"Ми, Степан Баторій, король Польщі, Великий князь Литви й Руси, чинимо відомо, всім загалом і кожному зокрема, кому це знати належить, що знані нам хоробрість і заслуги славного Війська Запорізького, й, узявши на увагу ці послуги його для християнства, ми признаємо за славним Військом Запорізьким володіння городами Трахтемировом і Чигирином та всім Дніпром від Трахтемирова до Лиману, а вбік од Дніпра на захід — по річки Буг і Синюху, а на схід аж до річки Донець та Дін".
І далі було там ще багато похвал та признань "славному Війську Запорізькому Низовому", а під сподом:
"Стверджуємо це все нашим королівським підписом і печаттю королівською. Дано в нашому столичному городі Кракові Р. Б. 1576 місяця Августа 20 дня".
І передав універсал кошовому. Кошовий передав його січовому писареві до перехову в січовій канцелярії.
Кошовий подякував послам за труд й запрохав їх на "небагатий та непишний січовий обід". Але цей "набагатий та непишний обід" не був звичайний січовий обід. Готував його найкращий поміж січових кашоварів, було чимало всякого м'ясива, були меди та вина дорогі.
При обіді знову поплили промови, одні одних старалися перевищити в чемностях та похвалах.
Прощали королівських послів залпом із самопалів та січових пушок.
Вдоволені вертали посли:
— То, пане добродію, не що-небудь, ота Січ,— говорив один посол до другого,— це сила! За їх плечима можемо бути безпечні перед бусурманами.
— Ба,— казав другий,— коби й нам не загрозили?
— Га, це вже від нашої політичної мудрості залежить, щоб уміти з ними все в приязні жити,— говорив перший.
— Та так! — признав другий посол.
А князь Богданко, як посли від'їхали, подумав: "Тепер можу вже рушати на Аслан-Кермень. Боже, поможи мені визволити Оленку мою!.."
XII
— От і гарно, що ти здорова та повеселішала, княгине,— говорив Пшерембський, як по довгому часі завітав до неї,— тішить, дуже тішить мене, що ти, княгине, весела. Я рад тобі неба прихилити, щоб ти тільки забула його, свого першого чоловіка. Забудь його, забудь, княгине!
Княгиня не відповідала. А Пшерембський далі наставав на неї:
— Ти ще не перестала його любити?
— Ні, ще не перестала,— відповіла княгиня Оленка коротко. Пшерембського втішило, що вона так відповіла йому.
"Ще не перестала,— повторив він у думці її слова й думав далі,— значить, не каже вже, що ніколи не перестане його любити. Це добрий знак, а ще кращий знак, що вона весела. Вона буде моя!"
— Ну, бувай здорова, княгине! Зоставляю тебе саму, не буду докучати. Ждатиму, поки сама не покличеш мене й не скажеш: "Я твоя".
Вона подумала:
"Будеш ждати до Страшного Суду. Там покличу тебе, обжалую перед Всевишнім. Тут не діждешся ніколи".
Мовчки рухом голови попроїдала його. Та він оглянувся, нагнувся до її руки та поцілував палко. Мимовільним, скорим рухом відтягнула вона руку від його губ і встала.
Він іще раз поклонився і вийшов.
А вона підійшла до невеликого заґратованого віконця й гляділа на клаптик неба, що виднів над подвір'ям. Вечоріло вже. На небі запалювалися перші зірки. У вікно несло свіжим та милим запахом із недалекого квітника. Ніжненький легіт подував крізь грати, ласкав її біле лице.
— Боже, Боже, як гарно на твому світі, як любо! А там у нас, на Україні, там іще краще! Там не мусила б я так сидіти, як тут, у заперті. Богдане, Богданочку мій, чи прийдеш ти по мене! Та коли? Чи довго ще ждати, каратися мені тут у клятого потурнака в неволі? Чи видержу я? Ба видержала досі, не пропала тоді, коли не було надії або була маленька й непевна, то тим більше видержу тепер, коли напевно знаю, що він прийде визволити мене.
І вже веселіша закликала до себе Катерину та Оксану. Випитувала їх про всячину. А Оксана сміялася:
— Княгине, наша Катря геть завернула голову одному з вартових. Він так лупає за нею очищами, трохи не з'їсть її.
Катерина затулювала рота Оксані:
— Це неправда, княгине-пані! — каже.
— Еге ж, неправда! Мені Алі казав,— говорила Оксана.
— Алі казав, але ти не бачила. Алі дурив,— боронилася ще Катерина.
— Не дурив, ні! То, княгине, Алі запізнався з одним ченцем, не нашим, а латинським. Таким в білій рясі. Алі ходить до нього, щоб учив його правд християнської віри,— каже Оксана.
— А йому що сталося?! — зчудувалася княгиня.
