— Гаразд, кинемося разом із вами між товариство та через два дні всі курені підуть за Павлюком,— каже Онисим Черевик, кашовар Ведмедівського куреня.
— Так воно, тільки не гаймо часу й уже сьогодні берімося за діло,— каже князь Богданко.
— Ану, всі жужмом до Гасан-Баші, там застанемо козацтво з усіх куренів,— закликали ведмедівці.
— На Гасан-Башу, на Гасан-Башу,— гукали канівці. Всі подалися до Гасан-Баші.
А там справді гамірно, хоч зима.
Розбрелися обидва курені по шинках гуртами.
— Добре дбайте, щоб по-нашому вийшло, хай із Новим роком ніхто інший, а Павлюк у нас кошовим буде,— каже князь Богданко. І подався з Покотилом у шинок Кривого Опанаса, що стояв посередині Гасан-Баші. Тут мали приходити й поодинокі гуртки та звідомляти князя Богданка, чи добре йде справа, кого ще інші курені висувають на кошового.
— Шкода мені Сокольського,— каже князь Богданко Покотилові,— добрий із нього кошовий, але, може, справді, хай один рік собі спочине.
Певно, що так! Павлюк добрим кошовим буде,— каже Покотило.— Я певний, що він теж твоєї ради все послухає, як і Сокольський. . .
— Дай Боже, бо мені тепер треба кошового, щоб пішов мені на руку, щоб не противний був походові на бусурман.
— — А цьому не буде противний ніякий кошовий, бо знає, що тільки й його кошовування, якби станув проти походу на невірних. Уся Січ була б проти нього.
— Це правда! Та мені не про це йде, а про те, щоб помічний мені був кошовий у приготуваннях до походу. Бо знаєш, на словах для товариства можна бути за походом, а ділом проти,— роздумував князь Богданко.
. — Павлюк не з цих! Йому в це грай! Похід на бусурман — це його живло,— відповів Покотило. А князь Богданко говорив далі:
— Тому, що метою приходу є моя справа, то я думаю оплачувати його своїм коштом. Зараз по Новому році посилаю Михася в мої добра до Домонтовича, щоб доставив припасів та гроші. Хтозна, чи не треба буде одне із сіл продати,— сказав трохи журливо.
Покотило нічого не відповідав. Стали приходити поодинокі гурти з обох куренів. І кажуть, що найбільш було за князем Богданком.
— Коли ми їх впевнили, що ти, Богданку, ніяк не приймеш уряду кошового, бо хочеш із весною знову іти на турка, що ти за Павлюком, то всі ті сказали: "Добре, хай буде Павлюк!" Але курені Сергіївський і Величківський ставлять кожен свого. А ще не знаємо, як ставляться до вибору курені Вищестеблівський і Нижчестеблівський, Поповичів-ський та Калниболоцький курені,— звідомляють ведмедівці й канівці.
— А всі інші за нами? — питає князь Богданко.
— Так,— відповідають.
— То й гарно! Противники будуть розбиті на різних кандидатів, а наші підуть разом на Павлюка. То наша перемога.
— Ще не тішся,— каже Покотило,— сьогодні так, а завтра якісь горлачі перетягнуть їх на інший бік. Дуже легко нашого брата січовика спантеличити.
— Нічого, брате, в Гасан-Баші доволі меду та горілки, справлю товариству тут Меланки, й наша буде горою. Але ми тут поза плечима кошового робимо, а воно якось не теє; Ходімо до кошового спитати, яка його думка, чи не хоче він далі бути кошовим? ч
Пішли.
— Ні, друже Богданку, не дуже я хочу кошовувати. Хіба дуже вже наперло "на мене Запоріжжя, то зостався б. Але я знаю, що цього не буде,— відповів кошовий.
Сказав йому князь Богданко, що коли він не похочує, так добрим кошовим буде Павлюк.
— Вірна думка,— признав кошовий Сокольський.
А на Меланки вся Січ була на Гасан-Баші. Шинкарі шинкували, не жалкували меду, горілки, бо князь Богданко сказав:
— Я все плачу!
А приклонники Павлюка ввихалися між козацтвом та захвалювали його як розумного й лицарського козарлюгу.
— Він найкращий на кошового, він і Сокольського за пояс заткне... І ревіло товариство:
— Павлюк, Павлюк кошовим! Тільки якийсь завзятець закликав:
— Ні, Шахові бути кошовим!
— Ні Павлюкові, ні Шахові не бути, а Полохайло буде кошовим,— кричить інший.
А вже Охрім Довбня то всіх розсмішив. Він напідпитку викрикував:
— Нікому не бути кошовим, тільки мені! Я, Охрім Довбня — кошовий Запоріжжя!
І сам собі кричить:
— Славно-о-о! Хай живе кошовий Охрім Довбня! Розглядаючися, питає зчудований:
— Ну, чому не кричите "Славно"? А товариство в сміх:
— Будеш ти, Довбне, кошовим, та над телятами, а не над Запоріжжям.
А Довбня вже голову хилить на стіл, спати збирається, важка голова в нього, та ще лопоче:
— Охрім Довбня ко-ко-шо-вий.
