— Ще раз, ще!
Ворота йойкали, стогнали, і не будь вони цвяховані густо, і не будь у них заліза більше, ніж дерева, то розлетілися б удребезги.
— Івана Степановича вбили, смерть убийникам, смерть старшинам!
Аж нараз із подвір'я озвався голос грубий, як з-під землі.
— Заспокійтеся, люди! Гетьмана Бог беріг. Він вийшов ціло. На молебен за його здоровля, не по душі дзвонили.
— Хто балака? — почулося з товпи.
— Хто бреше? — заревіли кругом.
— Сердюцький сотник, Коновченко, — відповів той самий грубий голос. — Вірний рейментареві свойому.
— Такий вірний, як Апостол і другі.
— Вірні, як Юда Христові.
— За млинок і ставок ви і маму рідну продали б.
— Не вірте йому, він бреше. Хай вийде канцелярист Чуйкевич.
— Канцелярист Чуйкевич вийти не може, бо його ранили, гетьмана обороняв.
— Чуєте? Івана Чуйкевича вбили. Оден був гетьманові вірний, і того вбили.
— Вбили, вбили! — ревіла товпа. І коваль знов закликав людей, щоб подавалися взад, бо він розгойдує таран.
— Що там роздобарювати довго. Червоного півня пускаймо!
Замкові небезпека грозила.
— Смерть старшинам! Смерть скритовбийникам, — гуділо кругом.
Аж відчинилося одно з освічених вікон, і в ньому появився гетьман.
— Славні міщане любимого мойого города Гадяча! — промовив. — Спасибі, що турбуєтеся моїм життям. Як бачите, я цілий. Убійник в мого канцеляриста Івана Чуйкевича кулею попав. Заговірник Гірчиця, насланий на мене царем, в наших руках. Завтра спокутує свій гріх. Розходіться спокійно і спіть безпечно, поки я з останками моїх вірних людей стережу вашого добра, життя і волі!
Вікно зачинилося, але гетьман все ще стояв у ньому, щоб усякий міг побачити його і впевнитися, що це він, а не якийсь обманець.
— Іван Степанович живий! Хай живе Іван Степанович! — гукали міщани, прихильні до гетьмана, а ворожо настроєні до старшин. — Хай живе! Гура! Гура! — і по козацькому звичаєві підкидали шапками.
Гадяч, як і другі городи, де були гетьманські замки, сприяв Мазепі, бо він давав гарні заробітки ремісникам, дбав про школи і богодільні та не щадив гроша на міські будівлі і на оздобу церков.
Зате не любили старшин, що збагачувалися скоро і не все способом правим та законним.
— Ще ми їх дістанемо в руки! — потішали себе.
— Ще ми колись розрахуємося з ними, — обіцяли собі. Нерадо розходилися по домах, щоб досипляти довгої зимової ночі.
А коваль дубчака вже не покидався. Тащив його з челядниками до кузні. Заслужив собі.
XXVI
В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.
Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.
— Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо!
Чуйкевич перечить головою.
— Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?
— Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами.
І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.
Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала...
І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.
— Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.
— Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич.
— Мабуть... — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.
І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.
А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.
Ніколи так не хотів жити, як тепер.
— Що говорив хірург? — питався.
— Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.
— За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.
Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.
— Добре мені.
Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.
— А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.
— Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок.
— Хто саме?
— Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.
— В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!
— Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках... Та й тільки.
— Це справді дуже просто...
— Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.
— І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.
— На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:
— Андрію! При хорім про таке не говорять.
— А як той хорий теж козак?
— Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.
— А як веселого немає?
— Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.
— Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.
— Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.
Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.
— Увійдіть!
— Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина.
Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:
— Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.
XXVII
Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.
Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.
— Вперед, вперед! — гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.
— Бог з нами! — пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.
Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.
— З нас навіть вітер сміється, — сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. — Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!
— Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, — потішав його генерал-майор Лягеркрона, — виглядаєте, як тріумфатор.
— Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, — кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів.
Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.
Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз "самій смерті в зуби", то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.
Але баталіон буцім примерз до зимного поля.
— Каналії! — скрикнув нараз Реншільд. — Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!
— Vivat Carolus rex! [110] — підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.
Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.
(Продовження на наступній сторінці)