— Я й сама не знаю! Він каже, що його батько й мати не тутешні, а десь із півдня й були християнами. Як він був малий, то мати вчи-ла його християнських молитов і про християнського Бога говорила йому. Та батько й мати його скоро померли, й він малим хлоп'ям залишився круглим сиротою. Його спадщиною опікувався його стрий, що був дуже ласий на його майно. І як йому було 10 літ, виїхав з ним у Туреччину, тут продав його бусурманам. Турецький купець скалічив його, уже як євнуха продав далі. Так переходив він із рук до рук, а перед трьома роками купив його Пшерембський.
Княгиня Оленка слухала цікаво Оксаниного оповідання, в її очах закрутилися сльози.
А Оксана оповідала далі:
— Пшерембський дуже сподобав собі Алі, не продав би його ні за які гроші. Любить його за красу й за голос гарний.
— Справді, він дуже гарно співає, голос має чудовий,— признала княгиня Оленка.— А по хвилі каже:
— Тепер я розумію все. По всьому, що я довідалася, не дивно мені, що він ходить до католицького ченця. Але, видно, й відважний, що на-ражується на небезпеку. Його ж можуть приловити, а тоді:..
— Е, він не боїться, бо й самому баші байдуже, куди він ходить. Та й обережний він дуже. Він і цього вартового, ще в Катрі за-любився...
— Ти знову своє! — перебила Катерина. Та Оксана не дала перебити собі й говорила далі:
—...потайки навертає на християнську віру. Казав йому, буцімто Катря переказувала...
— Я ніщо не переказувала! — перебила знову Катря й уся зачервонілася по самі вуха.
— Я ж не кажу, що ти переказувала, тільки, що Алі казав, буцім ти переказувала, що можеш любити тільки християнина.
А княгиня:
— То Алі гарно говорив від твого імені, Катре. Катерина не відповіла, а Оксана говорила:
— А він на це: "То я стану християнином і втечу з нею". Тут княгиня:
— А знаєте, що він може стати нам у пригоді.
— Авжеж! Я думала над цим,— каже Оксана.— Коли б вони обидва допомогли нам утекти.
— Е ні, не те! Втеча, як казав побратим мого Богданка, небезпечна й непевна. Але як прийдуть тут, під Аслан-Кермень, тоді... не знаю ще як, але все ж до чогось можуть нам бути потрібні,— говорила княгиня.
— Може, й так,— признала Оксана.
— А ти, Катре, любиш цього вартового?
— Я й не приглянулася ще йому,— відповіла Катерина, але зараз уся знову зашарілася на виду, мов спіла калина.— Я й не знаю, як він міг залюбитися в мені? Я ж усе ходжу в заслоні.
— Вже він якось бачив твоє лице,— каже Оксана весело.
— Ну а ти, Оксано, не знайшла собі тут судженого? — питала княгиня жартома.
— О, я? Я коби на Україну, там уже чоловік жде на мене. Я була б і не попалася в полон, коли б не виїхала з дому, відвідати батька. Та попала на таке! Навіть не знаю, що з батьком сталося, чи вбили його, чи живе ще,— докінчила сумно.
— Така наша доля,— сказала й собі сумно княгиня Оленка,— але Бог милосердний, не опустить нас.
Минали дні за днями. Княгиня Оленка терпляче дожидалася приходу запорізького лицарства під Аслан-Кермень...
Вже листя в садку замковому на деревах під холодним подихом осені в'яло, опадали пелюстки пізніх рож в квітнику, а князя Богданка з запорізьким лицарством як нема, так нема. Ні вісточки, ні чутки про них...
А третього дня, як княгиня Оленка цей сон мала, заметушилися всі в городі.
Біготня. Військо оружиться, пушкарі біля гармат пораються.
— Що це?! Все на мури, на заборола йде... Прибіг Алі:
— Княгине,— шепоче,— козаки облягають Аслан-Кермень. Хмари, хмарища їх! А проводить ними, кажуть, славний Богданко!
Княгиня не стрималась:
— Він, він є! Прибув!
— Тихо, ласкава пані,— заспокоює її Алі,— щоб не почули... Княгиня вспокоїлася трохи.
— Алі, ти християнин?
— Так, пані.
— Я знаю твоє життя, твої пригоди. Та відкіля ти родом?
— Я з Венеції, княгине.
— І вернеш тепер туди?
— Може, не знаю! Та правду сказати, чого мені там! Я радий би, княгине, коли твій князь визволить нас, піти тобі служити.
— Добре, добре, Алі! Коб тільки Бог допоміг нам вирватися відсіля.
Алі поклонився й відійшов, а княгиня впала навколішки, молилася. На молитві й застали її Оксана і Катерина.
— Чули що? — питає княгиня в них.
— Чули,-— каже Катерина,— не тільки чула я, але й бачила. Такого війська, такого лицарства, що оком не проглянути!
— Слава Тобі, Господи! — каже княгиня.— Може, скінчаться муки мої та ваші? Ех, як би я хотіла побачити військо наше.
— Можна, княгине. Із горища гарему видно, ми вже виходили туди дивитися.
(Продовження на наступній сторінці)