І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.
Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом.
Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.
— Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!
Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.
— Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!
Реншільд вовком подивився на його.
— Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.
— Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами короля.
— Фі! — свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. — Фі!
Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.
— Ну, і що тепер? — спитав Реншільда.
— Що тепер? — повторив цей.
— Компромітація... — махнув рукою Піпер.
— О, чуєте, чуєте? — підскакував до Гілленкрока Реншільд. — Чуєте, що каже канцлер: компромітація! Брали Варшаву і Краків, а перед якимсь глупим Веприком зупинилися і тепер ані вперед, ні взад.
— Ми ще собі зуби на тім худім Веприку поломимо, — бідкався Піпер.
— А найгірше, що тих зубів вже і так у наших щоках небагато. — Тридцять дряхлих гармат, а сухої і доброї муніції не знаю чи навіть на десять стало б. З чим ми на Росію підемо?
— З королем Карлом, — відповів спокійно Гілленкрок. Такої гармати в цілій Росії не знайдете.
Піпер і Реншільд замовкли. Піпер правою рукою тер своє ліве рам'я.
— Дідьчии мороз, — нарікав. — Нашому наймилостивішому лице раниться.
— Ми не хірурги, — кинув крізь рам'я Реншільд. — Пора королеві розум мати. Перед кількома днями знов ним кудись цілу ніч товкло. Навіть Гультман не знав, куди він подівся.
— Навіть Гультман не знав, — повторив Піпер. — А він більше знає, ніж ми всі накупу.
— Бо королеві ближчий Гультман, ніж ви або моя нікчемність.
— Ближчий, — притакнув Піпер. — Але все ж таки, коли король, його милість, зволить зробити таку дурницю, як, приміром, нинішня облога Веприка, то не Гультманові, а нам, мої панове, треба подумати, як би з тої біди викрутитися.
Реншільд бігав, бігав, аж сів.
— Треба! — сказав, вп'яливши очі в Піпера. Піпер свої примкнув і ніби крізь сон балакав:
— На мою гадку, треба завтра післати тому завзятому шотландцеві проект здачі на таких корисних і чесних услів'ях, щоби він не міг відкинути.
Реншільд надув згірдливо губи.
— А на мою гадку, — відповів, — завтра треба не жалувати муніції, вдарити на отсей проклятий Веприк з усіх пушок і коло полудня, як мороз трохи попустить, піти ще раз приступом, добути песячу буду, вирізати всіх без пощади, а команданта повісити на першім стовпі, який нам попадеться під руку.
Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:
— За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?
— За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?
Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, "Його милість король!" — промовив, стаючи у вояцькій поставі.
Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.
— Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.
Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.
— Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.
— Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.
— Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.
З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.
— Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.
— Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.
— Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати...
— То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.
— То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.
— А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.
— Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то...
— Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?
Гілленкрок зацукався.
— Ну, кажіть, що? — наглив король.
— Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.
Король кивнув головою.
— Дякую вам, — сказав коротко. — Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. — Поклонився кождому зокрема і вийшов.
Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.
— Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач... — і показав пальцем на лоб.
Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.
— Що ж ексцеленція на те? — питав, стаючи перед ним, Реншільд.
— Нічого. Тішуся.
Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.
— Тішитеся? — наступав на Піпера Реншільд.
— Так, тішуся, — стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.
— Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.
— Не знаю, як кому, а мені ні.
— Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.
— Тішуся, — відповів Піпер, — що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.
XXVIII
Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.
Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.
Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.
Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.
— Ті люди або дурні, або п'яні, — говорили про зіньківців шведи. — Сором було би нам не добути такої кріпості.
— І добувати сором.
— А все ж таки вони бороняться.
— Навіть з гармат стріляють.
— А кілько-в вас гармат? — питалися шведи, підскакуючи над рів.
— Чотири, але ви більше не варті, — відповідали їм з-поза валу. — Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!
І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було.
Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні.
— Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють. Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем.
— Чи не твориться з ним щось погано? — шептали собі. — Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б'є?
І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр.
(Продовження на наступній сторінці)