
Козаки розгубилися — не взнали, як бути: сідати теж чи, може, постояти, поки їх благородіє поїсть? Та офіцер, привітно й якось зовсім по-простому усміхнувшись, — усмішка вмить осяяла тонке, пропечене сонцем, засмагле на вітрі, обличчя, — спитав:
— А чому ж, братове козаки, самі не сідаєте? Хазяям начебто так і не личить.
— Е, ваше благородіє, були колись хазяями, та ось по чужих краях довелось тулитися, — зітхнув один із козаків, чорнявий, у широченних полотняних шароварах, із завчасно сивими обвислими вусамш. І наче луна розійшлася — зітхнули всі його побратими.
— Не гнівіть бога, добродїї козаки, хоч, коли так, то, може, і віри своєї, землі ріідної відцуралися, а заразом і мову матерів своїх бідних заїбули?
Сказав і пожалкував: так страшно стало дивитися на обличчя простих мужніх людіей. Вони одразу, немов хмара набігла, потемніли, стислися їв тугі вузли руки, лише плечі струсонуло важке зітхання. Образив, роз'ятрив незагойні рани. Чому, чому так боляче івдарив?
Але слово сказано, і відповідати за нього треба тут же, не гаючись. І Котляревський готовий був на таку відповідь. Він дістав люльку, табакерку, пучками набив тютюну.
Горбоносий, що стояв ближче від інших, уважно подивився на нього й тихо мовив:
— Не були б ви, ваше благородіє, гостем, то за такі слова... Бог свідок, нікому б не пробачили. — Замовк раптом, немов клубок у горлі засітряв.
Котляревський — усмішка зжикла, обличчя сутінь облягла — поклав руку йому на плече.
— Забудьте, прошу вас. Не від добра сказані були... слова мої.
— Ми зла тримати не вміємо. Забудьмо.
— Ну от і добре. А зараз — і до юшки гуртом. Ви ж не передумали запрошувати нас з Пантелієм?
— Та їй-богу! Сідайте!.. А ми, може, почекаємо.
— Так ось як? Ви нас, вочевидь, і за людей не вважаєте? Хто ж примусить вас стояти й чекати? — спитав Котляревський доброю українською мовою.
Козаки перезирнулися. Несподівану радість і сумнів, безмежне бажання вірити і острах — усі ці почуття разом читались на їхніх обличчях.
— То, виходить, — ще непевно запитав старший, — земляки?...
— А ви ж думали хто? — усміхнувся Котляревський. — Я з матінки Полтави, а Пантелій Ганжа — мій ординарець — з Великої Багачки, що на Пслі. Може, чули про такі міста?
— А як же не чути? То преславні городи! — заговорили козаки всі разом. Деякі підійшли зовсім близько, заглядаючи в очі. Та тут старший могутньою рукою відтрутив передніх, відступили й інші.
— Дайте-но дорогу батькові Свиридові — сказав він, побачивши, як безуспішно намагається пробитись наперед сивий козарлюга. Усі розступилися — і перед Пантелієм став невисокий, широкий у кості старий — білий, як молоко. Він придивлявся деякий час маленькими почервонілими очима до Пантелія і раптом простяг темні жилаві руки:
— Ганжа? І я Ганжа, та й родом із Багачки — тієї самої, що над самісіньким Пслом...
Пантелій від несподіванки ступив крок назад, але тут же, ніби його штовхнули невидимі сили, теж простягнув руки, і старий і молодий обнялися, як найрідніші.
— Ну як?.. Ну як вона, Багачка рідна? — жебонів побілілими губами Свирид.
— Жива! І Псьол наш той же! — тихо відповів Пантелій.
Він ледве говорив, так раптом стало важко дихати, так важко, що, здавалось, недовго й задихнутися від жалю і невимовної радості.