— Ага, над кокошами кошовувати хочеш! Ну, в курнику можеш кошовим бути, але не на Запоріжжі!
Та Довбня не чув уже цього, захропів на весь шинок.
— Ось як кокоший кошовий піє вже,— сміялися запорожці. То було в суботу, а Новий рік 1576-й припадав на неділю.
А на другий день у неділю рано-раненько заграли дзвони церковні, запорожців на новорічне богослуження взивають.
Рушили запорожці в новісіньких одягах у Дім Божий. Скоро заповнилася церква лицарством запорізьким, що й місця не стало всім. Отець Никон сказав палку проповідь:
— Нехай Всевишній надихає ваші уми вибрати одностайно та однозгідно зі спокоєм добру, розумну, дбайливу старшину, щоб добро й славу Запоріжжя на першому місці клала. Хай Господь Бог благословить ваше діло,— закінчив проповідь отець Никон.
Одухотворені, піднесені виходили запорожці з церкви. Це уперше вони рік Новий богослуженням у церкві починають, уперше з благословенням духовним до вибору старшини стають.
Тим часом загуділи литаври, на майдан, на раду січовиків іззивали.
І сунуло туди все Запоріжжя.
Спокійно та тихо стояли в підкові, аж дивно було. Вийшла старшина. Кожен із своєю відзнакою в руці. Поклонилися товариству, й кошовий по звичаю дозволу говорити просить. І як звичай каже, відповіло козацтво:
— Говори, батьку кошовий, просимо, просимо! І говорить кошовий:
— Панове товариство, лицарство славне запорізьке, оборонці віри Христової правдивої! Сьогодні небуденний у нас день. Це ж уперше зачали ми рік Новий із Богом, відправою в Домі Божому. Тепер по звичаю приступимо до вибору старшини курінної, а потім кошової. Товариство славне, так як ми з Богом зачали згідно, однодушно, так і до вибору приступімо й покінчимо його згідно, одностайно. Цим кінчу й складаю комишину,— і поклав комишину на столі, що стояв перед ним. За ним поклали свої відзнаки й інші старшини, поклонилися товариству та відійшли. А запорожці розбрелися на тридцять вісім гуртів. Кожен курінь окремо, щоб вибрати собі курінного отамана й кашовара.
На дивне диво, в усіх куренях відбувся вибір спокійно. Тільки в Джерелівському курені було надто гамірно. Запорожці Джерелівського куреня наперлися конче, щоб Сокольський став їх курінним отаманом. Бідняга Сокольський відпрохувався, відмовлювався, та ніщо не помогло.
— Мусиш, вражий сину, бути нашим курінним отаманом, бо нема в нас кращого від тебе! — кричали запорожці.
А дехто й бити брався його:
— Гей, небоже, хочеш покуштувати козацьких кулаків? — грозили. І Сокольський укінці згодився. Ведмедівський курінь знову вибрав кошовим князя Богданка Ружинського.
Знову станули запорожці підковою на майдані лицем до Дому Божого.
— Богданко Ружинський хай буде кошовим нашим,— крикнув хтось.
— Ні, ні! — кричить Покотило.— Ледащий із нього господар, не дбає він по власне господарство, ледащий із нього кошовий буде.
— Ні, ні! — кричить за Покотилом і ввесь ведмедівський курінь.— Не бути Богданкові кошовим! Він уже у нас курінним!
Та кричать ведмедівці, а за ними й канівці:
— Павлюк! Павлюк хай буде кошовим!
А Павлюка вже нема. Як тільки почув своє назвище, шугонув у свій курінь. Та ненадовго. Ось уже й ведуть його запорожці назад на майдан, щиро по дорозі буханцями його частуючи:
— Іди, вражий сину, не опирайся, коли товариство зове тебе,— приговорюють йому. ,
Привели його, а старі запорізькі діди виступають наперед, найстарший із них Артим Лисичник говорить:
— Петре Павлюку, хоче товариство тебе кошовим отаманом мати, чи годишся на це?
А Павлюк відпекується по звичаю:
— Не гідний я, товариство славне, такої почесті великої.
— Гідний, гідний,— кричать запорожці,— приймай кошовування, бо як ні, то киями нагодуємо тебе, шаблюками с плазуємо!
І знову питає Артим:
— Чи годишся кошовувати, Петре Павлюку?
— Ні, таки не гідний я кошовувати вам, товариство славне! Є гідніші й здібніші від мене.
— Не протився,— кричать запорожці,— ми краще знаємо, хто гідніший і здібніший.
— Утретє питаю тебе, козаче,— знову старий Артим,— приймаєш вибір чи ні?
А Павлюк, мов по надумі:
— Що ж діяти мені? Коли так уже все товариство наперлося, щоб я прийняв на себе таку почесть, то годі мені далі противитися. Приймаю.
Тут запорізькі діди похилилися до землі, й кожен набрав у жменю пилу та посипав його на голову Павлюкові. Сиплять та приговорюють:
(Продовження на наступній сторінці)