Кожен із козаків хотів бути ближче до них, доторкнутися, потиснути руку молодому солдатові, наче так вони торкалися до рідного онука, сина. Пантелій ніс з собою дух рідної землі, на ньому навіки відбився, сіяв відблиск її молодих світанків і багряних вечорів. Кожен хотів не тільки потиснути йому руку, але й пригорнути до себе, сказати що-небудь особливе, завітне. І Пантелій переходив із обіймів в обійми, поки, нарешті, знову не став поруч зі старим Ганжею.
— Так і задавити не штука, — сказав старий, любовно погладжуючи плече вкрай зніяковілого Пантелія. — А я, сину, вже тридцять літ як з дому, все по чужих краях, скучив, що й сказати не можна...
— І я, — вирвалось у Пантелія. — Скажіть, чи ви не той Ганжа, що поміщика нашого спалили? Дід мій про те ще розповідав.
— Може, й той, хто його тепер знає, давно ж те все було, — загадково посміхнувся старий Свирид, підкручуючи білий довгий вус. — Все може бути, сину. Та скажи: чий же ти будеш? Чи не Пилипів онук? Дуже ти схожий на діда свого, коли той молодим був.
— Його онук.
— А живий твій дід? А батько Дмитро Ганжа?
— Діда поховали, царство їм небесне, а батько живі. Тільки слабують після того, як мене в солдати взяли.
— І давно ж ти в солдатах?
— Третій рік повесні пішов.
— Ну, і як же тобі служиться, синку? Важко, мабуть, на царській службі?
— Слава богу! — Пантелій кинув погляд на Котляревського. — 3 їх благородієм служу. Хвала господу, що в них. Батько він мені рідний.
— А-а, то добре! Спасибі вам, ваше благородіє, що не зобиджаєте земляка мого, — уклонився старий Котляревському до самої землі.
— Тебе, Свириде, не переслухаєш. Чи не час до юшки, Якби не захолола? — сказав старший, сів і запросив усіх інших. Котляревський примостився з ним поруч.
Коли кожен знайшов собі місце, у руках старшого хтозна-звідки з'явилася пузатенька, обплетена білою лозою пляшка.
Видобувши із торбини чималеньку кварту, він налив з барильця по вінця доброго вина і пустив по колу. Ставлячи спершу кварту перед Котляревським, спитав:
— Скажіть, ваше благородіє, як звати вас — величати?
— Іван, син Петра Котляревського, добродію.
— Добре. Так вип'ємо ж, братове, за здоров'я пана Івана Котляревського і Пантелія Ганжі, що прибули до нас у гості!
Кожен, надпивши трохи, передавав кварту сусідові, а той далі, і вона, вже порожня, повернулась до старшини. Котляревський випив разом з усіма.
Деякий час чути було, як ложки стукають об стінки казана, пробивають жовтувату плівку наваристої юшки.
Ледь захмелівши, старший звернувся до Котляревського:
— А чи не знаєте випадково, ваше благородіє, свого однофамільця, що книжку одну лепськи смішну утнув? Може, і самі читали її? Про славного лицаря Енея сиріч доброго козарлюгу, і його бойових побратимів написана, дай бог здоров'я отому Котляревському!
Іван Петрович збентежено слухав, не знаючи, що відповісти. Звідки тут, на Дунаї, у глухому, забутому богом і людьми краї, відома його поема? Років вісім тому її видав у Санкт-Петербурзі незнайомий йому любитель українського письма Максим Парпура. Але коли й де це було! Можна б уже і забути про книжку. А, виходить, її не забули, пам'ятають.. Цікаво, одначе, що вони читали, може, зовсім і не книжку, а рукопис? Бо до видання поема ходила в списках. Саме, мабуть, такий список попав і до рук видавця.
Котляревський по невеличкій паузі, долаючи мимовільне хвилювання, спитав і сам:
— А скажіть, добродію, книжку ту ви самі читали чи, може, тільки чули про неї?
— Читати не читав, тому що не довелось бачити. А ко ли б можна дістати, нічого б не пожалів.
— То звідки ж ви знаєте, що написано в книжці?
(Продовження на наступній сторінці)